В ідеалі людина повинна йти у вчителі лише за покликанням...
Учителі ж бувають дуже різні. Пригадую, ще в дитинстві я дивилася фільм (назви не пам’ятаю — мала була), в якому директор не взяв на роботу вчительку молодших класів через те, що вона сказала, що до школи добиралася на «транваї». Так от, зараз учителів, що приїхали до школи на «транваях», повнісінько. Як і тих, що добиралися до неї «трахтором». Чому це так — про це поговоримо згодом. Хоча треба віддати належне тим учителям, котрі перед тим, як потрапити до міської школи, пропрацювали на селі: вони сумлінніші, адже на селі всі все бачать, і коли треба, то й спитають суворо. Але коли ці вчителі потрапляють до міста, то, бідолашні, ціни собі не складуть: аякже — з Великих Замурзанців потрапили до самого Львова! Хто б не запишався?!! Вони такі смішні у своїй бундючності та пихатості!
Шкільні програми змінюють дуже часто, причому зміст цих програм не відповідає віковим психологічним особливостям учнів. Відповідно до програм змінюються й підручники. Ох ті підручники! Про них узагалі потрібно вести мову окремо, але той, хто давно вже закінчив школу, мабуть, і не підозрює, що з одного й того самого предмета в різних школах можуть бути підручники різних авторів, і якщо підручників не вистачає, то в межах одного району бібліотекарі бігають iз торбами по інших школах — позичають книжки для альма-матер. Інколи вдається щось позичити, а деколи — ні, бо підручники написані різними авторами, причому не завжди це пояснюється навчальним рівнем підручника (існують стандартний, академічний та профільний рівні). Часта зміна підручників вимагає від учителя додаткового часу на їхнє опрацювання, а програми й так дуже насичені та ущільнені: що не урок, то нова тема. До того ж, як стверджують самі вчителі, є багато просто непотрібних тем, які засмічують голови учнів, а реальних знань із предмета не дають. Що ж до художніх книжок, то їх надходить дуже мало! Тому доводиться вдаватися до всіляких жебрацьких заходів — на кшталт «Подаруй бібліотеці книжку». Ну подарують кілька, та на всіх однаково не вистачає. Однак сучасні діти читають не дуже охоче. І винні в цьому не комп’ютери, як звикли тепер стверджувати, а, перш за все, батьки, які не привчають дитину до книжки (нехай навіть й електронної, байдуже). Хоча батьки учнів молодшої школи вже теж належать до «нечитаючого» покоління. Але не читають і вчителі! За 5 років моєї праці у школі лише троє (троє!) вчителів із сорока брали почитати художні книжки поза шкільною програмою (деколи трапляється щось дуже цікаве!). А деякі навіть ображалися, коли я рекомендувала їм щось почитати: мовляв, де це ви берете час на такі примхи, як читання, ми ж за тим репетиторством білого світу не бачимо. І таки не бачать!!! А читати вчителям не завадило б! Не знаю, як там їх вчать у педінститутах та університетах, але рідної української мови ніхто, крім філологів (і то не всіх), не знає. Так, розмовляють українською (це ж Львів!), а написати грамотно — майже всім зась. А вже діалекти! Діалекти, звісно, це чудово, адже вони показують, як нас, українців, багато, і які ми розмаїті, але ж є ще загальноприйнята літературна мова — чого б нею не спілкуватися з учнями? Пригадую, як наші філологи довго вчили завуча молодших класів вимовляти не «п’ятьдесять», а «п’ятдесят», без пом’якшення (молода і красива жінка, ця вчителька була ведучою на урочистостях, присвячених 50-річчю школи), і як потім на сцену вийшов завідувач районного відділу освіти, і все розповідав, що нашій школі «п’ятьдесять» та «п’ятьдесять» років! Було дуже кумедно, хоча, можливо, і не всі звернули на це увагу, адже говорять так само. А наша нова завідувачка міського відділу освіти не так давно по телебаченню на якесь запитання журналістки відповіла, що все залежатиме від «обстанівки». Я вухам своїм не повірила, аж гикнула з переляку, почала філологам телефонувати — можливо, щось нове з’явилося в нашій українській мові. Ба — ні! А то ж все високі посадові особи, ПЕДАГОГИ!
Незрозумілою залишається кадрова політика нашої держави щодо середніх навчальних закладів. В ідеалі людина повинна йти у вчителі лише за покликанням (як і у священники та лікарі!). Але чи зможе вона в такому випадку своєю працею прогодувати свою сім’ю? Вчительська платня — зовсім не така, про котру може мріяти випускник вищого навчального закладу, а якщо він ще й годувальник у родині, то й поготів! Цим можна пояснити , чому в школах працюють люди, що потрапили туди випадково (і аж ніяк не за покликанням!), а також наявність у середніх школах зовсім невеликої кількості вчителів-мужчин, яких нашій школі дуже бракує. Бо ж учительська зарплата — то не гроші для справжнього чоловіка! А керівні посади у школах просто продаються. Наприклад, місце директора коштувало (як казали знавці!) два роки тому 20 тисяч гривень. Мало того, що новопризначений директор хоче собі повернути чимшвидше ці кошти (ось тут і починаються побори з батьків, і з вчителів — також), виходить, що директором школи може стати не та людина, котра цього дійсно заслуговує, а та, яка має згадані 20 (чи ще там скільки) тисяч. От і виходить, подекуди, як у тому анекдоті: «Машину купив, права купив, а їздити — не купив». Отак і стають керівниками люди, що не мають до цього жодного хисту — звичайнісінькі кар’єристи й любителі грошви, байдужі до щоденних шкільних турбот. А розум, здібності, загальна культура, досвід — нічого не важать. Маєш гроші — і ти вже керівник! У нашій школі, наприклад, складалося таке враження, що батьки просто купили для своєї донечки нову іграшку — школу. Чим би дитина не тішилася... А страждають від того всі: учні, вчителі, батьки учнів.
За роки незалежності нашої держави виникло багато різноманітних гімназій, спецшкіл і ліцеїв, у котрих учні (за гроші батьків!) можуть одержати додаткові освітні послуги. Ці навчальні заклади різні: в одних визначальною рисою відбору учнів є знання останніх, в інших — платоспроможність батьків. Але так чи інакше, поява таких навчальних закладів сприяє різкій диференціації суспільства: у звичайних школах учні не мають на кого рівнятись у своїх знаннях та поведінці, а гімназисти та ліцеїсти свято переконані у своїй обраності та кращості. А життя — воно, зазвичай, різне. Хоча зараз хочуть зробити навчання в 10-11-х класах платним. Колись (кінець сорокових — п’ятдесяті роки ХХ століття) така практика у школі вже була, і оплата була не дуже високою. Напевно, це не так уже й погано. Заплатили батьки гроші, і нехай учителі вчать учнів (усіх учнів!) і вимагають від них добрих знань. І батьки, коли вже дали гроші, нехай з учителів питають. А то вони зараз лише дають гроші на різноманітні потреби школи та класу, на подарунки вчителям, а в результаті що мають? Та дуже мало, адже сучасна система оцінювання знань дозволяє вчителям активно працювати лише зі здібними учнями, тоді як усі решта просто в цей час грають у хрестики-нолики, адже свої 3-4 бали вони так чи сяк одержать, навіть нічого не роблячи, і навіть до наступного класу перейдуть. А славнозвісне ЗНО, наприклад, теж річ не зовсім однозначна. Ті предмети, що потрібні випускникам для вступу до вищих навчальних закладів, школярі посилено вивчають iз репетиторами. А на ті, котрі їм для вступу не придадуться, звертають дуже мало уваги і приділяють їхньому вивченню дуже мало часу (або й зовсім їх не вчать), хоча потім вимагають від учителів високих оцінок, бо ж й атестат повинен непогано виглядати. Спільними зусиллями вчителів, учнів та їхніх батьків ці питання якось залагоджуються. А я пригадую, що для того, щоб тобі, скажімо, з фізики, поставили найвищу оцінку — п’ятірку, то ти на цю оцінку й повинен був цю фізику знати...
Щоб перелічити всі проблеми сучасної загальноосвітньої школи — потрібно багато часу й місця в газеті. Але навіть перелічені чекають на термінове вирішення.
То хто ж винен у тому, що ситуація в нашій освіті саме така, яку маємо, і що ж робити, щоб її виправити? Вислухавши з цього приводу думки багатьох людей — і безпосередньо дотичних до освіти, і пересічних громадян, від освіти далеких, я побачила у їхніх роздумах три основні тенденції, котрі можна класифікувати як думки Песиміста, Оптиміста та Реаліста.
Песиміст
Наскільки я пригадую, у нас платили вчителям завжди небагато. І вчителі наші були різні: одні — високоосвічені, інші — просто добросовісно викладали свій предмет (між іншим, щоб навчити дітей елементарному й прищепити любов до навчання, зовсім не обов’язково бути Ейнштейном!), але всі вони були вимогливі. І прагнули навчити всіх, навіть невиправних трієчників з останньої парти. Я пригадую свою вчительку літератури, яка якось зізналася нам: «Я дуже люблю свою роботу, хоча вона й складна — адже потрібно вчити не лише того, хто хоче вчитися, а й того, хто вчитися не хоче». І вчили так, що на ту саму «трійку» учень повинен був щось та знати. А тепер оцінку можна просто купити, що не так уже й складно. Сьогодні деяким учителям просто вигідно, щоби було якомога більше тих, хто вчитися не хоче, але хоче доброї оцінки. Це ж додаткова стаття прибутку... Зрештою, як і оголошення тендерів на видання підручників. А деякі вчителі дозволяють собі просто не ходити на уроки. Наприклад, у нашій школі нова директор просто не ходить на уроки, яких понабирала повнісінько, а посилає замість себе кого-небудь iз учителів, щоб «діти тихо сиділи». Звісно, замін жодних їм не ставлять, і на подяку директора вони навряд чи сподіваються, але бояться, та й не хочуть біди на свою голову. Сидять собі разом із дітьми тихенько. Так що в усьому, що відбувається зараз в освіті, винні, перш за все, вчителі.
Оптиміст
Якщо хтось хоче вчитися, то він буде вчитися в будь-якій школі. А вчителі — такі ж люди, як і всі, і в усіх школах вони однаковісінькі. Інша справа, що платня в них за одну й ту саму роботу може бути різна. А серед директорів шкіл дуже багато людей, котрі панічно бояться свого начальства, тому не виявляють жодної ініціативи, а лише поспішають якнайшвидше виконати вказівки, що надійшли від керівництва. Скажуть їм, що два на два буде п’ять, то наступного дня саме так і будуть розповідати учням, чудово знаючи, що буде чотири. А платня в учителів дійсно мала, от вони й шукають шляхів, щоб її збільшити. Пам’ятаєте анекдот про те, як приїхав до Львова міністр освіти? На вокзалі таксист йому й каже:
— Прошу сідати, пане міністре!
— А звідки ви знаєте, що я міністр!
— Так я ж колишній учитель.
Їдуть вони, їдуть, аж бачать — край дороги дівчина стоїть.
— Чи не бажаєте трохи розважитися, пане міністре? — питає водій.
— А чому б і ні!
Зупиняються, дівчина сідає й каже, обертаючись до міністра:
— Доброго дня, пане міністре!
— О, то ви теж, мабуть, колишня вчителька? — питає міністр.
— Чого це я колишня?! — обурено відповідає дівчина. — У мене просто вікно!
Реаліст
Справи у нашій освіті такі ж, як і в інших галузях нашого розмаїтого господарства — не гірші й не кращі — загальний занепад. Колись один із наших славних земляків — архітектор Василь Нагірний — сподівався, ще будучи студентом і навчаючись у Цюріху (а було це наприкiнцi ХIХ століття), що зможе трохи покращити своє нелегке матеріальне становище, даючи приватні уроки. Але, на його превелике здивування, це виявилося неможливим, бо учні швейцарських шкіл не потребували додаткових занять. Пояснював Нагірний це тим, що «найбільш поплатною (високооплачуваною. — Авт.) і найбільш поважаною особою... був учитель». Доки в нашій державі не зрозуміють, що саме ті, хто виховує майбутнє країни, є «найбільш поважаними», і не зробить їх «найбільш поплатними», позитивні зрушення в галузі освіти навряд чи нас очікують. Що ж до «знекровлення» звичайних шкіл — переходом їхніх кращих учнів до різноманітних гімназій та ліцеїв — то, на мою думку, така практика не є позитивною. Бо, як казала одна стара поважна пані, «Бог має різні люди», і наші діти повинні це знати й усвідомлювати ще зі шкільної лави.
Песиміст
Колись, за часів існування «Рідної школи», невтомними трудівниками якої були, до речі, наші земляки педагоги-подвижники Іванна та Ілля Кокорудзи, чиїм іменем названа одна із вулиць нашого Львова, казали: «Рідна — читай бідна, школа». Про цю нашу бідну школу чудово написала наша письменниця Ірина Вільде.
Чи ж не така сама наша сучасна школа? Чому вчителі повинні витрачати свої гроші на методичну літературу, яка зараз коштує чимало і якої так не вистачає? Чому навіть на передплату періодичних видань витрачаються батьківські кошти (або її взагалі майже не здійснюють, як-от у нашій школі) і куди йдуть гроші, передбачені для цього державою? Чому деякі директори, як от, наприклад, директор нашої школи, вимагають від учителів робити ремонти у класах і купувати меблі за власні вчительські кошти? А тим, хто не може цього зробити через брак грошей, пропонують звільнятися. Чому?! І де, врешті-решт, підручники, яких так не вистачає? Нашим школам i досi бракує підручників для 6-го класу, який навчається за новою програмою. Чому в нас завжди так: на все, що завгодно, кошти є, а на найобхідніше — не вистачає?!
Не так давно наш мер Садовий радісно повідомляв, що школам Львова надіслали нову літературу. Так, до шкільних бібліотек надійшли чудові книжки, зокрема з краєзнавства. А де все-таки підручники? Доки не буде належного фінансування освіти, не буде в нас нічого!
Оптиміст
«І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі...»
Так писав геній нашого народу. І щоб діти наші виросли людьми, ми повинні про них подбати. Одна учениця нашої школи розповідала мені, що зараз з української літератури вони вивчають «якогось письменника на букву «K», який написав щось на букву «E»». Не здогадуєтеся, хто це і що це? Це Котляревський. «Енеїда». І щоб не було оцих «к» та «е», дітей наших потрібно вчити і вкладати гроші в їхню освіту, а не економити на ній так, що не те що підручників бракує, а важко сторінку підручника перегорнути — так у школі холодно, що пальці аж дубіють. І фінансувати реально навчальні заклади, а не витрачати гроші на всілякі лічильні комісії, що рахують-перераховують неіснуючі підручники. Ну не може того бути, щоб у нас не знайшлися світлі голови, які б подбали про наше майбутнє — про дітей!
Реаліст
Наша освіта, як і все навколо, постійно змінюється — як за формою, так і за змістом. Новітні технології, долання мовних бар’єрів, загальна комп’ютеризація — куди ж від цього подітися? Але всі ці речі вимагають щораз більших капіталовкладень. Водночас трансформується і роль учителя — він уже не просто оповідач чи контролер, а дорослий досвідчений гід у цьому складному лабіринті сучасних знань і наукових досягнень. А скільки йому самому потрібно вчитися, щоб цим гідом бути, — про це учні деколи навіть і не здогадуються. Так дайте йому гідну платню, щоб він міг повністю присвятити себе заняттям у школі, а не думати на уроках про те, що ось через годину в нього репетиторство, і підраховувати, що він за зароблені цим репетиторством гроші зможе сьогодні купити своїм дітям поїсти.
І ще один момент. Я б на роботу до школи після закінчення вищих навчальних закладів приймала лише відмінників — раз вони добре вчилися, то їм подобалося те, що вони вчили, — це по-перше; а по-друге — вони вміють вчитися і вбачають у навчанні доцільність. Тож дайте їм цю можливість!
Ось такі думки не раз виникали в мене, коли я вдруге ходила до школи...
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
