Хрещатик — завжди відкритий для в’їзду.
Попри значну його віддаленість від столиці, сюди, зважаючи на красу довколишніх лісів і луків, прозорість озер, на початку ХХІ століття валом посунули передусім багаті кияни. Вочевидь не останню роль у виборі місця під елітну забудову відіграла й престижна назва населеного пункту. Хай там як, а ціна однієї хрещатицької «сотки» землі вісім-десять років тому стрімко зросла до рекордних трьох тисяч американських доларів, несподівано ощаслививши нащадків померлих господарів тутешніх занедбаних обійсть. І тепер на їх місці красуються вілли, подекуди не гірші, ніж на під’їздах до Києва.
Хоча, за писемними джерелами, кількість мешканців Хрещатика в різні часи не перевищувала 500 осіб (нині — близько 300), село має давню історію. Найдокладніше її в рукописному варіанті виклав, розпочавши цю працю 1 січня 1992 року, колишній, уже покійний, бригадир місцевого відділку колгоспу ім. Мічуріна Олексій Литвин — освічена й допитлива людина. Його донька Людмила люб’язно надала нам для ознайомлення численні батькові записи.
«Із давніх-давен на місцевості, де нині розташоване село, були дрімучі ліси, а річка Рось протікала ближче до Родня (нижче теперішнього Канева) і впадала там у Дніпро, — писав Олексій Ничипорович. — Попередником нашого Хрещатика було село Мащенки, яке перед вторгненням монголо-татар у 1240 році мало 343 двори і вважалося найбільшим поселенням на території сучасних Канівського, Корсунь-Шевченківського та Черкаського районів. Його мешканці займалися вирубним землеробством, бортництвом і рибною ловлею. Ординці Батия вщент спалили Мащенки (вціліло лише чотири хати) і повбивали майже всіх жителів. Ті поодинокі втікачі, яким вдалося сховатися, почали зводити оселі в урочищі, яке й тепер має стару назву Селище».
На жаль, у праці Олексія Литвина відсутні посилання на історичні джерела, тому неможливо визначити, звідки така точність у цифрах і датах. Відомий історик Лаврентій Похилевич, котрий у 1864 році видав «Сказанія о населенныхъ мъстностяхъ Кіевской губернии», зазначив: «За словами мешканців, Мащенки були великим селом, яке зруйнували татари. Церковний дзвін та всі священні речі перед татарським нашестям встигли вкинути в озеро, котре нині іменується Святим». Похилевич зауважує також, що в хрещатицькому дерев’яному храмі Покрови Пресвятої Богородиці, збудованому в 1792 році, знаходився дивний образ зі слідами удару татарського списа з Мащенської церкви. За радянської влади і новий храм зруйнували. Ікони, зокрема й та, що з татарським «шрамом», зникли безвісти.
Більшовики під час колективізації організували в Хрещатику колгосп «Імені 12-річчя Жовтня». Це сталося невдовзі після завершення громадянської війни, в якій громив прислужників Леніна уродженець села отаман Голий. Під його проводом воювало чимало земляків. Насильно зігнані до СОЗу (товариства спільного обробітку землі), хрещатівці, за свідченням Олексія Литвина, вже не брали до рук зброю, але співали саркастичні частівки, зокрема такий куплет:
«Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
Діти лазять по дорозі.
Пузо голе, лапті в клєтку —
Виконують пятілєтку».
Під час Другої світової війни Хрещатик потрапив в епіцентр жорстоких боїв. Із лівобережжя для успішного форсування Дніпра в ніч із 24 на 25 вересня 1943-го в район села було десантовано майже 5 тисяч радянських бійців, котрі мали вдарити з тилу по укріпрайону гітлерівців. Але через прорахунки радянської військової розвідки, сильний вітер і здану кимось німецькому командуванню «таємну інформацію», ворог дезорієнтував парашутистів своїми сигнальними багаттями. Десант зазнав страшних втрат. Хоча відвагу сімнадцятьох учасників боїв під Хрещатиком відзначено званнями Героїв Радянського Союзу, проте сама операція не зажила доброї слави.
Та повернімося до отамана Голого (за паспортом — Трохима Бабенка). «Родин із таким прізвищем у Хрещатику чимало, проте хто з нині сущих Бабенків найближче з ним споріднений, встановити важко, — пояснює колишня бібліотекарка сільського клубу Тетяна Савченко, котра активно цікавилася історією рідного краю. — За Радянського Союзу його ім’я згадувалося лише в контексті «бандит» і «ватажок банди», який нібито тероризував мирне населення. Коли почали шукати істину за незалежної України, майже всіх очевидців тих подій уже не було серед живих. Мiж iншим, моя бабуся Уляна була хрещеною матір’ю Трохима. Пригадуються її слова, сказані в приватній розмові: «У політиці я не розбираюся, але точно знаю, що Трохим не обіжав бідних людей, багатьом допомагав харчами й одягом».
Про його життя до отаманства відомо небагато. Народився в 1898 році в сім’ї заможного селянина Івана Бабенка, котрий у період навігації служив матросом Дніпровського пароплавства і втонув під час нещасного випадку. Син Трохим у юному віці теж влаштувався на водному транспорті — офіціантом на пароплаві «Рицар». Достеменно відомо, що згодом він вступив до Київського університету, проте не знати, скільки курсів закінчив. Під час Першої світової війни був мобілізований на фронт, служив у розвідці і за військову доблесть удостоївся двох (за деякими свідченнями — навіть трьох) Георгіївських хрестів. Після проголошення самостійної УНР дослужився в українському війську до молодшого офіцерського звання. Повернувшись додому в Хрещатик, Трохим нетривалий час був директором школи в сусідніх Шелепухах. Коли почалася громадянська війна, він знову взявся за зброю, спрямувавши її проти більшовиків, котрі оббирали і нищили українське селянство.
«Лише два роки діяло на Черкащині військове угруповання отамана Голого, котре нараховувало близько семи тисяч повстанців, — розповідає краєзнавець із села Тубільці, до сільради якого належить Хрещатик, Володимир Шепіль. — За псевдонім Трохим Іванович узяв прізвище відомого ватажка гайдамацьких часів Гната Голого. Незважаючи на молодість (Трохиму Бабенку тоді виповнився лише 21 рік) і невеликий зріст, він, об’єднавши під своїм началом значно старших за віком отаманів, очолив так звану Мліївську республіку. Повстанці Голого знищували більшовицькі продзагони, військкомати, волосні та повітові органи радянської влади».
Під час всеукраїнського повстання влітку 1920-го отаман Голий був однією з ключових фігур антибільшовицького руху опору, брав участь у спільному з військом Холодноярської республіки успішному штурмі Черкас. Вважався блискучим агітатором. Виступаючи на базарних майданах, збирав довкола себе цілі натовпи захоплених слухачів. Його відчайдушність дивувала ворогів. «Якось із метою заарештувати Голого до Хрещатика приїхало 12 міліціонерів, — читаємо в записах Олексія Литвина. — У сільраді, приміщення якої було біля нинішнього пам’ятника загиблим воїнам, зібрали збори і взяли в заручники родичів отамана, аби він здався. Президія саме розсідалася за покритим кумачем столом, як раптом заходить Голий, обвішаний гранатами і з двома маузерами в руках. У вікнах знадвору показалися дула кулеметів та обличчя його побратимів. За наказом Голого міліціонери склали зброю. Він їх випровадив зі словами: «Скажіть дурням, які вас сюди послали, що бачили Голого, але він нам не по зубах».
Попри виняткову сміливість, беззаперечні організаторські та ораторські здібності Трохима Голого, багато хто звертає увагу на антиєврейський терор, до якого він часто й охоче вдавався на підконтрольних територіях.
Приміром, перед штурмом Черкас від його імені поширили листівки такого змісту: «Голий маленький, як гнида, та забереться в Черкаси — не буде там жодного жида». І зазвичай свої погрози отаман виконував. Спроби пояснити його жорстокий антисемітизм переважно зводяться до того, що члени єврейської «самооборони» міста Городище спіймали в урочищі Три Липи й по-звірячому закатували його молодшого брата Устима. Нібито відтоді Голий і почав безпощадно переслідувати євреїв. Та, мабуть, причини варто шукати глибше, позаяк навіть один із впливових ідеологів більшовизму Лев Троцький (справжнє прізвище — Бронштейн ) змушений був визнати: «Комуну, «надзвичайку», продзагони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі!»...
«Не стало Трохима Голого 15 грудня 1921-го. Більшість дослідників схиляються до думки, що причиною його загибелі стала зрада, в результаті якої невеликий загін 23-річного отамана чекісти оточили в лісі біля села Кумейки. У бою зі значно переважаючими силами ворога загинули майже всі повстанці. Дотепер не вдалося відшукати жодного фото отамана Голого — насправді неординарної особистості. Невідомим залишається і місце його поховання», — підсумовує Володимир Шепіль.
* * *
Сучасний Хрещатик і його околиці як чудове місце відпочинку цінують не тільки скоробагатьки. За фінансового сприяння посольства Великобританії в Україні п’ять років тому тут збудували й відкрили європейський літній табір «Компас парк», а гирло Росі учасники загальнонаціональної громадської екологічної акції «Чисте джерело» визнали однією з найпопулярніших для риболовлі місцевостей у державі.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
Село Борщовичі розташоване неподалік Львова і має багату та заплутану історію. Свого часу поганої слави селу зажив убивця Степана Бандери Богдан Сташинський, який тут народився. Жінки з Борщовичів не раз розповідали, що на львівському базарі мали неприємності. >>
