Чому не шануємо полеглих героїв?

Захисники України боролися за волю, а не між собою

У цьому контексті борець за волю України — поняття унікально-питоме, котре, по-перше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій — поготів. По-друге, його глибинна символічність та концептуально-соборний сенс можуть бути втілені та всенародно возвеличені в пам’ятнику як знаку високих смислів боротьби українських патріотів проти окупації. Це стосується не лише нинішніх подій на сході України. Це раз і назавжди може утихомирити закордонний, а відтак — і внутрішній п’ятиколонний галас, що за помахом чиєїсь руки час від часу виникає на рівному місці, як це було, приміром, після присвоєння Бандері та Шухевичу звання «Герой України», напередодні 70-ї річниці трагічних подій на Волині. Чи загострення протестів проти «обиженых» російськомовних українців, біганину з георгіївськими стрічками у період підготовки до відновлення «исторической» справедливості та анексії Криму, дій російських терористів в континентальній Україні тощо.

Феномен всенародної боротьби за волю України, соборно втілений у Пам’ятнику, розширив би до всеукраїнського виміру визвольну героїку нації проти потрійної окупації, намагань агресорів ізолювати Україну, поділити її, а відтак по частині анексувати. Він свідчитиме: ми, українці, — єдиний народ, що ніколи не ділився і між собою не воював. Проте нас завжди намагалися роз’єднати, аби, ослабивши, поневолити, а опісля — і загарбати наші землі. Сьогоднішні події на Сході нашої країни те лише підтверджують. Маску брата скинуто, бойове товариство зраджено. Путін сьогодні підтверджує свої слова, на які Україна вчасно не зреагувала: Україна — штучне утворення, без клаптика власної землі; Росія і без України запросто могла виграти Другу світову. Пропонує Польщі знову «по-братському» поділитися Україною. Агресор лютує, дезінформує світ, убиває захисників України, зневажливо по-імперському називає її Малоросією. А малороси, хохли, як ще тільки не прозиває їх самозваний старший брат, носяться з його імперським стягом. З іншого боку, свідомі українці, справжні патріоти консолідуються у боротьбі проти імперського поневолювача — великороса-асимілятора (знайоме — Ubermenschen). Захисники України знову, як це робили повстанці Холодного Яру, УПА, боролися на смерть за волю, а не між собою.

Табачніки стали предтечами зелених чоловічків

В Україні не було громадянських війн і зараз немає. Але різні табачніки, прихильники та автори написання «общєй» історії, які були заслані далеко до творення Луганської чи Донецької «народних республік», інтелігентно по-антиукраїнському зомбували ощасливлених малоросів, орденоносних манкуртів, ностальгійних п’ятиколонників, готуючи ґрунт для «декомпозицирования» України та вторгнення банд терористів. Ніхто не сподівався, що Росія вдарить у спину Україні. І Богдан думав, що москаль із козаком добром ділитиметься. Не так сталося як гадалося, Богдане, пророче звертався Шевченко до Хмельницького. І не з нашої вини.

Український народ, спливаючи нині кров’ю, ще більше переконувався, що колишні «дружні» обійми насправді були міцними удавками його свободи. Спротив Майдану імперському зросійщенню, бажання стати вільними у такому ж вільному європейському співтоваристві прискорило вигнання пристосуванців, злодіїв і грабіжників України. Це викликало і викликає в українофобів найбільшу лють і страх. Боротьба за волю і права України як суверенної держави — це головна відмінність справжніх націоналістів-патріотів від найманців Кремля, ростовських вигнанців, подружок і кумів Путіна — піарників, сепаратистів та ошуканців Української Національної Ідеї, а не її подвижників, як вони себе величають. Вони — це самосакралізована людська ниць, яку олігархи, злодії та інші суб’єкти девіальної поведінки намагалися за допомогою ідеології «русского міра» і награбованих грошей вмонтувати навічно в іконостаси донецькі, а відтак усієї України. Не регіональною політикою вони займалися, а «одонечченням» України.

Попри те, на жаль, табачнікам разом із комуністами вдалося навіяти «донецьким», що вони буцімто годують усю Україну, а галичани — не українці та взагалі, окрім них, геніально-індустріальних, залишилася лише «узкая прослойка украиноязычной интеллигенции». Ідеологією державотворення ніхто не займався. Чи не тому нині запитуємо: де ж оспівані в славетному пам’ятнику безпосередні герої — ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України, її національної ідеї на явну смерть? Чи нинішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам’ятник, який би комплексно віддзеркалював історичні реалії: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз ще живі і вже мертві герої — січові стрільці, крутяни, холодноярці, діти батька Волошина, вояки УПА? Де той величний монумент, що його основним концептом і компонентом є дух, патріотизм і завзяття молодих у боротьбі за Незалежність України проти трьох хижих орлів?

Факт і фактор потрійної окупації

Незаперечним є факт: патріоти України на своїй рідній землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського — з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і ще буцімто білого, але не менше кривавого, загарбницького польського — з королівською короною. Усі загарбники програли, і ангели на вершині побудованої незалежною Україною скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Я не знаю: скільки ангелів має бути, як трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити — це завдання митців. Але твердо переконаний: семантичне навантаження поставленого величного монумента має бути таким, щоб кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло: а) не ми, а нас на нашій землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), себто позбавити національної автентичності і гордості; б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку всіх згаданих ворожих суб’єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації; в) і останнє, якщо такий пам’ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше — морально-духовній кризі в головах за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульпторами, архітекторами, інженерами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то нинішніх євроінтеграційних обструкцій Україні в Бухаресті чи перед Вільнюським самітом просто не було б з боку ні внутрішніх п’ятиколонників, ні ззовні. Але це все вже історія, з якої маємо винести певні корисні для сьогодення України уроки. Прикро, що вони знову дуже криваві, але, очевидно, лише так нація консолідується, викристалізовується, знаходить друзів, виявляє ворогів.

Приємно чути, що, приміром, в обласному Миколаєві споруджують пам’ятник Героям Небесної Сотні, врахували побажання та зауваги громади міста. Чому так ліниво думаємо у Львові? Де ж «Свобода», «Самопоміч», інші патріоти, які готові були перед виборами навипередки мити ноги виборцям. Де журналісти і Спілка письменників? Допоможімо полеглим, не відводьмо погляду від очей Небесної Сотні!

Народ заслужив Алею Героїв

Звичайно, слушна і вдала думка львів’ян перейменувати вулицю Гвардійську на вулицю Героїв Майдану. Сказавши «а», кажімо і «б». Ця вулиця проходить поряд із Центральним парком культури й відпочинку ім. Б. Хмельницького. Його центральну алею можна перетворити на Алею Героїв України, де було б не лише сьогоднішнє погруддя гетьману Хмельницькому. А обіч майданчика, де колись стояв Планетарій, аж до розчищеного львів’янами від хмизу пустиря колишнього Зеленого театру, — архітектори, художники знайшли б достатньо місця та простору для возведення скульптурної композиції героїв не тільки Небесної Сотні! На такій майбутній українській Алеї (до речі, у Парижі Алея Героїв Франції є давно) наша молодь могла б побачити і Мазепу, і Виговського, і Сагайдачного, і Петлюру, і Махна, і Шухевича, і Коновальця, і Кожедуба, і Кривоноса, і наших космонавтів, врешті, учасників Небесної Сотні, АТО та інших подвижників і захисників Української Національної Ідеї. А чому «тилько ві Львові?». На то нема ради, бо іншого такого місця в Україні нема!

Запропонований проект Алеї Героїв долучатиметься до пам’ятника «Борцям за волю України» на Вітовського. Звідси фунікулер доставлятиме львів’ян і гостей міста на унікальну історичну пам’ятку — Цитадель. На її території, якщо прибрати ресторани, готелі, склади та інший злочинний несмак олігархів, яким покриті кістки тут невинно убієнних, можна відкрити унікальний Музей катувань, вклонитися Хрестові на цвинтарі закатованих німецькими нацистами і російськими енкаведистами не тільки українських, а й італійських, єврейських та інших патріотів багатьох країн світу. Цей маршрут нелюдських знущань над Людиною буде закінчуватися музеєм «Тюрма на Лонцького». Хіба не варто подумати над таким цілісним проектом з концептуально завершеним всеукраїнським циклом, присвяченим показу героїки нації?! Чому б не організувати громадські обговорення цієї теми, і не лише львів’янами?

Втілення такого проекту могло б сприяти, аби наступні покоління твердо знали: Україна у нас — одна, один маємо Державний Прапор — синьо-золотий; один Тризуб як Малий Герб України; один Гімн, і нових гімнотворців нам не треба. Це державні символи нашої Незалежності, Свободи, Соборності. Вони для нас, українців, — священні! Поняття землі, національної ідеї, як і звання «Борець за волю України» впродовж віків на різних фронтах рясно скроплене кров’ю, — для нас теж священні, всенародні й соборні. За них вмирали наші предки і жертвують життям — сучасники. На прикладі їхнього героїзму консолідуймо націю, виховуймо майбутніх звитяжців, а відтак викорінимо «декомпозиционеров» України, що розривають її на шматки.