«Путіну — хана!» —

Про Івана Ганзеру — молодого чоловіка з Харківщини — більшість дізналася у 2011 році завдяки шоу «Голос країни». Співак із вадами зору тоді переміг у півфіналі відомішу загалу Антоніну Матвієнко. Сьогодні Іван не полишає кар’єру співака й музиканта. Він виступав перед воїнами АТО і записав композицію з промовистою назвою «Путіну — хана!». Деталі — в інтерв’ю з народним співаком.

Хочемо підтримати хлопців на передовій

— Іване, ваша нещодавня сатирично-патріотична композиція «Путіну — хана!» в YouTube має високі рейтинги. Якщо не помиляюся, вже за перший тиждень відео мало понад 100 тисяч переглядів. Який посил хотіли зробити людям через кліп?

— Попри те, що винуватців того, що зараз відбувається в нашій країні, дуже багато, як ми розуміємо, головний — лише один. І мені, і всій команді, що взяла участь у творенні кліпу, дуже нелегко далося все це, бо багато відмов отримували від артистів, яких просили посприяти, створюючи відео. Я розумію, люди бояться — дуже складний час... Микола Янченко, автор слів, тільки починаючи писати цю пісню, жартома поділився зі мною, що дуже хотів би, аби її знала кожна собака в його рідному селі Канава, що на Вінниччині. І сьогодні, відкривши інтернет, я бачу, що цю пісню вже співають не лише у нас, а й у «Новоросії», навіть Неаполь відкрив її для себе...

Мені якось так прикро стало, що в нас стільки народних, заслужених і «перезаслужених» артистів, та вони не створюють того матеріалу, який мали б створювати, а надто зараз, коли це особливо потрібно. Багато хто з цих людей просто вичікує, чим усе скінчиться, і ніяк не проявляє свою громадську позицію. Якщо ж говорити про передісторію створення кліпу, то особливий вплив відбувся після мого концерту в зоні АТО. До того навіть не міг собі уявити, що чоловіки у формі і при повній амуніції можуть танцювати під сценою, вставши зі своїх місць у переповненій залі. Там вирують такі емоції, просто якийсь сюрреалізм!

Коли я на власні очі побачив свіжі могили із табличками невідомих героїв, то ви просто не уявляєте, що в мене було на душі. Одна справа, коли ти чуєш це все по телевізору, а геть інша, коли оборонці тиснуть тобі руку. При цьому ти навіть не знаєш, що їм сказати в цей момент, бо розумієш, що сьогодні ця людина ще поруч із тобою, а завтра, не дай Боже, її вже може і не бути.... Все ж там такий оптимізм: вояки посміхаються, жартують, вміють радіти найменшій дрібниці і просто цінувати життя. Надихнувшись цим, як результат — вийшла пісня «Путіну — хана!», в якій насправді багато болю і негативу.

Нашою головною метою було підтримати хлопців на передовій, просто покращити їм настрій. А от люди в Росії мають розуміти, що композиція насправді була адресована саме Путіну. Ми аж ніяк не хотіли образити російський народ. У мене, наприклад, досить багато знайомих і друзів у Росії, і вони розуміють, що відбувається, адекватно оцінюють ситуацію. Але більшість тамтешнього люду мислить по-іншому...

— Якщо говорити про музику, то яка, на вашу думку, зараз на часі? Якщо не помиляюся, ви нарешті підготували до виходу дуже мотиваційний фолковий альбом, записаний з бандуристками.

— Ще за часів Universal, коли насправді геть нічого з матеріалів не було, я, спілкуючись із журналістами, повинен був казати, що все робиться і вже ось-ось буде... Але насправді тільки зараз альбом нарешті готовий. Дуже складно мені давався, та це буде такий фолк, який, у моєму розумінні, є правильним і саме на часі. В нас чомусь звикли, якщо фолк — це якась шароварщина, вишиванки. Хоча тут і буде багато чого намішано, але чітко слідуватиме українська національна лінія — така українська пісня, яку співали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич. Словом, те, що справді НАШЕ. Насправді я планував його випустити ще взимку на початку минулого року, але через події на Майдані відстрочив. Я не з тих, які можуть святкувати свій день народження, коли на Грушевського йде реальний бій і гинуть люди, а тут, скажімо, у кафе за 500 метрів хтось із розмахом щось відзначає, очікуючи чи не весь бомонд. Тому альбом вийде, але, зважаючи на події, це не на часі. Зараз країна переживає нелегкі часи. А робити вигляд, що нічого не відбувається, не можна. Це все дуже страшно.

«Заколисую доньку піснею «Не плач, тату»

— Чи пам’ятаєте, які пісні любили співати у дитинстві?

— Моє співоче життя почалося дуже рано. Десь із років трьох-чотирьох, коли ми з бабусею влітку брали якусь ряднинку, ішли десь у садочок і, вмостившись під розлогою старою яблунею, співали переважно українських пісень: «Розпрягайте, хлопці, коні», «Місяць на небі». Однією з улюблених була «Рідна мати моя».

— Своїй маленькій донечці що співаєте? Чи співаєте уже з нею?

— Поки що лише для неї, усього багато і різного. От нещодавно навіть Вакарчука намагався проспівати, але якось Софійка ще не сприймає... Ми з дружиною Олею під час вагітності чимало подорожували разом, коли я виступав. Можливо, донька ще в лоні матері звикла саме до мого тодішнього репертуару, найбільше їй подобається пісня «Не плач, тату». Якщо хочемо, щоб малеча заснула, то співаю саме її — і за хвилин десять дитина вже мирно посапує носиком уві сні.

— Незабаром стартує черговий сезон шоу «Голос діти». Зважаючи на власний досвід у «Голосі країни», чи хотіли б ви, аби і ваша донька колись взяла участь уякомусь подібному проекті?

— Більшість моїх друзів і колег по цеху категоричні і не хочуть, щоб їхні діти співали. Знайомі співаки скаржаться на свій майже каторжний ритм життя, на те, що постійно у роз’їздах... Але особисто я дуже хотів би, аби моя дочка прожила таке ж життя, яким на сьогоднішній день живу я. Тому, якщо вона захоче співати, однозначно її підтримаю і допомагатиму переборювати всі психологічні проблеми, якщо вони виникатимуть. А чим раніше це почнеться, тим швидше проявиться і внутрішній стержень. Свого часу сам брав участь у дитячих конкурсах і мені допомагала моя мама, адже було багато моментів з програшами, а не лише виграші... Це життя, і все є досвідом, а отже — позитивом. Тому, резюмуючи, свою дитину на такий проект я би привів — треба вчити, готувати до життя з раннього дитинства. Жодна школа чи виш не дасть того, що дає телевізійне шоу такого штибу. Те, що люди вчать роками, тут уже максимально згрупованим отримують безпосередньо на практиці. Оскільки вже брав участь у «Голосі країни», то, пройшовши цю мистецьку школу, маю визнати, що вона справді була дуже глибока і потужна.

«Реально за контрактом я пропрацював лише рік»

— Кожен переможець пісенного шоу в якості суперпризу отримує контракт із певною музичною компанією, яка і займається його подальшою розкруткою. Як усе склалося у вашому конкретному випадку?

— Хоча цей документ був підписаний на 5 років, реально за контрактом я пропрацював лише рік. А потім побив горшки. Іще спочатку в мене було кілька спірних моментів, та ми домовилися з очільником Universal Music Russia повернутися до цього через рік. Але не склалося. Згодом я ініціював розмову щодо розриву контракту, та мене просто ігнорували.

Лише одиниці з тих, які стали відомими через талант-шоу, потім хоч щось випускають і, скажімо так, узагалі тримаються на плаву. Звісно ж, згідно з контрактом, я і сьогодні не можу мати ніяких претензій. Там юристами все так добре прописано, що і не підкопаєшся. А взагалі рік, який пропрацював за цим контрактом, на жаль, дав мені поганий досвід. По-інакшому сказати не можу. Хоча якусь шоубізнесову ланку я пройшов, багато побачив, винісши щось і для себе. Можливо, до кінця життя виросту до якогось бізнесового аналітика і вже писатиму мемуари, як себе продавати на цьому поприщі (сміється). А поки що можу і таки працюю хіба сам. Піти до якогось продюсера чи агента, підписавши інший контракт, поки не маю права.

— Коли для вас у музиці все лише починалося, на кого ви хотіли бути схожим?

— Ще юнаком я та і всі мої хлопці-однолітки мріяли хоч чимось бути подібним на Олександра Пономарьова. Якщо пригадуєте, тоді він чи не для всієї країни був секс-символом. Ідучи на «Голос країни», я дуже хотів потрапити саме в його команду, бо вважав, що ця людина дійсно зможе мене багато чого навчити.

— Все ж, коли на ваш спів обернулися всі четверо зіркових тренерів шоу, обрали чомусь команду Арбеніної...

— Я велику увагу надаю знакам, намагаючись максимально дослухатися до них. Тоді, коли Діана заговорила до мене безпосередньо (по телевізору її голос сприймав геть інакше), мене просто пронизала думка, що її голос страшенно схожий на голос моєї першої викладачки в музичній школі, яка і відкрила в мені людину, що має голос, а згодом — співака. До неї за мене геть не хотіли братися. Казали, що через мою проблему із зором просто нічого не зможуть мене навчити. А от вона поставила собі за мету це зробити. Тоді, аби навчити мене нотної грамоти, вони разом із моєю мамою вигадали для мене спеціальну мову. Тільки вони розуміли, як там усе написано, як позначається. Вже вдома мама читала усе це мені вголос, я вивчав його як вірш і лише тоді грав... І от коли Арбеніна заговорила, я сказав собі тихенько: «Боже, якщо ти справді посилаєш мені це як знак, то дай мені зрозуміти це». Вже згодом я розгледів, що вони були подібні іще й по зросту, комплекції. Усе це було не просто так. Ми навіть дуже здружилися з Діаною...