Сьогодні все для тебе

Худющий i кострубатий, з високим чолом, гладенько назад зачесаним чорним волоссям, смаглявий, середнього зросту, говорив повільно, неголосно, від природи був наділений добрим гумором та схильний до самоаналізу, ніколи не носив краватки, міг будь iз ким одружитися, а вибрав просту кур’єрку Люсю Півторадну за «божевільно голубі очі». Любив у добрій компанії перехили чарчину, надавав перевагу сухому вину, популярним було румунське світле. Та його ніколи не бачили п’яним. Таким Василь Симоненко запам’ятався односельцям, з якими за дев’ять кілометрів із села Біївців на Полтавщині ходив до школи, колегам, у товаристві яких не раз до ранку працював у редакції «Молоді Черкащини», шістдесятникам у Києві, яких розумів без слів, очима, бо це були його брати і сестри по духу.

«Я з вами свиней не пас!»

Та в історію України поет назавше ввійшов завдяки тому, що прокричав iз двадцятого в двадцять перше століття гімн «Любіть людину». І досі, кого не запитаєш: «Ти знаєш, що ти — людина?», у відповідь почуєш:

«І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні».

Восьмого січня «витязю молодої української поезії» — 80 років. Хтось намагається змалювати поета лицарем, хтось пророком. Та сам Василь Симоненко ідентифікував себе з простими і водночас «найскладнішими» людьми, які й були героями його віршів. «Я із древнішого роду, Бо я — полтавський мужик...» — демонстративно виголошував Симоненко. Євген Сверстюк у спогадах про поета писав, що «з ним не можна було сперечатися — він не висловлював квапливих напівдумок, він про все подумав і там, де інші багато й неясно балакають, — мовчав. Уся наша втіха, що цей його стиль відбився в тому, що він залишив нам». Якщо ж хтось наважувався вступити з Симоненком у полеміку, той не церемонився: «Звиняйте за грубе слово — Я з вами свиней не пас!».

Василь Симоненко зростав без батька, «нікому не мовив «тату», тільки крадькома мріяв, щоб він повернувся у сім’ю і «нехай би смикнув за вухо, нагримав би раз чи два». Та батько не поспішав. І лише коли Василь отримав квартиру в Черкасах, він навідався в гості і звернувся до вже зрілого чоловіка: «Синку!». Василь відвів його на вокзал, купив квиток і відрізав: «Я не знаю, хто ти такий. Забудь сюди дорогу, у мене немає батька».

«Найдужче любив життя»

Матір намагалася замінити Василеві обох батьків і вчила хлопця з малечку бути «наймудрішим», а точніше «найдужче любити життя». Вона власноруч шила йому речі зі старих шинелей. Завдяки цим хитрощам Василь був першим модником у школі і через це подобався багатьом дівчатам. Його однокласниця Марія Макова згадує, що Симоненко для неї був схожий на Маяковського, тільки танцювати не вмів. Якось на Новий рік класний керівник доручила дівчатам навчити хлопців танцювати вальс. «Мені дістався Василь. Він довго сперечався зі мною, говорив, що з нього нікудишній танцівник. Але ж і я впертою була, таки разок біля ялинки провальсувала з ним», — розповіла жінка. За словами Марії Михайлівни, вона одна з перших довідалася про його літературні здібності. «Свої вірші він показував лише вчительці української мови та літератури. Марія Йосипівна Остапенко доводилася мені тіткою, тому я першою довідалася про талант однокласника. Вчителька захоплювалася його творами, але благала Симоненка нікому не показувати свої записи, а ще краще — спалити. Ще тоді в них було багато забороненого», — згадує пані Марія.

80-річний Микола Григорович Сметанко, з яким Василь Симоненко малим ходив по дрова до лісу, згадує земляка: «Він був великою людиною, якби не вбили його комуністи, то був би у нас другий Шевченко». Євген Сверстюк у спогадах випередив Василевих друзів дитинства: «Шевченко розмовляв із Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом».

«Можливо, завтра мене вже не буде»

Багато хто погоджується з Миколою Сметанком, що причиною смерті Василя Симоненка стало побиття поета міліціонерами. І начебто це було заплановано «зверху», через його вірші, а саме про Хрущова, його бородавки і кукурудзу. Та в реальності все виглядало дуже прозаїчно. Поет дуже багато курив, пачки зо три на день міцної «Прими» без фільтра. Одного вечора, коли крамниці позакривалися, він зайшов до ресторану купити цигарок. Буфетниця не схотіла продати йому цигарок і гукнула до знайомих міліціонерів, які в залі пили горілку: «Хлопці, ану дайте прикурити цьому орлу! Щось він дуже права став качати». Міліціонери віддубасили Симоненка і забрали на два дні у відділок, начебто через п’янство. Після того поет захворів на рак нирок.

За день до смерті, 12 грудня 1963 року, він написав листа до президії Спілки письменників України. «Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю моєї сім’ї, особливо матері. Мама моя пропрацювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнятися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті».

У Симоненка залишився син Олесь, для якого поет був люблячим батьком. Олесь розповів, що той залюбки грався з дітьми, розповідав їм казки, читав вірші. А казку «Цар Плаксій та Лоскотон» написав за одну ніч. Ті рядки, які син запам’ятав — друкував, а інші викреслював. Мабуть, саме в цьому ховається секрет, чому казку Василя Симоненка так полюбили діти.

Василь Симоненко цінував справжню дружбу. Найближчим його другом був черкащанин Микола Сніжко. Колега ділився з Василем усім, у тому числі глибоко особистим. Якось Микола був у відчаї, між ним і його дружиною пробігла чорна кішка. Тоді Василь Симоненко мовчки кудись пішов і приніс 16 кілограмів солі. «Оце, гади, доки не з’їсте, не здумайте розходитися», — дав завдання Сніжкам. Так подружжя з доброї руки Симоненка і до сьогодні спільно їсть тих 16 кілограмів солі.