Суперечності — фішка мемуарів

Відтак книга колишнього народного депутата, першого заступника голови Комітету з питань фінансів і банківської діяльності Віктора Капустіна «За сценой Майдана» (К.: Велес, 2014) заінтригує читача, котрий прагне знайти пояснення подіям 2002—2004 років. Попри російську мову, текст написано легко й невимушено. Припущу, що коли б автор не знайшов себе як банкір, він міг би проявитися майстром пера. Можливо, саме публічна нереалізованість й підштовхнула Віктора Володимировича в мемуаристику, бо за три роки перебування в стінах парламенту він мав надто мало нагод проявити ораторські здібності, хоча й був співавтором понад двох десятків законів.

Та від особи, котра потрапила до списку Блоку під номером 24 за квотою В.Ющенка (В.Капустін політикою не займався, зате працював у системі НБУ), очікують не опису емоцій «на злобу дня», а «полунички» про те, що ж таки було «за сценою Майдану» і не тільки, бо українська політика твориться переважно в ресторанах та на заміських дачах-криївках.

Особливістю блоку «Наша Україна» у 2002-му була та, що він об’єднав дуже різних людей: за ідеологією, досвідом політичної та професійної діяльності, моральними якостями тощо. «Любі друзі» таки були «унікальними хлопцями та дівчатами»: навколо Віктора Ющенка поруч зі справжніми патріотами і фахівцями юрмилися кар’єристи, корупціонери, щирі негідники. Не секрет, що «занадто сильними і взаємозалежними виявилися нитки відносин між депутатами, бізнесом і опозицією, що формально входили в різні партії та групи... між опозиційними і так званими провладними депутатами не було ніякої нездоланної стінки»; що забезпечення власних бізнес-інтересів та особистої безпеки є рушійною силою і квінтесенцією української політики, смислом життя багатьох політиків. Та читача цікавлять імена. Їх же у книжці катма. Переважають безіменні бізнесмени. Промайнув К. Грищенко, та й то, мабуть, випадково.

Так само із забезпеченням кампанії В. Ющенка. «Регіонали» всіх калібрів стерли язики, торочачи про «американські валянки» і «наколоті апельсини». Натомість «помаранчеві» адепти посилаються на народний ентузіазм і допомогу киян. Дійсно, без ініціативи «маленьких українців», малого і середнього бізнесу так звані польові командири залишилися б самотніми на Майдані, як це й було у ніч із 21 на 22 листопада. На їхній подив — люди вийшли. А для забезпечення десятків та сотень тисяч потрібні кошти, що б там не казали про ентузіазм! Натомість, автор то нарікає на брак фінансування штабів ще під час літньої агітаційної кампанії, то відзначає добру організаційну роботу центрального штабу, а то знову ж натякає, що, можливо, Б.Березовський і казав правду про гроші, але йому, авторові, особисто про це нічого невідомо. Звісно, фінанси — річ делікатна, та не настільки ж!

Важко пристати й на авторську оцінку геополітичних орієнтирів України і позиції держав Заходу. Багатовекторність була вигадана Л. Кучмою і для внутрішнього («скажіть мені, що ми будуємо?»), і для зовнішнього (в якому напрямі маємо рухати державу) споживання. Принаймні Леонід Данилович жодним чином у 1999 році не «брав твердого курсу на вступ до НАТО і ЄС». Тому важко погодитися, що Л. Кучма «Росію не влаштовував як підозріло прозахідний натовець, а Захід — як неприйнятний посткомуніст».

В. Капустін традиційно для нашого політикуму нарікає на неготовність Заходу взяти Україну «за шкібрики» й твердою рукою затягти її до раю демократії та ще й закидає їм нерозуміння «української специфіки». Ось, мовляв, де корінь зла. Насправді, на Заході все бачили й розуміли: неготовність українського суспільства до самопожертви й важкої праці заради майбутнього; консерватизм і панічну боязнь будь-яких змін; готовність миритися з комуністичним лайном аби «не було війни»; бажання прийняти найменше зло, тобто голосувати за перефарбованих комуністів, аби можна було й надалі красти в колгоспі чи на заводі...

Сьогодні, на тлі подій у Донбасі, важко погодитися з В. Капустіним, що сепаратистський з’їзд у Сіверськодонецьку «закінчився, не досягнувши жодної з цілей, заради яких проводився». Чи російську агресію й кидання під наші танки заохочували не нелі штепи та їй подібні міські голови?

Утім правда життя повсякчас змушує автора бути щирим. І тоді В.Капустін визнає, що «В. Ющенко займав подвійну позицію. Він, звісно, хотів би стати спадкоємцем Кучми за, можливо, найлегшим шляхом, проте...», а тому «під час переговорів за «круглим столом» угода між Кучмою та Ющенком була досягнута досить швидко». Попри публічну відмову від візантійщини, в тиші Кончі-Заспи (В.Капустін впевнений, що саме там, хоча широкій публіці про це й невідомо) В.Ющенко й отримав «президентство в обмін на широкі гарантії безпеки (Л. Кучми. — К.Д.), підкріплені конституційними змінами». А в цей час численні «любі друзі», куми і спонсори кандидата подумки притирали місця сидіння до «хлібних місць».

Не так сталося, як гадалося. Прем’єром стала Ю. Тимошенко (котра на світлинах, вміщених у книзі, є другою після В. Ющенка особою), яка найгостріше виступала проти конституційних змін. Це чи не найгостріший закид жриці Помаранчевої революції, що дисонує зі ставленням до неї апологетів Ющенка. Водночас, це вселяє довіру до відчуттів, висловлених паном Віктором. Тож варто почути й підсумкове застереження автора про необхідність усвідомлення небезпек, які стоять перед нашою державою, — принаймні тими політиками, які визначають її майбутнє.

Унікальність Помаранчевої революції криється не лише в феномені мирного, весело-карнавального — у супроводі пісень і танців — протесту, а й у численних недомовках її «польових командирів» і багатьох легендах, витворених її опонентами. Тому кожен спогад про ці події має велике значення, бо буржуазно-демократичну революцію не завершено: люди і держава чекають «глибокого й реального, а не удаваного реформування суспільних відносин на основі громадянського консенсусу шляхом ухвалення відповідних парламентських і урядових рішень».