Довга дорога до Бога

Молитва є тією соломинкою, що здатна творити дива. Віра рятує людину й оберігає. Тож у важку хвилину вона й звертається по допомогу та підтримку до Бога. 51-річна жителька села Червона Слобода Черкаського району Світлана Бондар переконалася у цьому на власному досвіді. 20 років поспіль жінка вживала наркотики, через що потрапила до в’язниці. А за те, що нині повернулася до нормального життя та має сім’ю, дякує Всевишньому.

«43 роки виповнилося, а ні чоловіка, ні дітей!»

«Після тюрми була дуже самотня. 43 роки виповнилося, а життя — шкереберть, ні чоловіка, ні дітей. Сиджу на порозі, плачу й молюсь. Кажу, Господи, так погано мені, ти ж бачив моє життя! Прошу, дай мені чоловіка, щоб був і другом, і батьком, і мамою. Але якщо судився такий, як у мене був, то краще залишусь одна», — щиро зізнається «УМ» пані Світлана.

Рівно через місяць після тієї розмови з Богом вона й зустріла свого Василя. Тепер переконана: життя в 43 роки тільки починається. Світлана Анатоліївна пригадує, як навеснi пішла в церкву п’ятидесятників, а Василь там співав її улюблену пісню «О журавлях». «Я почала йому підспівувати. І промайнула думка: «Не вистачає мого голосу в цьому дуеті! От щоб за такого чоловіка заміж вийти!». Молю, Господи, якщо ти вбачаєш мені пару, то саме таку», — усміхається пані Світлана, пригадуючи доленосну зустріч зі своїм чоловіком.

Через кілька місяців Світлана зі своїми одновірцями збиралася їхати з концертом у в’язницю, як це неодноразово бувало. А репетиція проходила у Василя вдома, де була музична апаратура. «Вася таким рідним мені здався. Я відразу закохалася. Почуття було взаємним. Зустрічалися ми сім днів, а потім прийшли до мого батька за благословенням», — згадує Світлана Анатоліївна той день. Через три місяці вони офіційно узаконили свої стосунки і разом уже — восьмий рік.

«Ми любимо одне одного і живемо, як у казці. А ще ведемо здоровий спосіб життя», —зазначає пані Світлана і включає кавоварку. У їхньому будинку в селі Червона Слобода Черкаського району затишно і тепло. Тут — чистота і порядок. Доки її чоловік на роботі, пані Світлана займається хатніми справами — чути, як у господарській кімнаті поруч із кухнею, де ми розмовляємо, працює пральна машина.

«Це був сарай, тут стояла піч із димоходом. Вася сам усе переробив. Мене не пускав розбирати, хоч я й бігала із респіратором. Він мене дуже любить і береже», — пояснює Світлана Анатоліївна.

За її словами, хата, у якій вони нині живуть із Василем, має свою цікаву й давню історію. Тут жили ще її дід та баба. У Велику Вітчизняну в хату потрапив снаряд, але після війни її відбудували і вона стала родинним гніздом уже для батьків Світлани. Сюди після закінчення медінституту її батько Анатолій привіз маму Тамару. Тут народилися сама Світлана та її молодший брат Володимир. Нині в другій половині цієї хати живе їхній батько, а в будинку навпроти — брат. Мами немає на цьому світі більше 20 років. Вона пішла з життя, коли їй не було й шістдесяти років.

Світлана Анатоліївна говорить, що негаразди в її житті почалися після заміжжя. Пояснює: батьки були проти її обранця. Це вже тепер вона розуміє, що вони мали рацію. Адже чоловік виявився, як сама тепер каже, «нікудишній — пив та гуляв». «Натерпілася від нього, повернулася додому. Подала на розлучення, бо зради не пробачаю», — веде далі моя співрозмовниця.

Тоді їй було всього двадцять років. Вона пам’ятає, як уперше потрапила у наркотичний полон. Каже, це було 21 квітня 1984 року. Того дня вона зустріла хлопців та дівчат — друзів колишнього чоловіка, який у той час перебував за ґратами за зґвалтування. Вони вмовили піти у гості до знайомих, які мали піаніно. Мовляв, пограємо й поспіваємо. Світлана погодилася, вона навчалася у музичному училищі, гарно грала на цьому інструменті й чудово співала.

«Було так тяжко, що носила записки на кладовище: «Мамо, пробач мені»

Піаніно там справді було. А ще були наркотики. Світлана згадує, як її здивував невідомий запах у помешканні, куди вони прийшли. «Дивлюся, один пішов на кухню, тоді другий, приходять ніякі — сідають на диван, закурюють і «втикають». Мені стало страшно, коли побачила, як до мене йдуть зі шприцом, наповненим коричневою рідиною», — каже Світлана Анатоліївна.

Вона спробувала втекти з тієї хати, але її наздогнали у дверях, повернули і силоміць вкололи дурман. Вирішили, мовляв, «допомогти» пережити розлучення. Жінка зізнається, що після тієї першої дози в її душі замість страху та паніки поселилося полегшення. Дві доби вона проспала.

«Мама, бідна, потім усе запитувала: «Свєта, що з тобою? Чому їсти не хочеш? Це ж був 1984 рік, ніхто про наркотики не знав. Я любила згущене молоко, мені його підсовують, але коли наркотика немає, нічого не хочеться», — пояснює Світлана Анатоліївна, чому батьки не запідозрили, що насправді коїться з їхньою донькою. Хоча обоє працювали лікарями...

Світлана перестала ходити у музичне училище. На останньому курсі її звідти виключили, бо прогуляла екзамен. Каже, треба було вколотися, тож пішла не в училище, а до «друзів».

«Мама зрозуміла все через півроку, коли збиралися на море. Знайшли мою «аптечку» із шприцами. Крики, сльози, батько сильно побив. Зараз каже: доню, у розпачі не знав, що робити, тому й бив. Але це не допомогло», — важко зітхає Світлана.

Вона не приховує, що в ті роки, аби придбати дозу, продавала на базарі свої речі та прикраси або ж обмінювала за безцінь. Але, наголошує, ніколи не крала.

«Я була не хрещена до 33 років, і мене у церкву ніби щось не пускало. Тільки підходжу туди, а якась сила повертає назад. Тоді мама із подругою Любою насильно затягли. Я стояла, хіхікала, одержима нечистим духом», — згадує Світлана Бондар. І додає: батьки як могли витягували її з наркотичного болота — шість разів відвозили на лікування в Черкаси та Вінницю.

Світлана зізнається: в її житті були й спроби самогубства. А от передозування не боялася, тож колола наркотик до втрати свідомості. «Дійшло до того, що колола себе в пах, бо не було ніяких вен, — жінка показує шрами на руках і ногах. — Уже 15 років пройшло, а ноги сині й досі». Вона пригадує, як мама її рятувала від смерті, коли одного разу Світлана шприцом пробила собі вену і кров пішла фонтаном. Тоді, каже, мама впала на коліна, і Світлана, наче в тумані, почула її крик: «Доню, що ти наробила! Господи, спаси мені дитину, забери мене!».

Мама померла несподівано — у неї стався інсульт. Серед ночі Світлана почула батьків крик в іншій кімнаті, прибігла туди і впала на коліна біля матері. «Доцю, пообiцяй мені, що ти ніколи такого не робитимеш», — просила ненька. Світлана ледь стримує сльози, каже, у лікарні мама пролежала півтора місяця й померла.

«Мені було так тяжко, що я ходила на кладовище, носила записочки: «Мамо, пробач мені» і клала їх у гробничку. А потім у мене взагалі дах знесло. Близько п’яти років жила по притонах», — зізнається Світлана. Дійшла до краю, не було де переночувати, не було чого їсти. Одного разу сиділа у генделику, туди зайшов знайомий хлопець, який коловся 15 років і став вірити у Бога. Він сказав їй: «Світлано, тобі потрібний Бог!». У відповідь вона розплакалася: «Де його шукати? Якщо він мене любить, то як я дійшла до життя такого?». Той знайомий дав їй 20 копійок на тролейбус і порадив їхати до реабілітаційного центру на вулиці Садовій у Черкасах.

«У реабілітаційному центрі, коли всі в церкві за мене молилися, зі мною щось неймовірне коїлося, ніби бруд з душі виходив — мене обдавало жаром, сльози градом лилися, і щось тут, — показує на голову,— клацнуло, я почала переосмислювати своє життя». То був її перший крок до Бога.

«Нехай сидить і набирається розуму»

У своєму житті Світлана отримала за наркотики три судимості, дві з яких умовно. Зізнається, що тут допоміг батько, але коли третій раз йому подзвонили з міліції, стомлено відповів: «Нехай сидить і набирається розуму!». Тож Світлані судді дали чотири роки позбавлення волі й відправили в жіночу колонію. Їй було 39 років.
У тюрмі вона шила куфайки, але коли там дізналися, що навчалася у музичному училищі, їй довірили очолити культмасовий сектор. «Після цього мене стали називати Маестро. Мені й тепер, коли приїжджаю з концертом у в’язницю, деякі радісно кричать: «Маестро приїхала!» — усміхається Світлана Анатоліївна. Вона каже: з тюрми три роки писала до батька і просила пробачення. Її звільнили 30 грудня 2005 року достроково за гарну поведінку, майже на півтора року раніше, якраз у день її народження.

На волі вона покаялася і вирішила жити за законом Божим. І свою історію про те, як завдяки Богу повернулася до нормального життя , каже, розповіла, аби допомогти людям, залежним від наркотиків, повірити у себе і змінитися. Про це вона розповідає і тоді, коли їздить iз концертами до в’язниць, де закликає молодих не слухати тих, хто каже, що в житті треба все спробувати.
«Мені Бог крила дав. Я зараз живу і радію тому, що маю коханого чоловіка, що задіяна і потрібна іншим людям», — підсумовує пані Світлана. Вдома у неї є невелика студія звукозапису, тож жінка навіть видала свій перший диск із піснями. Життя триває, і лише зараз Світлана відчула його справжній смак...