Закарбований у Вічності

Перед очима — фото, що демонструвалися під час прощання з Євгеном Сверстюком у Будинку вчителя 4 грудня. Ось Євген Олександрович з величезним букетом польових квітів… Серед лугу над річкою… Усміхнений — у колі друзів… Тоді відкрилося, яка тендітна і ніжна душа в цього крицевого велета думки і вчинку. Боляче їй було від кожного брутального дотику, — що вже казати про карцер, позбавлення права писати, постійні звільнення з роботи, наклепи, стеження й підслуховування, доноси. А після виходу у «велику зону» — шанобливе непомічання, а в 2005-му (!) — на очах у всіх побиття і розгром редакції часопису «Наша віра», без жодного подальшого розслідування… А тим часом нікому так і не вдалося втрутитися і змінити структуру його життя, його особисті принципи і правила його гри. Він відійшов чесним і вільним, «не впійманим» світом. І довів нам: це можливо. Якою ж силою зміг це зробити?

Оптимізм від «беркутів»

«Зараз маємо дуже гнітючу атмосферу, але ми не повинні забувати, що проти нас іде диявол зі зброєю неправди. Тобто той, хто вже зазнав поразки, — говорив Євген Сверстюк у своєму чи не останньому виступі на ТБ у вересні минулого року, в час Форуму видавців у Львові. — А ми вже багато виграли. Українська нація 2014 року — це вже навіть не те, що 13-го року. Це надзвичайно великий прорив — і в інформаційній сфері, і, що я особливо ціную, — в самосвідомості нації. Отже, коли маємо якийсь особливо важкий період, який мусимо пройти, повинні зрозуміти, що Бог нам посилає цю дорогу. Ми тільки здогадуємося про Його цілі. Дякуймо Богові за кожен день».

Євген Сверстюк не писав мемуарів, не вів щоденників — в умовах постійного стеження навчився «замітати сліди» і стирати з пам’яті те, що могло б нашкодити товаришам на допитах. «Біографія моя в тому, що я публікую, в тому, що видаю. Фактично, в мене нема життя, крім праці», — говорив він у інтерв’ю Василеві Овсієнку, записаному за програмою Харківської правозахисної групи у 1999 — 2005 роках. «По ньому залишилися сотні, а може, й більше текстів, основним мотивом яких є поновлювання віри в наших душах, — каже у своєму відеоспогаді директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг. — Віри після десятиліть комунізму й атеїзму, які він ненавидів. Але ж мав сили протиставляти і слугувати тому, щоб люди прийшли до віри, щоб змогли бачити надземне». Сам же Євген Олександрович переконував: «Зневіра — один із хворобливих проявів життя і, до речі, один із великих гріхів. У кожного бувають різні летючі настрої, але людина не має морального права ділитися своєю зневірою».

5 липня 2012-го, після нападу «Беркута» на Мовний майдан, в ефірі 5-го каналу Євген Сверстюк радить, здавалося б, дивні речі: «Треба в суспільстві налагодити нормальний здоровий оптимізм. Ми живемо на своїй землі, у своїй державі. Не повинні допускати паніки. Суспільство має самоорганізовуватися, без крику — на європейський зразок. З гідністю триматися і будуватися на принципах правди й порядку». Він добре знав, що говорив. Бо випрацював цей алгоритм перемоги у концтаборі — згущеній моделі совкової системи.

Брати на себе

Як розповідав пан Євген, у тому інтернаціоналі, де поряд з українськими упівцями й дисидентами були естонці, литовці, євреї, вироблялася певна етика. Люди мали розрізняти — чи беруть вони відповідальність за свій опір на себе, чи перекладають також на плечі дружини, матері, дітей. Євген Сверстюк ставив питання про моральне право розпоряджатися долею сім’ї, підставляти під удар іншого. «У боротьбу повинен вступати той, хто її вибрав», — переконував він. Інакше проглядає щось бісівське.

Євген Олександрович «не кидав карт з викликом партії і урядові, а говорив з моральних позицій» — і це було для системи найнеприємніше. Адже вона трималася на люті, гніві, заздрощах, борсанні задля «кращого шматка». За словами побратима-політв’язня Василя Овсієнка, за саму спробу демілітаризації свідомості били тоді, як за спробу «роззброїти». Було зрозуміло, що українці в концтаборах — в особливому становищі: приречені на знищення. Мислитель, попри непримиренність до катівської системи, був проти самознищення і війни з міліціонерами, які, по суті, нічого не вирішували. «Мені 50 років — а я нічого не встиг, нічого не зміг, бо за мною все життя ходили шпики! Те, що я написав, — це все в період між стресами, і це ще зовсім не те, що я міг зробити. І буде в мене життя чи не буде, але я не маю права — ні морального, ні зрештою суто людського розумного права — лізти в пастку. Ото була моя позиція», — розповідав борець.

В тюрмі за Україну

Родичі й знайомі Сверстюків дивувалися, коли він маленьким на запитання «ким ти хочеш бути» відповів: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну». 11-річним він стане свідком першої совєцької окупації — доти окупаційною вважалася польська влада. Потім відбувається німецька окупація. Два брати Євгена Олександровича воюють в УПА. «Кожна окупація мала якісь свої переваги, давала якусь інформацію для порівняння, для зіставлення, а найголовніше — давала дух опору», — згадував пан Євген.

Арешт 14 січня 1972 року не став несподіванкою. «Я мовчки одягнувся, мовчки поцілував дружину, дитину. Віруньці було більше року... Єдине, що дозволили передати з дому з запискою — це фотографію дитини», — розповідав Сверстюк Василеві Овсієнку. Його тримали під слідством надзвичайно довго — більше року. За цей час він зрозумів, що «органи» не мають тієї «всемогутності й зрячості», які їм приписували. «Осягнення отієї ясності та повернення до молитви мені дуже допомогло під час перебування в тюрмі», — згадував пан Євген. Він отримав найбільший на той час термін — 7 років таборів і 5 — заслання. Відбував термін у жахливій 36-й зоні в Кучино. На завершення, перед засланням, його постригли й помістили у внутрішню тюрму. Потім — 15 діб карцеру. «Мене поселили з двома кримінальними, — згадував дисидент. — Обидва хижі, особливо молодий. Я зрозумів, що їм було потрібно, бо вже згодом начальник міліції запитав у мене: «Як вам удалось уникнути конфлікту з ними?». Отже, він знав. А вони чекали-чекали, що там буде конфлікт. Я там був в умовах гірших, ніж будь-коли: мені не дали білизни, у мене був лише брудний, засмальцьований і смердючий матрац, мені давали спалене простирадло, яке я відмовився брати… Отже, я відсидів з тими хлопцями, і вони на прощання навіть подарували мені іконку».

Моральний камертон

Повернувся до Києва в атмосферу гнітючу, «як у найтемнішу годину перед світанком». Приніс дружині й дочці великий букет квітів — щоб створити враження, ніби просто виходив за ним кудись на півгодини… «Я був категорично проти того, щоби писати в листах дружині про найгірше, що у мене є в моєму житті. Я хотів створювати в своїх листах естетизований світ, — згадував Євген Сверстюк. — Старався десь дістати гарні марки… Вона присилала мені кольорові фотографії, я показував їх іншим — от, мовляв, які є оази життя навіть у пеклі».

Влаштувався працювати столяром у цеху. Їдучи трамваєм на роботу, писав замітки до статей. А з літа 1987 року розпочав свою історію Український культурологічний клуб, з Сергієм Набокою, Миколою Матусевичем, Олесем Шевченком... Улітку 1988-го Сверстюк прочитав у газеті, що відзначення тисячоліття Хрещення Русі починається в Москві, потім у Ленінграді, а потім в Україні. Євген Олександрович вирішив: ми це зробимо по-своєму, за будь-яку ціну. Попросив Сергія Набоку записати дзвони на магнітофон. Іншим роздав тексти. У день, коли в Москві розпочалися урочистості за участі іноземних послів, УКК зібрався біля пам’ятника Святому Володимиру. Поряд тупцяли чоловіки у чорних капелюхах, пропонували розійтися. Священика не було — церква була підневільна. Утім інформацію, що Україна відзначила в Києві тисячоліття Хрещення, масово передруковували за кордоном. «Я не сподівався, що це буде мати світовий резонанс, — згадував Євген Сверстюк. — Думав, що буде просто наше демонстрування гідності».

Із 1989 року Євген Олександрович упродовж 25 літ видавав газету «Наша віра». Говорив: «Я відчув, що переді мною відкривається давно не орана нива духовної культури, і на цій ниві, по суті, нема кому працювати». «Більш ніж півстоліття він був моральним камертоном нашого народу», — зазначає екс-ректор Українського католицького університету владика Борис Гудзяк. Як літературознавець і філософ, він чи не вперше після тотальних «перекладів» на совєцьку площину українських письменників, передовсім Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, відкрив духовний зміст їхніх творів. «Мені здається, що усіма своїми публікаціями я нагадую людям правічне значення слів, — зізнавався Євген Сверстюк. — Ні новомова, ні пустомова не замінить слова, що стало світлом. Людство проходить від затемнення до затемнення, а в сонячний день дивується, як можна було не побачити — це ж так очевидно... І євангельська притча про сіяча вічна: завжди будемо сіяти і на камінь, і в тернину, знаючи, що вся надія — на зораний ґрунт... І метафора про голос, що волає в пустелі, — вічна».