Три революції

Повторюваність спротиву

Наступний гіпотетичний Майдан аж ніяк не був би третім. Щонайменше — четвертим, якщо брати до уваги «Україну без Кучми», або навіть п’ятим, якщо згадати студентську «революцію на граніті». Умовно переможні Помаранчева революція та Революція гідності нібито створюють новий відлік часу, однак відкидати те, що було до них, лише через неуспішність попередніх подій є ознакою суспільного інфантилізму.

Тим паче що Революція гідності відсутністю чіткої мети та чітких методів її досягнення досить-таки нагадує «Україну без Кучми». З «помаранчевим» Майданом у неї подібності менше, хоча є одна важлива точка дотику — і у 2004-му, і у 2014-му — влада потрапила до рук людини, котра була визнана гідною такої влади апріорі. Український патерналізм довів, що дорослішання суспільства не пов’язане напряму з пролитою ним кров’ю. Готовність жертвувати собою лишається такою самою ментальною рисою українців, як і недбалість, безпечність та наївність у всьому, що стосується стосунків суспільства з державою.

Безперечно, всі три Майдани — «Україна без Кучми», Помаранчева революція та Революція гідності — мали спільну основу, без якої жоден із цих протестів не відбувся би взагалі. Це, по-перше, широка підтримка ідеї, актуальної на кожен конкретний період часу. У 2000-2001-му українців мобілізувало зникнення та вбивство журналіста Гонгадзе, а точніше — моральна потворність влади, котра це організувала. У 2004-му Майдан з’єднав тих, кого обурила фальсифікація виборів. У 2014-му народ піднявся на захист євроінтеграції, а пізніше — і на захист своєї гідності та права на життя.

У перших двох випадках громадяни обійшлися без соцмереж. Особливо це стосується часів УБК, коли інтернет в Україні існував у зародковому стані. На масовість протестів відсутність постійного каналу зв’язку жодним чином не вплинула. Люди залишали домівки чи робочі місця й свідомо ризикували соціальним статусом заради високої мети. Спільні риси трьох революцій далися взнаки і у домінуючій участі у них молоді, а також у єднанні вихідців із різних регіонів України, передовсім — центру, півночі та заходу. УБК вирізнялася ширшим партійним спектром, помаранчевий Майдан — поступовим залученням представників середнього класу. За тринадцять останніх років український протест було «розмарґіналізовано», він став потужною, до певної міри дієвою та навіть грізною зброєю. Але лише до певної міри.

2001, 2004, 2014: подібності та відмінності

Найдоступнішою для суспільства була мета Помаранчевої революції: перерахунок голосів та відновлення справедливості щодо того кандидата, якого громада визнавала безумовним переможцем виборів. Був зрозумілим і приблизний шлях досягнення: оскарження постанови ЦВК у суді. Прецедентів такого, щоправда, досі не траплялось, але спробувати вартувало. Юристи, радники й технологи штабу Віктора Ющенка забезпечували стратегію, вулиця ж не давала схибити із тактикою. Мало-помалу з’явились обриси тодішнього політичного компромісу, який і уможливив третій тур.

«Україна без Кучми» мала на меті ще нездійсненніше — усунення від влади Леоніда Кучми через тиск на нього повсталого Києва. Ставка на слабкі нерви тодішнього Президента була єдиною альтернативою провальним спробам опозиції розпочати у парламенті процедуру імпічменту. Не можна сказати, що це не спрацювало зовсім: господар Банкової принаймні відмовився від наміру залишитись на третю каденцію — апарат Кучми підготував таку схему, обґрунтовуючи це тим, що перший президентський термін слід відраховувати від моменту ухвалення Конституції 1996 року.

Очікування від Кучми добровільної відставки може слугувати зразком бездоганної логіки на тлі завдань, з яких починалась Революція гідності. Її вимоги у подальшому неодноразово змінювали, хоча вони і були сформульовані чітко та ясно у проміжку між 21-м та 29-м листопада 2013-го, тобто між початком руху та моментом, коли Янукович провалив Вільнюський саміт. Усе наступне розмаїття ультиматумів, які висували режиму, взагалі не піддавалося обчисленню з точки зору результативності. Попри мільйонні недільні віча Революція гідності у грудні 2013-го почала зрештою грішити тим самим, чим грішила й УБК: її драйв ставав дедалі застиглішим, а дії — передбачуваними.

Не було тієї відкритості у планах та покрокової наближеності до конкретних звершень, що мали місце під час Помаранчевої революції. Давно відомо, що пароксизм протесту не може бути довготривалим, без розвитку сюжету він або вигасає, або перестає бути мирним. Ухваленням законів від 16 січня і першими смертями на Майдані жереб було кинуто: вперше у новітній історії українці взяли до рук бодай і аматорську, але зброю, уперше відповіли на насильство насильством.

Подібний сценарій аж ніяк не прораховувався від самого початку, він не був закладений у матрицю Революції гідності, події набули абсолютної спонтанності. Повсталий люд переміг, але чому це стало можливим — ясно не до кінця. Що спонукало Януковича пакувати речі 18-19 лютого, коли він де-факто взяв гору і острівець свободи на Майдані стиснувся до маленького клаптика, також віднесено до розряду загадок.

Чим краще усвідомлена мета, тим вища вірогідність її результативного досягнення. Тим меншими є ризики і втрати. Тим кращою — перспектива на майбутнє. Українське майбутнє — це слабке місце українського сьогодення. В ім’я його приносять жертви, але не роблять жодних тверезих розрахунків. Позбавити влади Януковича Революція гідності зуміла. Розпорядитися нею вирахувано та з розумом — ні.

Граблі як символ революцій

У кожній українській революції рано чи пізно настає момент чи то втоми і повного морального виснаження, чи то втрати інтересу до того, що відбувається, і бажання поскорше завершити гру. Такий момент надходить, коли театр основних подій уже згорнуто. Вручивши владу Ющенкові, українці розійшлися по домівках з переконанням, що все можливе ними вже зроблено, а далі піде як по писаному. Політикум умив руки. А згодом прийшов до влади Янукович. І громадське суспільство отримало те, з чим боротися стало набагато важче.

Перемога над Януковичем далася неспівмірно вищою ціною.

Між 2004-м та 2014-м пролягли Небесна сотня, і ще сотня (чи сотні) зниклих безвісти, й увесь той екзистенційний жах, який разом із перемогою приніс останній Майдан. Проте не минуло і пари місяців, як над ним замайоріли знамена традиційного українського політичного життя. Позбавлений — після кількох років очікування — Черновецького та Попова Київ віддав ключі від міста Кличку, а державну булаву країна вручила Порошенкові. Обидва отримали свої посади не через виняткові якості. Україна надто квапилась — ні, не змінити систему, а зняти з себе відповідальність за будь-які подальші зміни. До наступної революції, ясна річ.

З українців поки що виходять заслабкі бігуни на марафонські дистанції. Українська планка — стометрівка. Зазвичай діють серцем: гніваючись і випускаючи пару. Страждання українців не зупиняють, зупиняє потреба пролонгованої у часі, кропіткої роботи, більш осмисленого вибору, більш відповідального підходу. Будемо програвати знову і знову, якщо вважатимемо, що кожен наступний Президент, приведений до влади в результаті Майдану, оцінить свій народ і любитиме його беззастережно.

Як правило, не буває добрих чи поганих правителів — бувають контрольовані суспільством або ні. Якщо система контролю налагоджена, персоналії президентів чи прем’єрів не мають вирішального значення. Чим раніше Україна усвідомить різницю між «перемогти» і «захистити перемогу», тим краще буде для всіх. У першу чергу — для пересічних громадян. Набирати бали і тут же втрачати їх — це гра, яка дуже демотивує. Настав час переглянути і переписати її правила.