Милосердя: з цінниками і без

Я не знаю, як точно звучить клятва Гіппократа, і тим паче не можу уявити, що думають ті «без п’яти хвилин ескулапи», які її промовляють. Мабуть, серед них багато хто обирав медичний інститут, керуючись благородним бажанням рятувати людські життя. А прозаїчна мета набивати свої кишені на відчаї хворих — то вже побічний наслідок «життєвої рутини», де сльоза дитини не варта ніц, якщо в колеги — новий «мерседес».

Кажуть, що лікарі змушені освоювати навики «практичного цинізму», інакше, щодня стикаючись із людським болем і стражданням, втратиш себе. А життя ж не обмежується роботою. І, до всього, воно стає пекельно дорогим — і з погляду інфляції та тотального оскаженіння цін, і з погляду стрімкого нівелювання цінностей та моралі. Але... На щастя, «інфляція» з’їдає не всіх.

«Два роки тому мій батько потрапив до реанімації з інфарктом, — пригадує подруга Алла. — Коли я принесла гроші завідувачці кардіологічним відділенням, вона відмовилася їх брати, сказала, не може гарантувати, що хворий виживе. Це звичайна столична держлікарня на Петра Запорожця, а я скільки чула про те, що наші лікарі не просто беруть — вимагають у родичів пацієнтів готівку, що для початку поклала в конверт дві тисячі гривень. З ними зайшла до кабінету головної лікарки і сказала прямо: «Для мене здоров’я тата — понад усе, кажіть — скільки потрібно?» Але Тетяна Віталіївна навіть слухати не стала про «бонуси». Вдумлива, людяна, завжди радилася з нами щодо лікування, зайве не обнадіювала, але й не пригнічувала наших сподівань. Тоді чудові лікарі врятували татові ще один рік життя. Їхня платня — невисока... Щодня — смерть, горе, бідність, яка вбиває не менше за хвороби, і поряд із цим — майстерність та велика людяність...»

Людяність і фаховість мали б лежати в основі основ, коли йдеться про лікарів. Так думаємо ми, пацієнти, — реальні і потенційні. А лікарі? Вони думають інакше? Але чому ж тоді — не всі? «Коли мама лежала у київському хоспісі на Верховинній, лікарі і медсестри взагалі нічого в нас не брали. Я скільки разів поривалася віддячити за чуйність до мами, але медики відхиляли мій намір. Для мене це був шок, — розповідає приятелька Ірина. — Адже перед тим в Інституті онкології на Ломоносова, скажімо, медсестра, яка проводила «хімію», без хабара не хотіла руку мамі подати, щоб допомогти піднятись iз ліжка. Вона сама не могла підвестися, а сторонніх у те відділення не пускали. І мама плакала...»

Світлана, моя сусідка, недавно розповідала про лікарку жіночої консультації, яка вела у неї вагітність. Каже — лікарка (ніби між іншим) повідала, що сама з родини медиків, тому питання, до якого вузу вступати, для неї не стояло. А гінекологію вибрала тому, що «люди тут найбільше несуть грошей». «Я була ще дуже молода, тож трохи не впала від такої відвертості, — сміється Світлана. — Отакі вони, лікарі «за покликанням».

Коли Микола Амосов керував Інститутом серцево-судинної хірургії, на вході у заклад завше висіла об’ява: «Прошу подарунків персоналу не робити, окрім квітів». Донька Катерина Амосова пригадує, що в ті часи в Інституті не було ні лицемірства, ні ханжества, якого зараз удосталь. «Батько підняв планку високо й утримував її. На роботу його — директора інституту — підвозило службове авто. Вранці машина зустрічала біля метро «Святошин», куди батько добирався власним ходом 50 кілометрів, і туди ж службове авто підвозило його після роботи. Потім 45 хвилин він їхав електричкою і ще 20 хвилин ішов пішки додому. Вважав неприйнятним витрачати державний бензин і навантажувати водія. І це при тому, що їздив в Інститут оперувати!».

Мама Миколи Амосова, який народився століття тому, працювала сільською акушеркою. Сім’я Амосових жила вкрай скромно, але мама не брала подарунків від пацієнтів. «Так вона і залишилася для мене прикладом на все життя», — пригадував Великий кардіохірург.

Таких прикладів «на контрастах» — безліч. Скажете — лікарям треба за щось жити? Ніхто не заперечить. Але чому педіатр із 30-річним стажем — професійна, уважна, яка по-справжньому любить своїх маленьких пацієнтів, — завше відмовляється від «подяки»? Навіть банальну шоколадку не візьме. Не любить солодощів? Але могла б передарувати онукам. Могла б...