Як «прирУчити» будинок

24.12.2014
Як «прирУчити» будинок

Музей історії медицини Галичини.

Двоповерховий будинок у стилі українського модерну на вулиці Кармелюка, 3 у Львові збудований за кошт професора Мар’яна Панчишина. З 1925 по 1943-й у ньому жив цей видатний чоловік, тут приймав тисячі пацієнтів — серед них митрополита Андрея Шептицького, багатьох — безкоштовно. Тут проводив лекції Українського таємного університету, ректором якого був. Коли університет розігнала влада на той час тоталітарної Польщі, цей успішний лікар заснував декілька стипендій, аби здібна українська молодь змогла вивчати медицину за кордоном. Перед цим, у 1918-му, він очолив групу громадської медичної опіки і налагодив медичну обслугу української армії, ініціював створення дієвого Українського лікарського товариства.
Із 1990-го в цьому будинку, що є пам’яткою архітектури, діє громадський Музей історії медицини Галичини імені Мар’яна Панчишина. Тут багата колекція історичних матеріалів, медичні інструменти кінця XIX — початку XX століття, старовинні медичні видання, відбуваються тематичні виставки...

Від імені компартії

Вересневого дня 2009 року до Музею завітав Віктор Глухенький з дружиною. Походили, поахали від захоплення. А в січні 2010-го представників музею покликали на засідання суду. З’ясувалося, що сімейство Глухеньких хоче забрати дім Мар’яна Панчишина собі. Позов до Личаківського районного суду Львова подали ще в листопаді 2009-го, нишком від музейників. У Глухеньких знайшлися підстави: з 1945 по 1957 роки тут жив Вікторів дід, Глухенький Тимофій Титович. У 1944 році компартія направила діда до Львова для «підняття культури і медичної науки» як виконувача обов’язків директора медінституту. Він пробув на цій посаді три місяці і за той час устиг приглянути особняк Мар’яна Панчишина. Надалі, будучи завідувачем терапевтичної кафедри Львівського медінституту, впродовж кількох років домагався того будинку.

На той час у домі Панчишина жив помічник директора медінституту товариш Байшток. «Ситуація з житлоплощею була у Львові непроста. Одні «освободітєлі» прийшли в 1939 році, другі — в 1944-му. Тепер вони між собою не могли поділити тутешнє майно», — розповідає «УМ» директор Музею історії Галичини Олександр Канчалаба. Мар’ян Панчишин помер у 1943-му, його дружина й сини виїхали на Захід у 1944-му. В архіві Львівської області є задокументована історія «всеперемагаючого» гендлювання «проФФесора». Ось протокол засідання виконкому Сталінської райради №5 від 1 листопада 1944 року. «Бюро РК КП(б)У і Виконком райради депутатів трудящих вважають, що квартира директора медінституту повинна відповідати вимогам проведення наукової роботи як керівника великого вищого учбового закладу і доктора медичних наук. Квартира, що її займає тов. Глухенький по вул. Кохановського 47, кв. 12, відповідає цим вимогам, але за законом повинна бути передана її колишньому власнику — підполковнику тов. Свістунову...» — йдеться в документі.

Чи був хлопчик?

Свістунов погодився перейти в меншу квартиру, де отаборився «завгосп клінік» тов. Кісільов, який займав аж дві квартири. Виконком і бюро постановляють: «запропонувати тов. Кісільову негайно звільнити квартиру для полковника Свістунова. Якщо ж квартира на вул. Тарнавського буде для Кісільова недостатньою, йому надається право зайняти квартиру з чотирьох кімнат у колишньому особняку доктора Панчишина».

Якимось чином у квітні 1945 року в особняку Панчишина поселилися вже Глухенькі. Однак свої претензії на нього ще треба було обґрунтувати. І ось — протокол засідання Сталінської райради від 21 квітня 1947 року, де йдеться про розгляд заяви Глухенького і його дружини Глухенької про всиновлення хлопчика Бєліка Дмитра Володимировича. У Глухеньких була одна донька, але для права на більшу житлоплощу потрібно було збільшити сім’ю. Хлопчику нібито дали прізвище — Глухенький та по батькові — Тимофійович. А в особовому листку обліку кадрів Львівського медінституту за 9 квітня 1948 року Глухенький пише про сімейний стан: жінка, діти — Галина 9 років і Юрій — 7 років. Він навіть забув, що хлопчик називався Дмитром. У 1957 році професор отримав направлення до Києва, у Київський медичний інститут. У столиці одержав квартиру на вул. Жовтневої революції. Переїжджають туди утрьох — «син» Дмитро чи там Юрій уже ніде не фігурує.

«Добро» для сестри

Видно, що фіктивного всиновлення для володіння будинком було недостатньо. Отож — чергова оборудка. На вулиці Личаківській, у будинку, який збудував колись Мар’ян Панчишин, проживала його сестра Михайлина. До 1939 року вона мала 6 гектарів поля під Львовом, які продала і мала гроші на рахунку. Нині ж, перебуваючи під пильним наглядом через родичів-емігрантів та племінника на Сибіру, стала беззахисною перед «визволителями». Тимофій Глухенький робить їй «добро». 15 листопада 1948 року Михайлина отримує особняк брата у спадок, а 17 листопада — продає половину його Глухенькому, а другу... — дружині Глухенького — тоді заборонялося мати в особистій власності більш ніж 80 метрів квадратних чи більше чотирьох кімнат. Сім’я Глухеньких мала заплатити тоді 35 тисяч рублів, розтермінувала цю оплату на роки і немає підтвердження, що вона їх виплатила, бо Михайлина Панчишина невдовзі померла.

Достеменно не відомо, чи хотілося цієї оборудки сестрі славетного лікаря. «У 1948 році через «сталінський суд» оформили право спадщини на сестру Мар’яна Панчишина Михайлину, — пояснює голова Українського лікарського товариства доктор Володимир Семенів. — Водночас було вироблено довідки про те, що Михайлина Панчишин перебувала на утриманні свого брата як інвалід і нібито є спадкоємницею його майна. Це було відверто протиправним, оскільки Михайлина мала достатньо коштів і не проживала в будинку брата. Її довіреною особою було визначено якогось невідомого дотепер громадянина Твердохлєбова («собіста» медичного інституту), який також мешкав у будинку на Кармелюка, 3. На підставі цього «документа» укладено договір купівлі-продажу будинку».

Сім’я Глухенького жила в цьому будинку до 1957 року. Тоді професора перевели на роботу до Києва, де він отримав державну квартиру.

«Соромно сказати... суд»

На початку 1960-х в СРСР тривала кампанія перевірки майна населення. І от у статті Юрія Василькова «В одном ряду с тунеядцами» («Труд» за 11 квітня 1963 року) читаємо, що в будинку по вул. Кармелюка у Львові, де все ще залишається табличка «Профессор Тимофей Титович Глухенький», він уже давно не живе. Глухенький, — пише автор, — відома людина, він завідує кафедрою в Київському медичному інституті. Отож держава про нього турбується, дала йому трикімнатну квартиру — 69 метрів квадратних, у самому центрі Києва. Навіщо ж йому власний особняк? «Соромно сказати, дійшло до того, що Львівський міськвиконком збирається реквізувати особняк Глухенького через суд», — пише автор.

У Львові, пише видання, вилучаються цілі особняки: «найчастіше їх власниками виявляються особи, нечисті на руку, що мають нетрудові доходи. Так невже в одному ряду з ними виявиться вихователь нашої молоді?». Цікаво, яку частку своїх «нетрудових доходів» мав заплатити «кому слід» тов. Глухенький, щоб залишитися після цього при посаді? У червні 1963 року Глухенький спішно подав до Львівського міськвиконкому заяву з проханням узяти будинок на вул. Кармелюка на баланс місцевої ради з виплатою компенсації 3.500 рублів (з урахуванням грошової реформи 1961 року). За кілька днів, а саме 6 червня міськвиконком прийняв рішення №356 «Про купівлю будинковолодіння №3 на вул. Кармелюка». Згідно з цим, міськздороввідділу було виділено кошти «для оплати за будинок»... Глухенькому.

І ось тепер про будинок згадали його нащадки. А саме, його внук Євген Вікторович Глухенький. Дівоче прізвище матері узяв собі, вірогідно, як розпіарене дідом і дядьком, дідовим небожем — дерматовенерологом Борисом Тихоновичем Глухеньким, що працює у приватній клініці «Ганнімед». Внук також прилаштувався у цій фірмі лікарем ультразвукової діагностики й дерматовенерологом, і ще в центральній поліклініці МВС України. Його мати, Галина Глухенька, завідує лабораторією в Інституті гематології та трансфузіології АМН України. Вірогідно, всі ці посади не забезпечують красивого життя. Утім є ж двоповерховий особняк Панчишина площею 371 квадратний метр, — він разом зі шматком землі, за підрахунками експертів, вартує близько 6 мільйонів «зелених».

Суд без честі?

Основний «доказ» Глухеньких — сумнівний «договір купівлі-продажу будинку по вул. Кармелюка, 3 від 1948 року, відповідно до якого Михайлина Панчишин продала, а купили його сім’я Тимофій та Валентина Глухенькі». У серпні 2011 року Личаківський райсуд Львова задовольнив позов Львівської міськради — визнав недійсним свідоцтво про право спадкоємства на будинок на вул. Кармелюка,3 у Львові, виданий на ім’я Михайлини Панчишин, і отой «договір купівлі-продажу». Глухенькі не здаються, подають на апеляцію. Апеляційний суд Львівської області вирішив спір на користь Львівської міської ради, проте «суд касаційної інстанції» (в часи Януковича) частково скасував ці рішення і направив справу на повторний розгляд. І от 11 червня 2014 року той же Личаківський райсуд виніс рішення, яким позбавив Львівську міськраду права власності на цей будинок та оголосив, що він належить Глухенькій Галині Тимофіївні. Утім суддя вже була іншою. Досі справу Глухеньких провадила Тетяна Гірник — і виграло місто. Однак тепер справу передали судді Галині Шереметі.

16 жовтня 2014 року Апеляційний суд Львівської області скасував рішення Личаківського райсуду від 11 червня 2014 року та визнав право власності на будинок Панчишина за територіальною громадою Львова. Глухенькі знову оскаржили це рішення. 6 листопада 2014-го Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (суддя Маляренко А. В.) негайно виніс ухвалу про відкриття касаційного провадження у цій справі та зупинення дії рішення Апеляційного суду від 16 жовтня.

«З огляду на те, що суд у такий короткий термін відкрив касаційне провадження у справі та ще й без розгляду зупинив дію рішення апеляційного суду, виникає обґрунтована підозра про можливе упереджене ставлення представників цього суду та особливе зацікавлення задовольнити запити сім’ї Глухеньких, — каже «УМ» голова Українського лікарського товариства Володимир Семенів. — Прийняття такого антинародного рішення свідчить про глибоку кризу судової системи».

ДОВІДКА «УМ»

На початку 1970 року в будинку Мар’яна Панчишина працювала державна структура, що реєструвала новонароджених (РАЦС), обласний комітет спорту та туризму. На останньому поверсі — Інститут прикладних проблем математики. У 1986 році приміщення передали Меморіальному музею українського мистецтва імені Манастирських. У 1990 році Музей українського мистецтва перейменували у Національний музей, надали приміщення на проспекті Свободи. У 1992 році приміщення будинку на Кармелюка, 3 передали в оренду Українському лікарському товариству у Львові (за письмовим проханням сина професора Мар’яна Панчишина), де згодом товариство створило Музей історії медицини Галичини імені Мар’яна Панчишина, який має статус «Народного».