Роман Санжар: Мої батьки живуть біля Донецького аеропорту

Ніде правди діти, незважаючи на чудові футбольні університети, він так і не заграв у найвищому дивізіоні. А коли опинився у друголіговому клубі «Олімпік» із Донецька, маловідомому на той момент навіть фанатському загалу, на ньому взагалі поставили хрест. Поспішили. Невеличкого зросту півзахисник швидко став своїм. За його капітанства команда підвищилася до першої ліги, а до прем’єр-ліги Роман Санжар виводив її вже як головний тренер.

А там — шокував усіх. Колектив, якому авансом одностайно віддавали «почесне» аутсайдерське місце в турнірній таблиці, у якому немає жодної зірки навіть національного рівня, за який забиває «граючий президент» клубу, що базується «в приймах» у Києві, — цей колектив на зимові канікули пішов із почесної четвертої позиції. Попереду — тільки «Динамо», «Шахтар», «Дніпро».

Та почалася наша розмова не з футболу.

«Мабуть, на війні на Донбасі хтось заробляє»

— Романе Миколайовичу, цієї теми однак не уникнути, тож, з вашого дозволу, розпочнімо з актуального — з ситуації на Донбасі. Вам вона близька, ви — корінний донеччанин. Певне, там є друзі, родичі…

— Більше того! У мене там залишилися батьки. І вони мешкають поруч із Донецьким аеропортом, буквально за три кілометри.

Те, що там відбувається, страшно, іншими словами й не скажеш. Гине багато хлопців з обох боків… Зізнаюся, я не дуже добре розбираюся в політиці, може, через це не розумію до кінця причину того, що відбувається… Так, суспільство в Донецьку практично повністю розколоте: одні люди схиляються до України, інші — «за Росію». Та, в будь-якому разі, це не привід воювати й убивати один одного.

Напевне, це комусь вигідно, хтось переслідує якісь свої цілі, хтось на цьому заробляє, а гинуть і страждають знову-таки мирні люди, діти! Тому, якщо вже зовсім чесно, марення якесь відбувається, й коментувати його дуже важко.

«Більше віри в себе додала перемога над «Зорею», а не нічия з «Динамо»

— Набагато приємніше оцінювати виступи «Олімпіка» в першій половині нинішнього сезону, першого для нього у прем’єр-лізі. Скажіть, ви цілком задоволені собою як тренером, своєю командою?

— Ми всі разом дуже раді турнірній таблиці та позиції, яку в ній посідаємо на даний момент (посміхається).

— А після першого матчу серед «еліти» — з «Чорноморцем»», коли ваш «Олімпік» був нещадно битий — 0:4, захвилювалися? Недобрі думки про аутсайдерство тривожили мозок?

— Думок було багато: і до першої гри, і після неї, і по завершенні інших матчів. Їх завжди безліч. Напевне, кожен гравець і тренер щоразу міркує наодинці, сам із собою. Знаєте, голову відвідує стільки думок!.. Головне, щоб цей самоаналіз не заважав: завжди потрібно розраховувати на хороший результат, налаштовуватись на позитив. І тоді наша праця дасть певні плоди. В це просто потрібно вірити.

— Скільки відсотків віри додала вам нульова нічия з «Динамо»?

— Гадаю, нас підштовхнула вперед навіть не та «мирова» з «Динамо», яке відроджує Сергій Ребров. Адже той матч можна оцінювати по-різному. Можливо, кияни на нас несерйозно налаштувалися. В свою чергу, для нас динамівці — подразник дуже сильний, усі наші гравці були максимально сконцентровані. Звідси й рахунок на табло. А ось перемога над «Зорею» — 1:0 — і справді дуже додала нам упевненості. Ці два результати, на мій погляд, заохотили хлопців, ми ще більше повірили в себе, один в одного.

— Хоча ви й одна сім’я, що не раз стверджував ваш президент і «за сумісництвом» нападник Владислав Гельзін, тренер ніколи не може бути задоволеним підопічними на всі сто відсотків — це аксіома. І все ж, чи є поєдинок, за який немає за що дорікнути підопічним?

— Гадаю, матчів, за які нам не соромно, було чимало. А ось щодо дорікнути… Не знаю, може, це не зовсім те слово… Питання до підопічних у мене були і є практично по кожному з поєдинків. Занадто багатьох помилок ми припускаємося. А з цим треба боротися. Інакше навесні буде сутужно.

«Бразильцям «Шахтаря» не вистачає публіки»

— «Динамо», як ви теж помічаєте, відроджується. А що трапилося з «Шахтарем»? Підсумовуючи першу половину чемпіонату, його представники на чолі з капітаном не втомлюються повторювати, що ледь не основною причиною втрати лідерства є відсутність підтримки рідних трибун. Вам не здається, що такими висловлюваннями земляки принижують досягнення «Олімпіка»?

— Знаєте, «Шахтар» — це зовсім інший клуб, у нього цілковито інші завдання. Це клуб, у якому багато бразильців, а їхня гра, напевне, напряму залежить від їхнього настрою. Цілком природно, що приємна атмосфера їх якось краще мобілізує, у них з’являється більше бажання грати на публіку. Демонструвати свій різнобарвний футбол за таких умов їм, можливо, простіше.

Можливо, відсутність фанатів і свого стадіону справді позначилася на виступах «Шахтаря». Ми ж, якщо ми про нас, увагою глядачів і раніше були не дуже розбещені. У Донецьку нам важко поборотися за вболівальника. Може, тому на нашу команду не так вплинув переїзд до іншого міста й виступи на чужих та нейтральних полях.

— Якщо «Олімпік» присоромить скептиків і втримається на нинішніх позиціях, чи відчуваєте в собі сили проявити себе в єврокубках?

— Гадаю, на сьогодні нам іще зарано про це говорити.

— Справді? А ось ваш президент уже озвучив цю мету. Щоправда, додав: команді потрібне підсилення.

— Поясню, що мав на увазі. Ми з такими розгромними рахунками програли нашим грандам («Шахтарю» — 0:5, «Дніпру» — 0:5). Не змогли зіграти стабільно й рівно, і саме цими поєдинками я вкрай не задоволений. Тому мені й здається, що на сьогоднішній день говорити про єврокубки зарано. Потрібно в зимове міжсезоння відпрацювати як слід, посилитись пристойними виконавцями. А головне — відіграти друге коло з такою ж самовіддачею. Тоді й можна буде говорити про європерспективи.

«Виходячи на поле, президент клубу перетворюється на простого гравця»

— Ще трохи про президента. Кожен тренер, яким би він не був головним, вважає некоректним коментувати дії клубного керівництва. Але ж президент «Олімпіка» Владислав Гельзін — водночас і ваш підопічний як гравець. Після невдалих поєдинків ви і йому висловлюєте претензії? Можете покритикувати?

— Аякже! Звичайно, я можу сказати, де і в чому були помилки, і претензії також висуваю. Адже, виходячи на поле, він стає частиною команди, так би мовити, складає президентські повноваження й перетворюється на простого гравця. А кожен гравець на полі має виконувати певні функції, виконувати чітко. На післяматчевих розборах ми дивимося, чи впорався той або інший виконавець зі своїм завданням. Якщо ні, вони й самі знають, що до них претензії будуть. І президент — не виняток.

— Натомість він, уже як ваш роботодавець, хвалить чи сварить вас як тренера?

— У нас іноді виникають суперечки. Буває, він висловлює певні претензії, побажання, може й насварити. Та це в нас звичайні робочі моменти. А лайки в прямому сенсі цього слова в нас не буває.

— Із Гельзіним ви знайомі понад десять років. Можна сказати, що ви більше друзі, аніж начальник та підлеглий?

— Стосунки в будь-якому випадку: президент — тренер.

— У якому матчі й на скільки хвилин вийде Гельзін-гравець — вирішуєте винятково ви?

— Ми корегуємо ці плани з ним.

— У матчі 13-го туру ваша команда перемогла «Іллічівець» — 3:2, а нападаючий Гельзін забив свій перший м’яч у прем’єр-лізі й став наразі найстаршим бомбардиром цього турніру (41 рік і 2 місяці). Він зізнавався, що «проставився» просто в роздягальні.

— Я не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що були підвищені преміальні. Можливо, кожен сам випив келих шампанського за президента, але президент це шампанське не розливав.

«Щоб зіграти за «Шахтар», стирав до крові ноги, але — не судилося»

— Романе Миколайовичу, вибачте за каверзне запитання, але як ви у 2004 році зважилися перейти до «Олімпіка»? Після найвищих ліг пірнути майже в небуття — в другий дивізіон?..

— За життєвими обставинами. Мій контракт із донецьким «Металургом» закінчився, селекціонери пропонували їхати до Казахстану, Узбекистану, за тисячі кілометрів від дому. А в мене — дружина саме вагітна. Тож відмовився від усіх варіантів, залишився вдома.

А тут зустрівся із Владиславом Григоровичем, якого знав ще з часів «Металурга» (Гельзін свого часу був віце-президентом «МД». — Авт.), разом грали у футбол, він і запропонував: «А може, допоможеш молоді в «Олімпіку»?» Звичайно, я з радістю погодився, адже сидів практично без діла, не тренувався. Так, із приятелями м’ячик буцали для власної втіхи.

— Що не завадило вам забити історичний перший гол «Олімпіка» в його дебютному сезоні в другій лізі.

— Було таке (посміхається). Сіверськодонецькій «Блискавці» «поклав». Та ми тоді програли — 1:4.

— Найкращий момент вашого «ігрового» перебування в «Олімпіку»?

— Певно, коли ми вирішили завдання й таки потрапили до першої ліги. Ті емоції залишаться в пам’яті назавжди.

— Ви — вихованець футбольної академії «Шахтаря». Та жодного матчу за першу команду не зіграли. Ви зізнавалися, що прикрість за власну кар’єру залишилася: мовляв, і тренери часто мінялися, і, м’яко кажучи, не дуже вражаючі фізичні дані не допомагали (зріст — 166 см, вага — 63 кг. — Авт.)…

— Можливо, мене не так зрозуміли. Вважаю, що «не вражаючі фізичні дані» — це відсутність швидкості, сили, думки. А відсутність високого зросту не свідчить, що у футболіста погані дані. Просто є тренери, котрим не подобаються низькі гравці, а трапляється й навпаки — подивіться на нинішню «Барселону».

Стосовно ж виступів у «Шахтарі»... Повірте, я дуже хотів прорватися з другої команди до першої, я до крові ноги стирав на тренуваннях, та, мабуть, не судилося. Що ж, нічого страшного, в житті й не такі трагедії трапляються.

«Тренером став миттєво»

— Ви конкурували за місце в основі з Геннадієм Зубовим — ще одним півзахисником невеликого зросту. А нещодавно разом із ним у Києві вже отримували тренерські дипломи категорії «А». Навчатися було цікаво чи важко?

— Мені вчитися завжди цікаво, отримувати якісь нові знання. Що ж стосується самих уроків, то, зізнаюся, було справді нелегко: за такий незначний проміжок часу надається дуже багато найрізноманітнішої інформації, щоправда, неймовірно цікавої. Її просто фізично важко засвоювати.

— А коли вам сподобалося тренувати?

— Річ у тім, що в мене й можливості такої не було подумати, подобається мені чи ні — настільки миттєво все трапилося (сміється). Коли «Олімпік» тренував Ігор Григорович Петров, я був, так би мовити, його неофіційним помічником: як капітан брав участь у визначенні складу на гру, в обговоренні ігрових моментів. Можна сказати, що в мене були великі повноваження: і Петров завжди радився зі мною, і президент.

Тож коли команду очолив Роман Пилипчук і зажадав помічника, президент сказав: «Бачу такого в особі Санжара». А оскільки вже й вік «передпенсійний» надходив, рішення було прийнято моментально. Та й помічником я був недовго. Місяців через чотири, після звільнення Пилипчука, президент призначив мене виконуючим обов’язки, а потім — і головним. Так я й став тренером.

— Це сталося в червні минулого року. А ще за три тури до завершення попереднього сезону «Олімпік» виборов перепустку з першої до прем’єр-ліги. Поява в УПЛ третьої донецької команди для багатьох стала сюрпризом. Мало хто знає, що вихованцем саме «Олімпіка» є гравець збірної України Дмитро Хомченовський, нинішній лідер «Зорі»…

— Саме так, я навіть ще й пограти з ним встиг (посміхається). Він уже тоді виділявся з-поміж інших хлопців, насамперед, високою швидкістю, гарним дриблінгом й потужним ударом, причому з обох ніг. Виходить, недарма ми ще в ті його молоді роки відзначали, що він вкрай перспективний футболіст. Та гра, яку Дмитро демонструє сьогодні, дійсно варта виклику до збірної.

— Романе Миколайовичу, загальновідомо, що тренер без «батога» — не тренер. А чи користуєтеся ви «пряниками»?

— Усе залежить від ситуації. Напевно, я все ж більше хвалю підопічних. Адже виходить, що ті завдання, які перед нами ставлять, ми виконуємо. Водночас трапляються й суто чоловічі розмови.

«Переїзд до Києва не завдав нам великого клопоту»

— Попереду Новий рік і Різдво Христове. Ви святкуєте зазвичай…

— Винятково зі своєю родиною. З дружиною Вікторією й двома дітками — доньці Каріні 10 рочків, сину Глібу — 4. Заздалегідь не планували, де зустрічати Новий рік. Можливо, на свята відвідаємо Західну Україну, Буковель, наприклад. А поки що тут — у Києві.

— Щодо базування в Києві. Як вважаєте, якби ваша команда грала «на історичній батьківщині», чи був би результат «Олімпіка» ще більш вражаючим?

— Важко сказати. Знаєте, буває так: чим гірше, тим краще. Певна річ, що вдома завжди комфортніше. Водночас ті труднощі, з якими був пов’язаний переїзд із Донецька до Києва, не завдали нам аж такого великого клопоту.

У принципі, ми доволі швидко розташувалися, розібралися в столиці. Всі винайняли собі квартири. Тут добре розвинута інфраструктура. Гадаю, нашим сім’ям, які ми сюди привезли, достатньо комфортно, проблем із побутом узагалі ніяких не виникає, і нам, футболістам, теж нічого не заважає працювати.

Єдине, чим переймаємося, — так це долею близьких, котрі залишилися на Донбасі. Що там відбувається й коли це закінчиться (зітхає).

— Романе Миколайовичу, щоб не закінчувати розмову на сумній ноті. Київ — красиве, історичне місто. Можливо, з підопічними на екскурсії ходили?

— Ми сюди не по «культурну програму» приїхали, та й уже не малі діти. У кожного були індивідуальні програми: де знаходяться дитсадки, школи для дітей, магазини, автомийки. Оце й усі екскурсії, і кожен сам для себе був гідом (посміхається).