Зцілення за гамбурзьким рахунком

Як Віталій Кличко у німецьких медиків недовіру до журналістів викликав

Потрапити в «українське» відділення виявилося не так і просто. Побачивши фотоапарат, чергові у військовій формі напружилися й почали випитувати письмовий дозвіл.

Здавалося б, до уваги преси в шпиталі повинні звикнути. Іноземних пацієнтів, поранених у воєнних конфліктах в інших державах, Гамбург приймає не вперше. Два роки тому лікували поранених під час революції в Лівії, а зараз, крім українців, є двоє постраждалих із Сирії. Але, звісно, найбільшу увагу преси привертають саме українські пацієнти. Особливо після того, як місяць тому до них несподівано завітав улюбленець усього Гамбурга й Німеччини — мер Києва Віталій Кличко. Втім, саме після цього візиту до українських гостей тут почали ставитися з певною недовірою.

Віталій приїхав у госпіталь 15 листопада, перед поєдинком свого брата Володимира з болгарським боксером Кубратом Пулєвим, який проходив тут, у Гамбурзі. Заради цього візиту очільник української столиці скасував кілька зустрічей зі свого графіку, викликавши своєю появою у «Бундесвер-кранкенхаусі» справжній фурор. У розмові він мимохідь згадав про смерть пацієнта з України.

Насправді ця трагедія сталася у шпиталі Ульма, на іншому кінці країни, де від наслідків отриманого під Іловайськом тяжкого поранення пішов із життя учасник АТО Роман Сокуренко. Але в пресу слова Віталія потрапили з посиланням саме на Гамбурзький військовий госпіталь. Для цієї установи слова знаменитого боксера-політика, розтиражовані пресою, стали відчутним ударом по репутації.

Тож підстави ображатися на журналістів у місцевих лікарів та керівництва клініки дійсно є. І якби не сприяння Генконсульства України в Гамбурзі, автори цих рядків навряд чи змогли б потрапити до спеціального відділення, яке організував шпиталь для наших поранених.

Як українські «карателі» в Німеччині російського ворога зсередини вивчають

Із допомогою консула з економічних питань Андрія Чернявського нарешті потрапляємо в спеціальний ізольований блок, який у Гамбурзькому госпіталі відвели для поранених з України. Палати тут розраховані на двох пацієнтів, але кожному з українців виділили по окремій такій кімнаті, оснащеній усім необхідним. Зокрема й не баченим в Україні технологічним дивом «три в одному»: телевізор-комп’ютер зі спільною клавіатурою для управління та телефоном, що працює завдяки іменній картці пацієнта. По таких «дівайсах» хлопці мають можливість переглядати новини, фільми, спілкуватися з рідними та близькими, не підводячись із ліжка.

Кілька телеканалів провели спеціально для українських пацієнтів. Щоправда, тільки один із них наш («1+1»), ще один білоруський і... два російські. Жартуємо, що це чудова можливість вчасно дізнаватися всі новини про злочини українських «карателів» і «хунти». Хлопці на це відповідають, що «воно навіть корисно — ворога треба вивчати зсередини».

Як мер Києва з бійцями без «ляпів» спілкувався

Стороння людина — навіть дружина хворого або волонтер, який проводить у відділенні багато часу, — може потрапити до палати тільки в бахілах, халаті, шапочці й рукавичках. Усе це одноразове «обмундирування» можна безплатно брати в будь-якій кількості на столах у коридорі. Причому, переходячи з однієї палати в іншу, всю «форму» щоразу треба міняти на нову, викинувши попередню. Повна стерильність — обов’язкова умова успішного лікування, адже після численних хірургічних втручань пацієнтам украй небажано підхопити якусь інфекцію.

«Закутавшись» в одноразовий комплект, заходимо в палату до Олександра Ч. з Кривого Рогу (хлопці просили не називати їхніх прізвищ).

На стінах — патріотичні дитячі малюнки: неодмінний оберіг кожного українського бійця не тільки в зоні АТО, а й на лікарняному ліжку в Німеччині. У кутку стоять милиці, хоча Сашко, котрий переніс уже кілька операцій на ногах, ходити поки не може. «Мені їх із першого дня принесли — щоб бачив, до чого прагнути», — посміхається 37-річний блондин із 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади (її прапор — тут же, на стіні). І просить фотографувати його «лише за умови, що буде виглядати років на двадцять молодшим».

Почуття гумору в Олександра відмінне — недарма ж він земляк гумористів із «95-го кварталу». Вони, до речі, також обіцяли провідати поранених українців, коли нещодавно гастролювали в Гамбурзі. Але так і не зайшли.

«Зате коли Кличко прийшов, це був шок — ми його не чекали! Дивлюся — в коридорі щось діється, у волонтерів, які там стоять, ось такі очі! А мене в палаті залишили, я не бачу, що там таке. Кричу – та ж вивезіть мене хтось! — зі сміхом розповідає Олександр, який врешті-решт все-таки побачив високого у всіх сенсах гостя. — Приємно, звичайно, було. Але ми вже якось стримано до всього ставимося — багато чого цього року бачили... А от німці — у тих така бурхлива радість була! Наче в дитини, що отримала на Новий рік омріяний подарунок».

На українських пацієнтів міський голова Києва справив позитивне враження. «Дуже добре поспілкувалися, він багато нам цікавих історій розповів. І видно, що «не для галочки» зайшов, а дійсно небайдужий, — згадує Олександр і додає: — От кажуть, що Кличко не вміє двох слів зв’язати. Може, він і не оратор, це не кожному дано, та ще й перед камерами. Але в живому спілкуванні він дуже природний».

Те, що в бесіді з бійцями Віталій «не допустив ніяких ляпів», відзначає й Сергій Ч., житель Донецька та боєць добровольчого батальйону «Донбас». 36-річний старший сержант був у «м’ясорубці» під Іловайськом і внаслідок розриву гранати отримав важкі поранення лівої руки. Однак до кінця осені майже повністю вилікувався і єдиний з українських пацієнтів Гамбурзького шпиталю міг ходити. Сергій із задоволенням відвідав бій Кличка—Пулєва, отримавши від Віталія квиток у VIP-ложу.

Через кілька днів «донбасівець» збирався вже на концерт Андрія Данилка, якого, за його словами, «дуже поважає». «Хоча оте його «зібен-зібен ай-лю-лю — це для мене було трохи занадто», — зізнається боєць.

Як волонтери українським пацієнтам домашній затишок створюють

Головним джерелом комунікації, підняття морального духу і створення домашнього затишку для українських бійців, безумовно, є волонтери — українці з Гамбурга та інших міст Північної Німеччини. Вони чергують у відділенні днями й ночами з перших днів перебування поранених на німецькій землі. Для волонтерів, їхніх пожитків і запасів у шпиталі навіть відвели окрему палату.

Під час нашого візиту тут якраз розпаковували ящики з черговими благодійними передачами для українців від земляків півночі ФРН – системами для переливання крові.

«Перший місяць ми взагалі від хлопців фактично не відходили, — розповідає волонтерка Євгенія Лисак. — Вони щойно повернулися з боїв, і це вже величезний стрес. А тут ще й додатковий психологічний дискомфорт, коли нічого не розумієш, чужа мова, обстановка... Тому й на операціях ми для хлопців перекладали, а коли вони відходили від наркозу — намагалися бути поруч, щоб людина побачила дружнє обличчя, змогла поспілкуватися».

Женя, відома у «Фейсбуці» як Ievgeniia Lucky, — фінансовий контролер в одній із гамбурзьких будівельних компаній. Досі з медициною нічого спільного не мала, але за три місяці навчилася і хворих на операціях тримати, і хірургам потроху асистувати.

Хоча більшість волонтерів — чарівні дівчата, «лікарняних романів» з бійцями не траплялося. «Що ви, вони у нас одружені. Навпаки, ми до них коханих із дому привозимо, дорогу дружинам оплачуємо. Адже хоч і намагаємося створити тут максимально домашню атмосферу, але, зрозуміло, близьких ніхто не замінить», — каже Євгенія.

«Наші волонтери взагалі незвичайні, без них нам довелося б важко. І через незнання чужої мови, і через харчування. Все-таки домашня їжа — зовсім не те, що лікарняна», — зізнається Олександр Ч.

Годують у госпіталі Бундесверу насправді добре. Але, скаржаться наші бійці, «надто вже по-німецьки: вранці бутерброд, ввечері бутерброд». Суп дають, «але це не наші українські супи, а суп-пюре — не те...»

Домашні страви, а також безліч інших продуктів, овочів, фруктів, солодощів та взагалі потрібних речей через волонтерів передає місцева українська громада. Трагічні події на Батьківщині згуртували наших співвітчизників і за кордоном. Як розповідає консул Андрій Чернявський, якщо раніше в одному місці було складно зібрати навіть кілька десятків українців, то тепер «за півгодини сходиться півтисячі».

У день виборів до Верховної Ради черга охочих проголосувати перед Генконсульством України в Гамбурзі розтягувалася на кілька десятків метрів. Тоді тут зібрали 2,5 тисячі євро пожертв. З них 1160 — безпосередньо хлопцям, які лікуються у шпиталі, а решта — на гуманітарну допомогу Україні.

«Якби не Майдан — зараз війна з Росією, можливо, тільки починалася б»

Удома у волонтерів живуть і дружини, і матері поранених бійців, які приїжджають їх провідати. Інна з Луцька тут уже майже три місяці — з 18 вересня. Її чоловік Микола — один із найважчих пацієнтів. Як і Сашка, його мобілізували до Збройних сил під час першого етапу мобілізації.

«Я пам’ятаю той день по хвилинах, — розповідає Інна. — О пів на четверту дзвонить чоловік і каже: мені прийшла повістка, я до 11-ї вечора маю з’явитися у військкомат. Я питаю, може, завтра зранку можна? — Ні-ні, треба сьогодні».

Того вечора Миколу все ж відпустили додому. А вже о 6-й ранку він знову був у військкоматі, звідки мобілізованих повезли в частину. На запитання, чи не було в неї думки не пустити коханого в армію, Інна зізнається: «Була. Через це ми мали першу велику дискусію і проблему в нашій сім’ї».

Адже Микола навіть не припускав такого варіанта, щоб «відкосити» від мобілізації. Хоча, скажімо, в подіях Революції гідності ні він, ні Інна активної участі не брали. Але морально Євромайдан підтримували й переживали.

Досить популярну в лавах бійців ЗСУ думку про те, що «якби не було Майдану, то й війна б не почалася», волинянин не підтримує: «Цього було не уникнути. Майдан просто пришвидшив події — без нього, можливо, зараз усе тільки починалося б».

29 серпня, в сумнозвісному Іловайському котлі, у танк, на якому їхав офіцер 51-ї окремої механізованої бригади, влучив снаряд. Миколу відкинуло на багато метрів — скільки летів і як падав, він не пам’ятає. Зовні здавалося, що пошкоджень у чоловіка майже немає, але наслідками потужного удару стали болючі забої й розриви внутрішніх органів, зокрема підшлункової залози.

Уперше його прооперували в Україні, вдруге — вже після переїзду до Німеччини. Потім Микола впав у кому, після якої були ще дві серйозні операції й десятки «легких» — промивань. «Німецькі лікарі, без перебільшення, врятували йому життя», — каже Інна.

Як відбирали поранених для лікування в «кранкенхаусах»

Ще як мінімум один поранений, який без лікування в Німеччині міг не вижити, — офіцер Нацгвардії Вадим Б. Йому німецькі лікарі врятували також і ноги, хоча лікарі в Україні планували ампутувати уражені кінцівки.

Це — відповідь на обвинувачення, які прозвучали з України на адресу німецьких військових лікарів. Один із полковників української медичної служби заявив, що німці, відбираючи українських поранених для лікування у шпиталях Бундесверу, відмовилися приймати «неперспективних», важких пацієнтів — на користь тих, кого зможуть вилікувати швидше.

«Це інтерв’ю мене обурило. Не можна так говорити. У будь-якому разі, взяли — вже треба подякувати!» — зазначає Генеральний консул України в Гамбурзі Юрій Ярмілко.

За словами Юрія Анатолійовича, він ставив питання про критерії відбору пацієнтів для лікування в Німеччині тим офіцерам-медикам Бундесверу, які їздили з цією метою в Україну. «Медицина, мабуть, трохи цинічна штука, але аргумент цих людей зрозумілий: вони сказали, що обирали тих, кому реально можуть допомогти. Якщо бачили, що українські лікарі впораються й самі, або допомогти вже неможливо, — таких пацієнтів не брали», — пояснює дипломат.

Більшість українських бійців потрапили в Гамбург після Дніпропетровського госпіталю ім. Мечникова, де їм надавали першу допомогу. Кожен не шкодує слів вдячності українським лікарям за їхню працю. Але якби хлопцям не пощастило опинитися в Німеччині, лікування навіть у кращому випадку було б значно тривалішим.

У криворіжця Олександра, який 31 липня в Шахтарську отримав два вогнепальні та одне осколкове поранення, тоді відмовили нирки. У Дніпропетровську він місяць пролежав на діалізі, але, на щастя, ще до від’їзду до Німеччини функції організму відновилися самостійно. А от із серйозно ушкодженими ногами було складніше. «Звичайно, німецька медицина на кілька кроків попереду нашої. Тут усе набагато швидше, післяопераційний період набагато коротший. Вихід з операції легкий, анестезія переноситься краще — разів так у п’ять. Це дуже допомагає», — визнає чоловік.

Німеччина готова витрачатися на поранених в АТО і надалі

Задоволений ходом лікування і лікар Кай Бекман, який очолює «українське» відділення. За його словами, хлопці поступово одужують. Хоча волинянину Миколі, скажімо, доведеться повернутись сюди на повторну операцію через рік, який дається на відновлення природних процесів організму. А ще один пацієнт, швидше за все, затримається в Гамбурзі приблизно до середини 2015 року. Як кажуть лікарі, в нього дуже серйозне пошкодження лівої гомілки, що вимагає тривалого лікування через нестачу кістки.

Усі витрати на лікування українських військових, починаючи від їх транспортування літаком до Німеччини, покриває федеральний бюджет ФРН. Назвати конкретну суму наразі неможливо, але йдеться про величезні кошти — враховуючи кількість операцій, тривалість перебування, сам факт створення окремого відділення і наймання спеціальних працівників, штатного перекладача тощо.

За словами Генконсула Юрія Ярмілка, Німеччина розглядає питання оплати переїзду й повторного лікування у ФРН для тих пацієнтів, кому це необхідно. Крім того, невдовзі Бундесвер візьме на лікування кількох нових поранених з України. Зокрема, шпиталь Гамбурга планує прийняти ще трьох наших бійців.

Водночас, якщо порівняти масштаби медичної допомоги з-за кордону, то, скажімо, з Литвою офіційний Київ домовився про лікування в цій країні ще 50 українських військових із зони АТО – на додачу до півтора десятка тих, яких привезли на лікування до Вільнюса раніше. Десятьох бійців лікують в Естонії. Днями про готовність надати допомогу пораненим в АТО заявила і Велика Британія — наразі йдеться про лікування п’ятьох українських бійців у хірургічному відділенні лікарні королеви Єлизавети в Бірмінгемі.

На прощання ми запитали в лікаря Кая Бекмана про його особисте ставлення до подій в Україні. «Я симпатизую нашим пацієнтам. Але поки ношу уніформу Бундесверу, не можу висловлювати свою думку. Єдине, що зазначу — останнім часом німецька преса приділяє подіям в Україні значно менше уваги, ніж півроку тому», — відповів офіцер.