У Харковi — як у Нью-Йорку

Твір всесвітньо відомого польського драматурга Януша ґловацького (про спектакль Станіслава Мойсеєва за його ж п’єсою «Четверта сестра» в київському Молодому театрі наша газета свого часу розповідала) вийшов у постановці Анджея Щитка. Пан Анджей також родом iз Польщі, а от актори, котрі втілили на сцені образи трьох нью-йоркських волоцюг і поліціянта, — всі харків’яни.

Харків, як відомо, — одна зі столиць України. І постановка в головному харківському театрі також виглядає достатньо «по-столичному». Реалізована у дещо кліповій манері, вистава оповідає історію двох чоловіків та жінки з різних кінців планети. Пуерторіканка Аніта (цю роль нервово, проте натхненно виконує Майя Струннікова) щойно втратила чоловіка, якого вважала своїм, Джона, такого самого безпритульного з парку. Щоб не дозволити поховати Джона на цвинтарі для безіменних та злочинців, вона просить двох сусідів по парку — поляка Блошку та єврея-художника Сашу з Ленінграда — привезти Джонове тіло для гідного похорону в парк. Утім це лише загальна канва сюжету, яка коментується зовсім не грецьким хором, а нью-йоркським сержантом поліції Джоном Мерфі — у цій ролі якось гротесково-переконливо виступив Петро Рачинський. Окрім виголошення банальних редакцій законів та прав людини, сержант Мерфі принагідно розповідає про кілька стадій у затриманні підозрюваного та демонструє всім своїм єством добре відомий у суспільстві тип служаки-мораліста, котрий і кийком огріє залюбки (хоча тепер уже ні — міліція ж iз народом), і тут-таки охоче побесідує з затриманим «за жизнь». Цей персонаж віщає до глядачів із зали — на сцену він підніметься лише в останній сцені, щоб долучитися до решти персонажів, серед яких і горопашний Джон (актор Сергій Гусєв).

Декорації, костюми і музичне оформлення теж витримані в одному яскравому, аж дещо «кислотному» стилі. Хоча ні, музика все ж інакша. На початку вистави Саша, сидячи на лавці, трусить старенького касетника, і звідти лунає Stranger in the Night у виконанні Френка Сінатри. А завершується п’єса іншими відомими американськими естрадними стандартами, романтичними і мелодійними.

І загальний стиль режисури Анджея Щитка теж делікатно-інтелігентний, не крикливий, хоча і з певними акцентами. Свого часу режисер кілька років мешкав у США, і в постановці це помітно. Знання не тільки реалій, а й внутрішнього духу, атмосфери чи навіть аури американського життя пронизує виставу. Декорації досить аскетичні — чотири вертикальні паралелепіпеди у глибині сцени, котрі протягом спектаклю то сяють, немов хмарочоси вночі, а то понуро сіріють, немов обеліски в пустелі. Дуже символічна крона дерева. І звичайна паркова лавка, на якій живуть Саша та Блошка. Дві дуже рідні і водночас різні особистості. Кожен зі своєю історією, сумною та смішною водночас.

Художник Саша, приїхавши в Америку, втратив дружину, житло й роботу і вже не сподівається ні на що. У виконанні Сергія Бережка перед глядачем постає такий собі безпритульний філософ, Сократ iз парку Томпкінс-Сквер. Непоквапний, розважливий, залежний від алкоголю. Як і решта мешканців `парку та багато інших людей. А його найкращий приятель Блошка, дрібний шахрай і баламут у експресивному й відвертому виконанні Євгена Романенка — повна протилежність Саші. Він постійно коментує — і статтю в газеті, і вчинки Аніти, і життя в цілому. Коли в розмові персонажі згадують, що Юда, продавши Христа, повернув гроші первосвященикам, Блошка робить свій особистий висновок: «Той Юда на Мангетені багато не досягнув би!» Світ навколо твердий і жорстокий, та кожен iз персонажів опирається цьому, як може. А сержант Мерфі, неначе втілюючи цю істину в життя, підбиває підсумок усього дійства: божевільна безпритульна пуерторіканка повісилася на брамі парку, звідки її виганяли, бо вона стверджувала, ніби поховала там свого коханого. Майя Струннікова веде свою роль чутливо, дещо істерично, і спектакль переривається спалахами оплесків навіть посеред дії. А вже в самому фіналі на сцені з’являються всі герої. Райдужно виблискують вогні прожекторів. Френк Сінатра співає «Нью-Йорк! Нью-Йорк!» Чи то сніг, чи конфеті негусто сиплеться зі стелі. Така собі атмосфера різдвяної вечірки. Тільки сумна ця вечірка, бо замість народження відзначається смерть. І таке теж трапляється.

Це вже не перша (а конкретно — друга) сценічна робота Анджея Щитка у Харківському театрі імені Шевченка. Без гучних слів про любов до України, європейський митець просто приїздить реалізовувати свої творчі ідеї не до Гамбурга чи Ліона, а до нашої східної столиці. Без надмірного піару і розмов про міжнародне співробітництво на харківській сцені ставиться п’єса знаного автора (Януш Ґловацький, до речi, був присутнiм на українськiй прем’єрi «Антигони»). П’єса, різні версії якої свого часу бачили глядачі США, Польщі, Росії та багатьох інших країн. Приємно, що й ми відтепер є у цьому переліку. Хотілося б лишень, аби не тільки Харків, а й інші міста нашої держави (Київ — насамперед) також мали нагоду побачити цю сумну й мудру притчу. Історія Саші, Блошки й Аніти — це історія про всіх нас, таких самотніх у цьому світі, таких спраглих любові, розуміння і співчуття.