Та сам текст перевершує всі очікування: цитати, цитати, цитати — на двісті сторінок 543 посилання. Похвально, що автор не плагіатор, але ж варто було би ще й структурувати чужі набутки. А так читач усе має зробити сам: вибрати, подумати, систематизувати.
Автор і сам потонув у хаосі цитат, не спромігся відповісти (принаймні для себе) на запитання: «Імідж — це образ чи імітація, реальний чи віртуальний об’єкт»? Розв’язуючи цю дилему в той чи інший спосіб, імовірно отримати зовсім різні конструкції соціальної реальності та можливостей іміджмейкерів. Ось і О. Семченко подеколи визнає, що творення іміджу обмежене реальністю й продавати правду вигідніше, ніж брехню, а в інших місцях ототожнює конструювання іміджу з піар-технологіями. Така авторська позиція межує з анекдотичною: «І ти, Ребе, правий...».
Проблема методології дослідження є ключовою. Наш автор це розуміє, але вельми своєрідно: «У теоретико-методологічній основі наше дослідження спирається на синтез кількох основних методів». Утім методів цих не названо. Натомість між усіма рядками шугають протяги совєтського розуміння змісту гуманітарної науки: багатослів’я, цитатний вал, наукоподібність. І в цьому плетиві годі шукати притомного визначення ключових понять, які буцімто досліджуються: імідж, країна, держава, державна служба, політичний режим, політична влада, а також аналізу взаємозв’язків між ними.
Рене Декарт писав: «Визначте значення слів і ви врятуєте людство від половини його помилок». Якраз цю аксіому великого філософа О.Семченко й зігнорував: не дав коректних визначень посеред цитувань протилежних підходів. Натомість повсюдно натикаєшся на лукаву совєтську плутанину-ототожнення між державою і країною. Імідж, як віддзеркалення процесів, предметів і явищ (реальності, що існує поза свідомістю), водночас є суб’єктивним феноменом. То, може, варто вже вийти за межі «діалектичного матеріалізму» й подумати про феноменологію, суб’єктивний біхевіоризм, метафізику?
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
