Cпомини про примусове переселення українцiв з їхніх етнiчних земель у Польщi, роковини якого будемо вiдзначати, пекучим болем озиваються у серцi моєї матерi, переселенки з Холмщини. Тi трагiчнi подiї вона пам'ятає добре. Отож жила в селi Славентин, що бiля Замостя, українська хлiборобська родина — Морокiшка було їхнє прiзвище. Iван та Ольга ростили п'ятеро дiтей (четверо залишила по смертi Iванова перша дружина). В родинi цiй жили старенькi батьки, тiтка та дядько. Мали землю, лiс, луг, тримали худобу, пасiку. Важко працювали, своїми силами утримували господарство. Село було переважно українське. Та зверхнiсть свою поляки проявляли завжди. Українських шкiл не було, i руcини (так називали українцiв поляки) змушенi були навчатись у польських, де терпiли приниження. З 1939 р. становище українцiв у Польщi cтавало дедалi гiршим.

Наближається сумна дата: 60-річчя від початку злочинного вигнання українців з їхніх прадавніх земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини i Підляшшя, що зі згоди та за підтримки сталінщини були віддані комуністичнiй Польщі. Про цю драму знову активізується мова, як і десять років тому, а Президент України підписав