У «плямистому полоні»

Скільки людей, поглянувши зранку на своє відображення у дзеркалі, залишаються незадоволеними своєю зовнішністю? Правильно, безліч. У таких — вони в цьому твердо переконані — і ніс великий, і вуха стирчать, і фігура не така тендітна. Але це коли, і слава Богу, вони здорові і їх ніщо не турбує, окрім таких от дрібниць. А у людей, котрі мають хронічні невиліковні хвороби, — інші пріоритети у житті. Вони щодня борються з недугами, не дозволяють собі падати духом і підтримують добрим словом інших.

«Обличчя стало таким, що на вулицю було страшно вийти»

Черкащанину Віктору Паісу — 52. Більшу частину життя він хворіє на псоріаз. Незважаючи на невиліковну недугу, цей чоловік не втрачає оптимізму. Більше того, жартома називає себе «професором у псоріазі». Каже, вже скільки прочитав про свою хворобу, що знає про неї практично все.

«Ще у 1986 році у мене на коліні з’явилася невеличка червона пляма, як дві копійки розміром», — розповідає Віктор Анатолійович. Та пляма, каже, не турбувала його приблизно півроку, потім узагалі зникла. Але радість була недовгою, бо згодом такі бляшки на його шкірі з’явилися в іншому місці — на верхній частині ніг.

«Я був молодий, не особливо звертав на те увагу. Пішов до аптеки, купив мазь, помазав і все пройшло. Але пізніше схожі плями висипали на голові та лобі, а обличчя стало таке, що на вулицю було страшно вийти», — пригадує пан Віктор.

Пізніше чоловік помітив плями ще й на ліктях та колінах. А згодом вони «розрослися» по ногах та руках, до того ж нестерпно свербіли. Причому обсипало симетрично — якщо на лівому вусі пляма, то й на правому також. Навіть на місці укусу комара псоріазні бляшки утворювалися.

«Спочатку мене рятували не лише мазі, а ще й те, що я засмагав на сонці, і від цього відчував полегшення. Але згодом від сонячних ванн стало гірше», — зізнається пан Віктор.

Узимку чоловік придумав обтиратися снігом, і це теж полегшувало самопочуття. Але потім і зима перестала рятувати. Тоді почав відвідувати сауну, в якій працював його друг. Ходив туди через день, бо відчув, що після таких процедур почувається краще.

«Важко ставало на душі, коли ловив на собі цікаві, а нерідко й гидливі погляди інших відвідувачів. Люди ж переконані, що ця хвороба заразна, передається ледве не повітряно-крапельним шляхом, тому й стараються обходити таких, як я, десятою дорогою», — ділиться наболілим пан Віктор.

За чотири роки такими плямами вкрилася вся спина. І коли стало зовсім погано — звернувся до лікарів Черкаського обласного шкіро-венерологічного диспансеру.

Відтоді він тут постійний пацієнт, адже має важку форму псоріазу. Тож останні шість років змушений лікуватися у стаціонарі чотири рази на рік.

«Якщо не ляжу у лікарню два-три місяці, то мене сюди доведеться на покривалі заносити, бо все тіло покривається струпами і свербить. Це дуже страшно», — пояснює Віктор Анатолійович.

У періоди такого загострення чоловік справді почувається кепсько, трохи не в депресію впадає. У «плямистому полоні» днями не виходить з дому і практично не підводиться з дивана. Його ноги, ніби чимось скуті, до того ж опухають. Псоріаз дав ускладнення на суглоби: Віктор Анатолійович тепер інвалід другої групи з мізерною пенсією — 999 гривень. Такі кошти має від держави на життя та лікування. Говорить, що тільки на один курс терапії витрачає до тисячі гривень. Один тюбик спеціальної мазі коштує 50 гривень, а йому їх потрібно десять-дванадцять. Окрім цього, треба купувати інші препарати, вітаміни, а ще ж щось потрібно їсти. Словом, важко зводити кінці з кінцями.

«Я без цієї лікарні жити не можу»

«Це вже три тижні я тут, у диспансері», — зазначає Віктор Анатолійович, знімаючи футболку та показуючи обширні псоріазні бляшки на руках, ногах та на спині. «Аби ви бачили, в якому стані я сюди поступив, то не повірили б, що таке буває», — додає скрушно. Але, дякуючи завідуючій стаціонарним відділенням Любові Дяченко, стан його значно покращився, тепер навіть на прогулянки вийти може.

Хоча, зізнається пан Віктор, важко жити з такою хворобою. Не лише фізично, а й морально. Сам він не раз відчував дискримінацію з боку інших людей. І це не тільки здивовані погляди у його бік.

«Зайдеш у міську «маршрутку», сядеш, бо ж ноги не тримають, а тут: «Мужчина, поступіться місцем жінці, такий молодий, а сидить!». Не будеш же кожному розповідати про свою болячку», — говорить пан Віктор. Але, зізнається, бувало, діставали так, що не витримував і спересердя закочував рукав на сорочці, аби показати свої плями. Після побаченого люди вражено замовкали і відводили погляди...

Віктор Анатолійович забув, що таке море і пляж. Якщо й купається, то в безлюдному місці на Дніпрі, де його ніхто не побачить.

«Я дуже люблю готувати, але псоріаз страшно понівечив руки. Коли варимо юшку на природі, то друзі, які знають, не звертають на те уваги, а незнайомі — бачу, що гидують», — важко зітхає чоловік. Сумно на душі після такого, але треба триматися і жити далі...

Віктор Анатолійович пригадує, що діагноз «псоріаз», поставлений черкаськими лікарями, став для нього повною несподіванкою, шоком. Адже він ніколи подумати не міг, що така хвороба спіткає саме його. Усі родичі здорові, бабуся до 93 років дожила. Від чого захворів він — ніхто не знає.

«Може, хто зурочив або прокляв? — припускає жартома. — Адже не алкоголік, можу лише сухого вина келих випити, а в дитинстві жив у достатку, мама працювала завідуючою ательє, і родина усе необхідне мала».

Віктор Анатолійович каже, що змирився зі своєю хворобою і дисципліновано старається не пропускати курси лікування. Бо в цьому його порятунок і покращення якості життя. Говорить, йому простіше, адже живе у Черкасах. А люди, які мешкають у віддалених селах, мають господарство, городи, відповідно, — менше часу «на себе», тому зволікають із приїздом у лікарню. Тож курс лікування затягується.

«Я без цієї лікарні вже жити не можу. Бо тільки тут мені можуть полегшити перебіг хвороби», — пояснює Віктор Паіс.

Коли приходить день виписки, то в рідне помешкання він не поспішає. А йде гуляти містом, скільки сил вистачить. Такі звичайні для здорових людей речі, як прогулянка, він вважає для себе справжнім святом.

«Псоріаз не лише свербить, — зі шкіри рясно обсипаються лусочки, і це просто нестерпно. Моя дружина за день-два таких лусочок майже відро підмітає, — каже Віктор Анатолійович. — Добре, що вона в мене — «свята людина», підтримує, допомагає. Бо така хвороба, як псоріаз, нерідко стає причиною для розлучення. А після лікування я навіть можу одягти бриджі та футболку з коротким рукавом!»

А ще чоловік старається підтримати інших хворих у диспансері, яких спіткала така ж хвороба, особливо молодих, яким важко змиритися з псоріазом. Підбадьорює добрим словом про те, що з такою невиліковною недугою треба навчитися жити, не падати духом та довіряти лікарям.