У списках не значились

Добровольчі батальйони, які з’явилися ще від початку російської агресії на сході, стали вже легендою українського збройного опору. Назви «Донбас», «Айдар», «Азов», «Правий сектор», «кіборги» стали синонімами мужності і героїзму. Добровольцями-патріотами пишаються, їх ставлять за приклад, їм віддають військові почесті. Однак перед державою її захисники виявляються зовсім незахищеними.

Родом із Майдану

В Україні є два способи потрапити до армії: вiдповiдно до закону про часткову мобілізацію або шляхом укладання контракту з військовою частиною. Однак, з останнiм часто виникають проблеми: по-перше, право на укладання контракту мають не всі частини, по-друге, для цього потрібно зібрати велику кількість документів, що не під силу всім охочим взяти до рук зброю. Третьою причиною, яка зумовила популярність і авторитет добровольчих батальйонів, є свобода вибору і особиста відповідальність — якості, які були визначальними на Майдані.

Власне, активісти столичного Майдану і стали ядром більшості добровольчих формувань. Коли була оголошена перша хвиля мобілізації, частина активістів не стала чекати повістки у військкомат, а почала готуватися до бою самотужки. Хтось відгукнувся на заклик і став до лав новоствореної Національної гвардії, а хтось пішов у добровольчі загони. До складу останніх увійшло і багато місцевих патріотів, які взялися захищати свою територію від бойовиків.

До добровольчих батальйонів пішли і ті, кого з різних причин не могли призвати до армії, але які не хотіли лишатися осторонь: іноземці (їх офіційно не беруть до армії), колишні афганці, міліціонери чи військові (вони не підлягають загальній мобілізації), а також ті, хто не хотів підпорядковуватися державним органам.

Довгий час батальйони були автономними структурами, не підпорядкованими ні МВС, ні Міноборони. З часом частина з них («Донбас», «Айдар», «Азов») легалізувалася, формально підпорядкувавшись Національній гвардії, Міністерству оборони або ставши загонами особливого призначення МВС. Добровольчий український корпус «Правий сектор» та батальйон ОУН неофіційно визнаються державою як бойові підрозділи, однак жодних державних гарантій у них немає. «Ми — добровольці у повному значенні цього слова. У нас немає ні статусу, ні права носити зброю. Ми захищаємо свою землю, свій народ, і народ нас утримує: волонтери нас годують, одягають, взувають, дали машини, щоб ми їздили, солярку, щоб заправлялися. Ще й зброю нам купили. Але ми чинимо на власний розсуд. Навіть ворогів б’ємо на власний розсуд, без «благословення» з боку держави. Я вже не кажу про те, що у нас є і поранені, і вже один загиблий. Їхні родини не мають жодного соціального захисту. Ми до кого тільки не зверталися — і до Гелетея, і до заступників Авакова, і наші друзі-політики намагалися добитися нашого визнання. Глухо. І ми вже і не звертаємося. Ми просто робимо те, що нам підказує совість», — розповів «УМ» заступник комбата ОУН, поет Борис Гуменюк.

«Без папірця — ти мокриця…»

Виходить парадокс: офіційно визнано, що добровольчі батальйони, сформовані на засадах патріотизму, воюють ефективніше, бо у них більша мотивація, взаємна підтримка і самоорганізація. Однак держава, дозволяючи себе захищати, сама не бере на себе жодних зобов’язань. Більше того — саме бійці добровольчих батальйонів найчастіше стикаються iз проблемами, коли в історії хвороби замість бойового поранення з’являється формулювання «побутова травма», коли замість першої групи інвалідності людині без руки і ноги дають третю з… щорічним перекомісуванням. Як тут не згадати відому фразу: «Без папірця — ти мокриця…».

Саме з таким зіткнувся боєць батальйону «Айдар» В’ячеслав Буйновський, який, пройшовши Майдан, у травні поїхав на схід, а на початку вересня поблизу містечка Щастя на Луганщині отримав поранення. У чоловіка ампутовані права рука і права нога, тому необхідна реабілітація і протезування. Однак у списках особового складу військової частини відомостей про призов чоловіка на військову службу немає. «З проблемами Буйновського я вже третій місяць телефони обриваю! Не дзвонила тільки Порошенку і новому міністру оборони, не встигла. Поранений Буйновський є (лежить у Київському військовому госпіталі), а ось бійця Буйновського в батальйоні «Айдар» не було і бути не могло. Воюйте, хлопці, воюйте. Держава не має до вас жодного відношення, вона вас в АТО не кликала — самі прийшли. Ось така зараз складається ситуація», — обурюється волонтерка Ірина Якуніна, яка намагається «розрулити» ситуацію не одного добровольця.

Ще трагічніше складається ситуація з родинами, які втратили чоловіка чи сина на війні. Мама вбитого бійця батальйону «Донбас» Олега Ковалишина на псевдо «Рейдер», пані Галина, вже котрий місяць оббиває пороги всіх державних структур, аби отримати довідку про смерть сина. Ще у квітні Олег поїхав у Дніпропетровськ, де й вступив до батальйону «Донбас». У травні під Карлівкою хлопці потрапили у засідку, серед п’яти загиблих був і Олег. Є свідки, які бачили момент його загибелі, є кадри російських телеканалів, де терористи видають його понівечене тіло за жорстоко вбитого бандерівцями місцевого жителя. Але де після цього поділося тіло бійця, досі невідомо. Про смерть «Рейдера» сестра бійця дізналася з листування з адміністратором групи батальйону в соціальної мережі, оскільки офіційного повідомлення не надходило. Лише за шість місяців мати отримала довідку, з підписом комбата Семенченка про загибель. Жодних інших документів, які б засвідчували реєстр бійця в батальйоні, смерть чи зникнення безвісти у родини немає. Наразі СБУ внесла матеріали справи до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, а родина за власні кошти шукає адвоката, аби розпочати два судові процеси: про визнання сина померлим та про надання йому статусу учасника бойових дій. Що з цього вийде — покаже час.

У такій же ситуації опиняються і навіть ті добровольці, які стали героями телепрограм та газетних публікацій. Одним із героїв програми «Хоробрі серця» був 19-річний «кіборг», боєць ДУК «Правий сектор» Святослав Горбенко, який загинув під час оборони Донецького аеропорту. З того часу минуло два місяці, а батьки досі не можуть отримати підтвердження його загибелі на війні. У Міноборони Сергію Горбенку заявили, що розгляд документів бійців добровольчих батальйонів не належить до їхньої компетенції, бо вони «не є військовослужбовцями та працівниками ЗСУ». Відмова прийшла і від Держслужби України, оскільки «надання статусу учасника бойових дій особам після їх смерті законодавством не передбачено».

У недавньому матеріалі «Хто подбає про захисників Вітчизни?» «Україна молода» уже порушувала проблему отримання статусу учасника бойових дій, яке для добровольців є взагалі недосяжним. Підставою для надання людині такого статусу є документи про безпосереднє залучення до виконання завдань АТО. Це можуть бути витяги з наказів, посвідчення про відрядження, журнали бойових дій, донесень, графіків несення служби тощо. «Всі представники батальйону мають стояти на обліку. Прізвища бійців, які йдуть у бій, повинні бути вписані в бойові накази. Це буде підставою для того, щоб командир військової частини потім мав змогу видати їм довідку, а ми вже тоді з міжвідомчою комісією визначатимемо, чи дійсно ця людина брала участь у бойових діях»,— радить голова Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО Артур Дерев’янко. Стосуватися це має як військовослужбовців, так і добровольців та волонтерів.

Однак реальний стан речей мало відповідає писаним законам. Знову ж таки, це стосується не лише нікому не відомих добровольців, а й кадрових військових, які пішли на війну за покликом серця. Один iз них — унікальний інструктор В’ячеслав Галва на псевдо «Кузьмич», який загинув під Новоазовськом по дорозі у штаб. Але після його смерті офіційні структури так і не знайшли оригіналу рапорту про його призначення в батальйон — лише ксерокопію. На цій підставі вдові героя, яка лишилася сама з чотирма дітьми, було відмовлено в наданні пенсії, допомоги та квартири, які Галва чекав кілька років.

Станом на 4 грудня міжвідомча комісія надала статус учасника бойових дій 3486 особам, хоча ще місяць тому їх було пару сотень.

Згадати кожного

Найгірша ситуація з відстоюванням своїх прав — у неоформлених добровольців, які звертаються до відомчих комісій Міноборони та МВС з надією отримати заслужений статус. Слід зазначити, що, окрім офіційного визнання, статус учасника бойових дій дає чималі соціальні та правові пільги: безоплатне одержання ліків; безкоштовне щорічне забезпечення санаторно-курортним лікуванням; 75% знижки за оплату житлово-комунальних послуг; безкоштовний проїзд у транспорті тощо.

Проте, як виявляється, за постановою Кабінету Міністрів, учасника бойових дій отримує лише боєць, який був штатним солдатом. А це означає, що від 3 до 8 тисяч добровольців, які воюють на сході, нині залишаються за бортом. «На сьогодні держава не має жодного реєстру добровольців. Їх ніхто не рахує, не ведуться жодні списки. Кожний добровольчий батальйон складається з оформлених бійців і неоформлених. На передовій ми всі стояли пліч-о-пліч, разом йшли у бій, але одні мали законодавчо-закріплені права, а інші були поза законодавством», — каже колишній боєць батальйону «Айдар», а нині голова Товариства ветеранів АТО Кирило Сергєєв.

Керівництво батальйонів нехоче коментує подібні випадки, однак не приховує існування проблеми. За їхніми словами, перші добровольці не мали змоги чекати на довгий процес оформлення або прийшли у батальйон, коли той вже був на передовій. Саме тому є хлопці, які воюють уже півроку, а в кращому випадку зареєстровані лише кілька місяців. «Комбати почали прилюдно відрікатись від неоформлених бійців, зазначаючи, що у них таких воїнів немає. Але це тільки тоді, коли боєць повертається. Поки ж він на передовій, його статус нікого не цікавить: воюєш — воюй», — зазначають у Товаристві ветеранів АТО.

Юридичного терміну «доброволець» в українському законодавстві не існує взагалі. Є лексичне поняття, яке передбачає людину, що пішла до війська без примусу, з власної волі. Єдиний законопроект, зареєстрований у Верховній Раді, який захищає права добровольців, стосується статусу осіб, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, а також сімей, які втратили годувальника. Однак і його досі не прийнято.

Утім є надія, що питання правового захисту добровольців порушуватимуть не лише журналісти, а й комбати добровольчих батальйонів, які на хвилі патріотизму та боротьби за справедливість пройшли у Верховну Раду. Саме на них тепер лежить місія, щоб ніхто не був забутий і ніщо не було забуте. Бо єдине, що може принести перемогу у цій війні — це відчуття, що всі жертви недаремні і все може бути по-чесному. Має бути по-чесному...