Спогади емігранта

Пам’ятаємо багатьох наших відомих земляків, які з власної волі чи внаслідок обставин переїхали й осіли в Росії, багато чи не дуже роблячи для її розвитку. Згадати хоча б митрополитів Симеона Яворського (переїхав до Росії 1700 року) та Феофана Прокоповича (1716), останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського (1742), композитора Максима Березовського (1758), літераторів Миколу Гоголя (1828), Тараса Шевченка (1831), Михайла Булгакова (1921), режисера Олександра Довженка (1934), Першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста (1972), поштовхом для усунення якого з високої посади стала, як вважається, його книга «Україно наша Радянська» (К.: Політвидав України, 1970). Віталій Коротич повторив цей емігрантський шлях і його завжди хвилювала ця тема. «Завтра 70 років Віктюку, прекрасному режисерові, який львів’янин з львів’ян, ще й греко-католик... Прикро, що він один з тих, хто реалізувався за межами України не з свого вибору», — читаємо у книжці «Цілком особисто. Приватні листи до Дмитра Кременя» (Х.: Фоліо, 2011).

Дружні стосунки В.Коротича з Д.Кременем почалися, ще як Коротич жив у Києві і став рецензентом дебютної збірки молодого поета: «Перша книжка («Травнева арка») в «Молоді»... вийшла з передмовою Віталія Коротича — з промовистою назвою «Щасти тобі, друже!» («Післямова» Д.Кременя до книги «Цілком особисто»). Тоді ж почалося й листування. Як пише Тарас Кремінь (син Д. Кременя) у передмові: «Фактично за чверть століття приватного листування (1987–2011) надіслано у різні кутки світу не менше тисячі дивовижних листів-епістол». Упорядник (Кремінь-молодший) відібрав до книжки 121 лист, написані з 2004 до 2011 років.

У листах В.Коротич згадує основні події своєї біографії — як був лікарем київської лікарні ім.Стражеско, як почав писати і друкувати вірші на початку шістдесятих, став відомим у колі поетів України і СРСР, працював редактором журналів «Ранок» і «Всесвіт», був секретарем Спілки письменників України та Спілки письменників СРСР. 1986-го «идеолог перестройки» Алєксандр Яковлєв умовив Коротича обійняти посаду головного редактора московського журналу «Огонёк», який став визначним явищем у СРСР останнього періоду його існування («роблю з «Огоньком» що можу. Навіть через не можу роблю, що можу і шалено втомлююся від такої напруги. З ранку до ночі, з ранку до ночі»).

Коротич був членом Міжрегіональної депутатської групи у Верховній раді СРСР 1989-1991 рр. (обраний по Харківському округу), у 1991-1998 роках викладав в Університеті Бостона (США), писав в той же час для московської «Новой газеты». Після повернення з Америки живе в Москві та Підмосков’ї, а в Україну навідується. Втім, пише колонки для київського тижневика «Бульвар Гордона»; 2000-го та 2005-го вийшла двома виданнями його книга «От первого лица» (Х.: Фоліо), куди всі ті матеріали й увійшли.

У збірці «Цілком особисто» десятки імен, смішних і сумних історій, спостережень, «думок з приводу» тощо. Спогади про українських письменників — з цікавими характеристиками, особистими судженнями, літературними та побутовими подробицями — цілком могли би стати розділом-додатком до недавньої книжки «Таємниці письменницьких шухляд» (К.: Наш час, 2010, 2011). Як пише В. Коротич, найбільше він спілкувався з Миколою Бажаном і Павлом Загребельним, але дружив та зустрічався і з багатьма іншими.

Також є чимало подорожніх нотаток, розмов з видатними іноземцями. «Колись я рано-вранці за своєю звичкою вийшов з готелю в Калькутті, щоб на світанку відчути прадавнє місто, де, крім іншого, жив Кіплінґ, бувала королева Вікторія... Але піти кудись було неможливо, бо перед готелем хідник було встелено тілами сонних індійців. Мені згодом розповіли, що в Калькутті кілька мільйонів людей ніколи не мали даху над головою — вони народжуються на вулиці, живуть, вмирають на вулиці». Або от про відвідання музею старожитностей майя з Чеславом Мілошем: «Знаєш, — сказав мені Мілош, — всі теревені про людську спільноту не спрацьовують ні у великих, ні у малих масштабах. Роздивляюсь ці старовинні тотеми, читаю, як вони грали черепами в футбол і думаю, що нічого спільного з ними не маю. І не хочу мати. Вони — самі собою, а я — кіт, що ходить сам по собі».

Коротич часто пише про місце України у світі, про національні особливості українців: «В Бостоні я читав один з своїх курсів під назвою The West And The Rest («Захід і всі інші»), намагаючись порівнювати ставлення, що склалися у цивілізаціях до однакових понять — життя і смерть, хліб, родина, алкоголь і всяке таке... Це дуже цікаво і ввести Україну в такий контекст мені видається важливим хоча б через те, що ми страшенні провінціали і, як усі провінціали, не любимо озиратись і бачити щось поза своїми носами». Цікавий і такий його спогад: «Це ж сміх і гріх, що, коли мені давали ту стипендію ЮНЕСКО в 1964-му, виявилось, що з більш-менш відомих і сяк-так перекладених письменників України я був єдиним, хто хоч трохи міг спілкуватися іншомовно. Ми здичавіли!».

Є тема, до якої Коротич повертається знову і знову: чому його життя склалося саме так, як склалося. Згадує, як «батько примушував мене повірити: треба мати професію, яка забезпечить бодай якусь незалежність. Він вважав, що таких професій лише дві — лікар і інженер». Коротич став лікарем, і міг, як він вважає, бути гарним лікарем. Утім, «згодом життєвий досвід навчив мене, що бути самим собою, навіть незалежним, можна в ширшому фаховому колі, практично всюди». Може через те, коли вже став поетом, літератором, за важких умов кінця 1960-х йому «вистачило глузду... до ЦК за пощадою не ходити, хвостом на зборах не стукати, а ще й скласти екстерном за інститут іноземних мов. Я відповідав сам за себе і ніколи ні в яких «групових сексах» участі не брав... Якщо моє життя повчальне в чомусь, то насамперед в цьому: можна чогось досягнути, не перебуваючи в зграї й не вмазуючись до чужих інтересів і смаків».

І ще один чинник надзвичайно важить для Віталія Коротича — Київ: «Я згадую, що він був саме «моїм», специфічним, не письменницьким. Я там приятелював з футболістами й перукарями, співаками і вуличними хуліганами, але важко сходився з колегами: це досі вилазить мені боком». Але Київ залишився далеко: «Десять днів після повернення з Києва нікуди не виходжу за межі своєї заміської території. В казці про Пітера Пена є така собі Neverland, земля, розташована Ніде (я колись, у часи скрути, переклав цю казку для видавництва «Веселка», але не пам’ятаю зараз, як тоді перетовкмачив це слово). От я й маю свою Neverland» (з листа від 23.04.2005).