Друге дихання «Голлівуду над Дніпром»

Село Бучак на Черкащині сьогодні майже мертве, таке собі потойбіччя біля Канівського водосховища. Його немає на сучасних картах. На дорогах нема вказівників з його назвою. Юридично воно давно припинило існування. Та в пам’яті кінематографістів Бучак — невмирущий. Колись село, неначе писанка, було знімальним майданчиком для багатьох класичних фільмів. Тут створювали повнометражні картини: «Поема про море», яку задумав Довженко та роботу над нею закінчила його дружина Юлія Солнцева, «Українська рапсодія» Сергія Параджанова, «Ніч на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «На київському напрямку» і «Сон» Володимира Денисенка, «Іванове дитинство» Андрія Тарковського, «Бумбараш» Аркадія Народицького і Миколи Рашеєва, документальний фільм «Сон» Сергія Буковського.

Зараз про Бучак тільки й слави, що це «затоплений райський сад», «край світу», як називають село у Каневі, до якого звідти всього 20 км. У 2011-му колишня влада задумала поновити будівництво невідомо кому потрібної Канівської ГЕС — гідроакумуляторної станції, яку заходилися зводити ще у 1984-му. Її донині так і не добудували, а викопаний котлован на місці унікального старовинного козацького кладовища з кам’яними хрестами перетворився на озеро. На додачу хтось «недоторканний» встиг обжитися на кручах Дніпра, звів у Трахтемирівському заповіднику за прикладом Януковича своє «Межигір’я» з мисливською хатиною, обгородивши шматок землі капітальним парканом.

Ще на початку 1980-х у Бучаку жили, як за часів Шевченка, з неасфальтованими дорогами, було 146 білих хаток-мазанок під очеретяним дахом, сім дерев’яних вітряків, школа, понад 750 мешканців. Словом, тривала ідеальна «знімальна» доба. Сьогодні ж у «Голлівуді над Дніпром», як Бучак називає письменник-краєзнавець Станіслав Цалик, у покинутих хатах мешкає 15 самоселів, які не дають селу зникнути, наче тій Атлантиді.

Два роки тому режисер Олег Чорний разом зi сценаристом Станіславом Цаликом та журналістом і кінознавцем Дмитром Івановим із камерою відправилися у Бучак, щоб реанімувати минуле, зняти документальний фільм, присвячений українському кіно та людям, які там творили. Днями знімальна група в київському кінотеатрі «Оскар» презентувала історико-документальну притчу тривалістю півтори години.

Назва фільму «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди» — це репліка до есе класика Юрія Яновського «Голлівуд на березі Чорного моря». У ньому режисер описав будні Одеської кіностудії в 1920-ті роки, де «тридцять три адміністратори тридцяти трьох кіноекспедицій щоліта кінофікують місто».

Режисер запросив у сьогоднішній Бучак Ларису Кадочникову, яка знімалася тут у головній ролі у «Ночі на Івана Купала», художника цієї картини Сергія Якутовича, режисера Олександра Денисенка, який малим у наметах на березі Дніпра разом із батьком Володимиром, творцем двох фільмів у цьому фантастичному краї, проводив канікули.

«Я до Бучака маю пристаркуватий стосунок. Знаю його з чотирьох років. Тоді ще не було Канівської ГЕС. Того, що я пам’ятаю, вже нічого нема. Все позаростало», — каже перед показом фільму Олександр Денисенко. Для нього Бучак — це біль, ганебна традиція, коли такі історичні знакові місця стирають із лиця землі. «Це фільм-пам’ять, порушення проблеми, яка постійно існує. Вже у самій назві закладено питання, чи можливий Голлівуд над Дніпром», — додає Денисенко.

Лариса Кадочникова та режисер Михайло Іллєнко, який у Бучаку мав перший серйозний контакт із кіно, так само як і Денисенко, мало що впізнали. «Я блукав у джунглях, намагався знайти знайомі прикмети. Їх залишилося дуже мало», — розповідає Іллєнко.

Трагічну долю, яка спіткала Бучак і показана у «Голлiвуді над Дніпром...», можна змінити на краще. У цьому переконаний Олег Чорний, який заради цього й задумав фільм. Він сподівається, що «Голлiвуд над Дніпром» стане першим кроком у відродженні літньої резиденції поетичного кіно, що будівництво Канівської ГЕС так і залишиться на папері, що збережуться стежки, якими ходили Довженко, Параджанов, Миколайчук, Осика, Іллєнко, Тарковський... Що у Бучаку буде створено заповідник, який не дасть легендарному селу зітліти у водах штучного моря.

Єдиний чоловік, який не дуже зрадів, що про Бучак дізнається широке коло людей, — це фронтмен групи «Танок на Майдані Конго» Фагот. Він уже не перший рік їздить у наддніпрянське забуте людьми село заряджатися енергією. Каже, що це надзвичайне, містичне місце сили, де хочеться ходити лише босоніж, де з-під землі б’ють цілющі джерела. А тепер про Бучак дізнаються всі.