Давайте вже нарешті будувати

— Ірино Миколаївно, для початку давайте розберемося із визначеннями. Ви говорите в монографії про розбудову української України. Чим цей процес відрізняється від українізації нашого суспільства?

— Зазвичай українізація в розумінні широкого загалу зводиться до мовної проблеми. Коли на початку 90-х культуролог Оксана Пахльовська висловила ідею української України, вона мала на увазі не лише мовне питання, українізацію освіти чи інформаційного простору. Йшлося насамперед про розбудову європейської України. Але тоді ця ідея залишилася на рівні інтелектуальних дискусій. У суспільстві перемогла інша — ідея так званої багатовекторності нашого розвитку, яка означала на практиці відсутність поступу. Це в підсумку й призвело до глибокої кризи суспільного життя, яку ми почали долати завдяки Майдану.

— У 1991 році наша європеїзація звелася до твердження, що Україна — центр Європи. Якою має бути європеїзація нинішнього зразка?

— Насамперед необхідно раз і назавжди відмовитися від багатовекторності, перестати балансувати між Європою і Євразією в тому, що стосується суспільних цінностей. От ми на весь світ проголосили, що будемо будувати на наших теренах справжню Європу. Так давайте будувати, не придумуючи українських велосипедів. Ідея європейськості не утопічна, це не комунізм, якого ніхто не бачив і не знає, як його будувати. Європейська ідея реалізована в багатьох країнах, вона сьогодні має чіткі виміри, чіткі стандарти, механізми, вони прописані: від прав людини у громадянському суспільстві до певного рівня добробуту і комфорту. І головним у цьому є розбудова громадянського суспільства. Бо саме воно є запорукою і гарантією наших реформ і розвитку. Згадайте події десятилітньої давності: саме відсутність громадянського суспільства дозволила контрреволюції взяти реванш і знівелювати всі «помаранчеві» здобутки. Ми проковтнули, наприклад, призначення Януковича Прем’єром і навіть не скривилися.

Що таке, за великим рахунком, громадянське суспільство? Це коли кожен громадянин бере на себе відповідальність за все, що відбувається в його країні, і має можливість вплинути на прийняття суспільних рішень. От і все.

— А чим відрізняється механізм впливу громадянина на суспільні процеси у нас і в Європі?

— Зауважу, що в нас, у принципі, ніяких реальних механізмів і немає. У проблемні моменти ми будемо терпіти, самі себе гризти, бурчати, лаятися. А коли ситуація дійде до краю, ми відразу впадаємо у гнів, у нас зразу «геть», «ганьба», словом, руйнація. Емоцію вихлюпнули, а до конструктиву не дійшли і проблему не вирішили.

А нормально розвинене громадянське суспільство чинить інакше. Є проблема — зібралися, обговорили, влаштовуються дискусії, публічні обговорення, «круглі столи» й прямі ефіри. Йде публічний пошук оптимального вирішення проблеми. В результаті досягається консенсус. У громадянському суспільстві прямий тиск на владу логічно набуває форми мирного протесту, бо є ще соціальні люфти, коли можна владі і громадянам таки почути одне одного. Зверніть увагу, у нашому випадку, під час Революції гідності як активісти Майдану, так і Європа намагалися вирішити проблему мирним шляхом. Але діалогу з владою не вийшло. Майдан закінчився великою кров’ю.

— Ми відмовляємося від багатовекторності, значить, нарешті беремо на озброєння лозунг Хвильового: «Геть від Москви»?

— Цей лозунг сьогодні для України дуже актуальний. «Геть від Москви» означає раз і назавжди покінчити з нашими «постами» — постколоніалізмом, пострадянщиною, які й досі не дозволяють нам розвернутися. Ці всі «пости» — вони й визначали наше життя усі роки незалежності.

Що таке, наприклад, постколоніалізм? Насамперед це цивілізаційна невизначеність, що спричинила двовекторність у розвитку України, орієнтація на дві несумісні суспільно-економічні моделі трансформацій одночасно, хитання між Сходом і Заходом (Європою і Росією). Це існування соціального, досить масового типу малороса без креативного мислення і з низьким рівнем домагань, який не здатен приймати рішень і лише виконує накази. Малорос — це не громадянин, а підданий, який навіть і не потребує громадянського суспільства. В Україні ми маємо не просто малороса, а зрадянщеного малороса. Він вірить у можливість реставрування СРСР iз його патерналізмом, суспільною безвідповідальністю, життям хоч і злиденним, але на всьому готовому. Коли ні про що не потрібно турбуватися — і нехай буде хоч який «застой». Зрадянщений малорос — це наша українська п’ята колона, вона буде сприяти будь-якій українській катастрофі, якщо вважатиме її шляхом повернення до СРСР, що ми й спостерігаємо на Донбасі.

— Сьогодні багато хто говорить, що Майдан одним махом ліквідував усі ці «пости».

— Такі твердження свідчать, що ейфорія від Майдану ще не закінчилася. На жаль, «пости» не долаються революцією. Майдан лише створив можливість для їх подолання. Поки ми цього не усвідомимо, загроза реваншу буде серйозною.

— Геть від Москви, європеїзація — як реально забезпечити відповідні процеси в умовах війни з тією ж Росією?

— Проблему війни треба вирішити на найбільш вигідних для українців умовах. Як? У нашому суспільстві сьогодні є дві точки зору на вирішення проблеми Донбасу. Одні кажуть, що жодні території не виправдають смертей наших людей, давайте відмовимося від проблемних територій. Інші говорять: наші землі, нізащо не віддамо. Останній підхід означає велику кров, віддану за Донбас. Причому гинути будуть найактивніші члени суспільства, тодi як Путін завдяки війні здійснює, фактично, санацію своєї території, звільняє Росію від бандитського елементу, який їде воювати в Україну.

До речі, війна вважається традиційним способом втихомирення колоній, це як каральна операція метрополії для знищення усіх, хто може чинити спротив. Історія України є прекрасною ілюстрацією цього. У нас весь час відсікали кращих, голову. Лише у XX столітті ми пережили і громадянську війну, і розстріляне відродження, і УПА, і репресії проти шістдесятників, убивство Чорновола і розгром рухівців. І якщо ми зараз дозволимо самі собі відсікти свою голову — пропадемо.

— Після цих ваших слів чомусь згадала фільм «Свої». Там герой Ступки каже синові: « Іди, сину, Батьківщину захищати». В історії кожної країни є моменти, коли якраз і треба захищати Батьківщину. Буквально, без пафосу.

— У нас готових воювати мало, як і у кожній колоніальній країні, де активність каралася і знищувалася. Так, Батьківщину захищати — хочеш, не хочеш, боїшся, не боїшся — треба. Це однозначно. Інша справа, на якій межі сьогодні мають зупинитися українці, захищаючи Батьківщину. На якій межі для українців закінчується Батьківщина? Від хлопців з АТО доводилося чути: за свою свободу нація може покласти десь 10% своїх громадян. Тобто більше чотирьох мільйонів? Чи може нам Європа щось порадити в цій ситуації? Європа не воювала за можливість створення Євросоюзу. Значить, мусимо покладатися на себе. Ясно, що ця війна не закінчиться ні завтра, ні післязавтра. Оце проблема. Сьогодні наше суспільство не знайшло шляхів її вирішення.

— У багатьох виникає відчуття, що наші можновладці примруженими очима дивляться на цю проблему, чекаючи, що вона вирішиться якось сама собою. Як у того Насреддіна: або шах помре, або ішак здохне. Замість зміцнювати Україну радіють кожному натякові на послаблення Росії.

— Наше керівництво — це ще одна проблема, що заважає становленню української України. З історії відомо: швидко просуваються вперед ті суспільства, які в кризовий момент очолюються харизматиками.

Україна в глибокій кризі, але ми дозволяємо собі вибирати лідерів так, як європейці, які живуть в облаштованому і комфортному суспільстві. Ми вибираємо менеджерів, а не вождів. От коли в України був реальний прорив? В часи Хмельниччини. Завдяки Хмельницькому, який був харизматом, вперше на наших землях почала формуватися українська нація, актуалізувалося питання української державності. Безумовно, що європейський лібералізм — це наша перспектива. Але зараз Україна у стані війни, і класичний лібералізм, який процвітає на заході, Україні ніяк сьогодні не підходить. На жаль, наша революція не породила вождя нації.

— Ну не маємо ми зараз харизматичного лідера. Яким чином можемо компенсувати його відсутність?

— Зміцненням громадянського суспільства, яке здатне контролювати владу, спонукати її до прийняття необхідних рішень. Ви можете уявити, щоб громадянське суспільство в Німеччині чи у Франції допустило анексію якихось територій цих країн або не стало на заваді авторитарним тенденціям? Адже у Франції, наприклад, лепенівці постійно ведуть наступ на демократичні цінності. Проте спільнота завдяки розвиненим механізмам громадського спротиву здатна давати їм реальну відсіч!

— Необхідність вирішення тих стратегічних проблем, про які ви говорили, очевидна.Чому українці так довго не можуть до них приступити?

— Давно відомо, що існує люфт між моментом виникнення ідеї й часом її втілення через зміни в суспільстві. В середньому, це 50 років. Ми їх ще і близько не прожили. За ці 50 років ідея виконує роботу крота. Звичайно, нам би хотілося швидше. Але йдеться про ідеї, абсолютно протилежні тим, якими колонізовані українці жили століттями. Наше колоніальне минуле чинить спротив нашим же зусиллям. І йдеться не лише про якісь глобальні речі. Скільки років, наприклад, наше суспільство перемелює ідею квот для жінок у парламенті! А знову були вибори, і знову не було квот. А в Україні ж жінок більше, ніж чоловіків, у ситуації, коли чоловіки зайняті війною, саме жінкам доведеться тягнути віз реформ, а квот немає, немає паритету гендерного взагалі. І така ситуація в багатьох аспектах нашого суспільного життя. Але тут треба сказати «але». Розвиток суспільства не обов’язково повинен нагадувати виверження вулкану. В Україні це, швидше, як річка замерзла: зверху лід, а під ним усе одно тече вода. І крига поступово скресає.