Жертва Великої Вічної війни

Він став жертвою одразу двох воєн. Перша — неоголошена чи гібридна, від якої потерпає Донбас і вся Україна. Змушений був залишити улюблену роботу та рідну домівку в центрі Донецька і якийсь час мешкати у будинку в селі Богородичне Слов’янського району. І друга — Велика Вічна війна зі злочинністю, про яку він активно і багато писав... Автор книги «Хроніка донецького бандитизму» та багатьох інших видань на цю завжди актуальну для регіону тему, на превеликий жах, тепер фігурує у хроніці вже не як автор чергової статті, а як потерпілий. Хоча ні серце, ні розум, ні душа все ще вперто не сприймають цю трагічну новину, а руки відмовляються написати — загинув редактор популярного тижневика «Кримінал-експрес», автор низки книг на кримінальну тематику, 47-річний Олександр Кучинський. Мій близький друг і кум Сашко.

Доля звела нас у середині 80-х на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Ми тривалий час мешкали в одній кімнаті гуртожитку на вулиці Ломоносова і, не дадуть збрехати однокурсники, були просто нерозлийвода. А як же інакше? Бо, як мовиться, обоє рябоє. Були великими оптимістами по життю і, набиваючи гулі й синці, вчилися писати гумористичні й сатиричні речі. Сашко вже тоді подавав величезні надії і обіцяв стати блискучим фейлетоністом. Поки ж ми відточували свою мікроскопічну майстерність на всьому, що нас оточувало. В одному з перших наших спільних фейлетонів під двома підписами об’єктом сатиричних стріл стала студентська їдальня, яка серед нашого вічно напівголодного брата мала назву «Бухенвальд». Хіба ми тоді знали, що її директор — колишній футболіст київського «Динамо» із «золотого» сезону 1961 року?.. Після публікації в обласній молодіжній газеті мужньо куштували «березову кашу», якою нас почастували на факультеті, а «на десерт» понуро побрели зустрічатися із керівником цікавого закладу та колективом кухарів, які були готові нас живцем з’їсти. Ох і попокепкували тоді один над одним!.. Любили жартувати «своєю» мовою, вживаною тільки нами. Різні предмети чи ситуації називали суто своїми назвиськами, які знали лише ми, тому розуміли один одного буквально з півслова. Зрозуміло, об’єктами розіграшів часто ставали однокурсники чи сусіди по гуртожитку, які, навіть обізнані з попередніми витівками, не завжди знали, чого від нас можна чекати наступного разу...

Певна річ, Сашко став свідком на нашому з Ліною весіллі, а згодом і хрещеним батьком старшого сина. Хоча після закінчення університету на певний час наші життєві шляхи розійшлися: випускник Кучинський поїхав до Донецька за викликом з обласної газети «Радянська Донеччина», де блискуче зарекомендував себе на практиці, а я — у зовсім інший бік. Але у 1991 році з’їхалися у тому ж Донецьку, де працювали й товаришували. Зважаючи на солідну завантаженість, зустрічалися не так часто, як хотілося, але коли траплялася нагода, влаштовували собі свято і відпочинок душі: знову розмовляли на улюблені теми та про улюблених персонажів, згадували студентські будні. Ми немов підживлювали один одного енергією, оптимізмом, гумором, доброзичливістю, гарним настроєм. Тому часто, коли ставало сумно чи кепсько на душі, хтось із нас одразу напрошувався на зустріч.

Після «радянки» Сашко перейшов до щотижневика «Кримінал-експрес», який «розкрутив» завдяки своїй професійній майстерності журналіста й організатора. Він класно проявив себе на суворому поприщі кримінальної теми, де стали у нагоді його аналітичний розум, креативність і, певна річ, дотепність. Колега і друг прогресував просто на очах: його видання стало досить популярним серед читачів, а редактор тим часом виріс із коротких штанців, став писати й видавати книги на цю ж тематику, найвідоміші з яких — «Хроніка донецького бандитизму» та «Донецька мафія».

Коли розпочалися сумнозвісні події, а потім, те, що зветься АТО, в Донецьку практично щезли умови для нормальної і безпечної роботи дуже багатьох журналістів. Серед видань, які змушені були призупинити вихід до читачів, опинився й «Кримінал-експрес». Його редактор трохи нудьгував без улюбленого заняття, але виношував надії відновити випуск і продовжував шукати можливості для роботи, якою жив останні два десятиліття. Ми тепер зустрічалися рідше, здебільшого спілкувалися по телефону, а ці розмови, як завше, були дуже гарною віддушиною у суворих умовах. Сашко мешкав у центральній частині міста — в Куйбишевському районі, де «бахкало» все частіше й гучніше. Колоритно розповідав, як облаштовував свій погріб-«градосховище», до якого іноді змушений був ходити не тільки на екскурсію. Зважаючи на обставини, він врешті перебрався до Слов’янського району, куди виїхало немало донеччан. У вересні, перебуваючи неподалік, я навідався до тимчасового помешкання, куди давно запрошував друг. Це було щось типу «1000 спогадів і одна ніч». Уранці, збираючись у дорогу і сьорбаючи чай, вислухав від подружжя Кучинських традиційне запрошення приїздити до них при нагоді ще. Навіть у снах-жахах не могло тоді примаритися, що бачу свого вірного друзяку та його дружину востаннє, а їм жорстоко вкоротять віку саме тут, у цьому тимчасовому помешканні...

Після того як у будинку натрапили на тіла Сашка та Віри з різано-колотими ранами, було піднято на ноги всю довколишню міліцію. Розкрити вбивство журналіста донецьким правоохоронцям нині допомагають навіть колеги з сусідніх областей. Розслідування карної справи, порушеної за фактом умисного вбивства, перебуває на особистому контролі керівництва МВС України. Зрештою, зважаючи на тісне співробітництво загиблого з правоохоронцями, для останніх знайти вбивць — це справа честі. Поки слідство тримається основної версії — подружжя вбили з метою пограбування. Власне, таке тлумачення трагедії на поверхні, бо надто спокусливими і майже беззахисними стають зараз для злочинців тимчасові переселенці, які, виїжджаючи з «зони АТО», певна річ, вимушені брати з собою все найцінніше із того, що встигли нажити за багато років. Утім існує небезпідставне припущення, що з редактором «Кримінал-експресу» і автором довгої низки книг на кримінальну тематику могли розправитися ще й за його журналістську діяльність. Я ж особисто поки не вірю у жодну версію, бо все, що сталося, здається страшним та диким сном, а тому дуже кортить мерщій прокинутися і переконатися у протилежному. На жаль, не вдається...

За кілька днів до трагедії ми розмовляли по телефону, традиційно підживлювали себе оптимізмом. Дізнавшись, що лаштуюсь до Києва на з’їзд письменників, він повідомив: зараз перебуває у Донецьку, куди навідався на пару днів, але вже завтра знову їде у Богородичне... А місяць тому, збираючись до Донецька по теплі речі, він, традиційно кепкуючи над ситуацією, раптом серйозно попрохав: якщо його «загребуть ці хлопці», щоб ми з дружиною підключили для його звільнення якомога більше колег-журналістів чи впливових людей... «Це так, про всяк випадок», — уточнив уже веселіше. Оскільки серйозно про серйозні речі ми з ним говорили нечасто, ті слова я не міг не запам’ятати. Але те, що трагедія станеться у зовсім іншому місці, певна річ, тоді ніхто не міг припустити...

Вранці під час нашої останньої зустрічі у вересні у селі Богородичне я лаштувався вирушати, а він зненацька запропонував «прилягти на доріжку» — чогось вклався на ліжко і продовжував із гумором розмірковувати про щось своє. Сашко у цей момент мав такий натхненний і водночас кумедний вигляд, що я не втримався і вирішив його сфотографувати. Та не на того натрапив! Побачивши об’єктив, він миттю пірнув під ковдру... Кілька спроб так і не увінчалися успіхом, ми посміялися та й забули. А тепер цей знімок ще дужче ятрить свіжу душевну й фізичну рану. Болить і тіло, і душа. Бо Сашка, виявляється, тоді я бачив востаннє у житті, але навіть не зумів зафіксувати його прощальну посмішку, яка яскраво світила для всіх його рідних, багатьох друзів, знайомих та колег...