Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. Затим у їхнє творче життя несподівано й дуже міцно «вплелася» вовняна нитка, з якої виготовляють знамениті гуцульські ліжники.
Поштовх від ліжників
«У часи талонів, купонів, бартеру та гіперінфляції ми, аби заробити на прожиття, почали вдома ткати простенькі пальта, які захищали від холоду й нічим особливим не вирізнялися, — пригадує пан Ярослав. — Та одного разу поїхали в село Яворів, відомий центр ліжникарства, по матеріал для роботи, тобто по вовну. І та поїздка перевернула все наше життя».
Для них ліжники, звісна річ, — не сувенірна екзотика, як їх зазвичай сприймають екскурсанти з-поза меж Прикарпаття. Більше того, Ярославова бабуся-гуцулка Парасковія Дудяк була колись однією з майстринь, котрі першими понад століття тому освоїли оригінальну технологію виготовлення чесаних ліжників, які прославили українських горян на довоєнних виставках у Львові, Відні, Варшаві, інших великих містах Східної та Центральної Європи.
«Коли ми з Оксаною того дня приїхали до Яворова, то побачили цілу галерею яскравих ліжників, що сушилися на пагорбі. У цьому не було б нічого дивного, якби біля них не метушився незвичайний гурт людей, з усього видно, не туристів. Підійшли ближче — студенти зі Львова, котрих привезла сюди на пленер викладач тамтешньої академії мистецтв Зеновія Шульга. Майбутні художники намагалися знайти якесь несподіване застосування ліжниковій вовні. Нас це теж зацікавило. Позаяк ми добре робили гобелени, то вирішили проекспериментувати з вовняним одягом, додавши до нього художні елементи. Та так захопилися, що експериментуємо дотепер», — посміхається пан Ярослав.
Пояснювати особливості творчих пошуків йому довелося за двох, бо перед моїм приїздом дружина у мистецьких справах терміново подалася до Житомира.
Два шляхи, що вчасно переплелися
До вершин художнього ткацтва майбутнє подружжя рухалося різними шляхами. Родові корені Ярослава проростають із гуцульських майстровитих родин: прадідусь Іван, батько бабусі Парасковії, будував у Карпатах дерев’яні церкви і був, за свідченнями очевидців, такий дужий, що без сторонньої допомоги вкладав у зруб смерекові колоди. Ярославів батько, художник Петро Сахро, вважався одним із найталановитіших учнів Олекси Новаківського. Мама Мирослава, етнограф, завідувала відділом ткацтва і художньої вишивки Музею народного мистецтва Гуцульщини й Покуття. Отже, середовище, в якому зростав Ярослав, не могло не накласти відбиток і на вибір його майбутнього фаху: після закінчення художньої школи юнак з головою поринув у створення гобеленів під маркою відомих тоді на цілий Радянський Союз коломийських ткацьких майстерень.
Пані Оксана народилася на Рівненщині у вчительській сім’ї, котру з ткацтвом ніщо не пов’язувало, крім хіба що прадавніх спогадів про натуральне господарювання предків-поліщуків. Перш ніж доля звела з Ярославом, Оксана встигла закінчити Республіканську художню школу імені Тараса Шевченка та відділення художнього ткацтва академії мистецтв.
Натуральність без винятків
Верхній вовняний одяг, зокрема сардаки, для горян — не вдивовижу. Проте подружжю Сахро—Литвин вдалося суттєво вдосконалити технологію його виготовлення та замінити грубу нитку делікатнішою. Задля цього експериментатори зробили ставку на вовну для ліжників, котра піддається особливому процесу обробки. Після стрижки овець руно виварюють від лою у казанах, встановлених на березі гірської річки, і вимивають у швидкій воді. З висушеної вовни чешуть кужель і прядуть нитки. Далі відбувається таїнство ткання. «У нас удома — два верстати: звичайний вертикальний та гобеленовий — для складних узорів і плавних кольорових переходів, — показує господар своє приватне виробництво. — Оксана переважно генерує ідеї, вигадує композиції, кроїть і вишиває, а я здебільшого зайнятий роботою на верстатах. Готову тканину зрізую і знову везу до гірської води, де вона певний час «полощеться» у вавилі — пристрої, який приводить у рух стрімка течія. Після «холодної ванни» фіксую вовну в гарячій воді, аби не збігалася, коли власник пратиме готовий виріб у звичайній пральній машині».
Необхідних за задумом творців або вподобаннями замовників кольорів Ярослав з Оксаною досягають (і це правило без винятків) лише природними фарбниками на основі сухого цибулиння, до якого додають кропиву, трав’яну бузину, кору дерев та інші натуральні компоненти. Доводиться безперервно щось вигадувати. Приміром, дружина японського посла в Україні Харуко Мабучі захотіла куртку винного кольору, то Ярослав, як сам зізнався, перевів чимало кілограмів ниток, аж поки добився бажаного.
І VIP-жінки стають у чергу
Представниці ділової, політичної та дипломатичної, акредитованої в Києві, еліт уже не перший рік зачаровані елегантністю і практичністю виготовленого в Коломиї вовняного одягу, тому навіть серед жіночого VIP-товариства існує черга на замовлення. Їм теж доводиться чекати, оскільки напружена ручна робота над одним пальтом (усі вони, до речі, неповторні) триває близько місяця.
Популярними в колі прекрасних половин надзвичайних і повноважних послів в Україні коломийські вовняні шедеври стали ще за президентства Віктора Ющенка. Тоді для очільників диппредставництв та їхніх дружин організовували ознайомчі поїздки регіонами нашої держави. Програму перебування на Прикарпатті склали таким чином, що, крім туристичних приваб краю, запальних гуцульських танців й автентичної кухні, презентували також вироби місцевих майстрів народної творчості. Кілька колоритних зразків вбрання з брендом «Сахро-Литвин» так припали до душі витонченим натурам амбасадорш, що вони забажали отримати їх для урізноманітнення свого гардеробу, хоча в ньому, звісно, не бракувало ексклюзиву від найвідоміших кутюр’є світу. Особливо старалася дружина тодішнього посла Японії в Україні вже згадувана Харуко Мабучі. Вона купила кілька ліжників яворівських майстринь та виробів коломийського подружжя, а також домовилася про співпрацю на перспективу. І все це придбала не для того, аби сховати на дно дипломатичної скрині на всяк випадок. Коли Ярослав з Оксаною на запрошення пані Харуко відвідали резиденцію японської амбасади в Києві, то з подивом відзначили, що шикарні шкіряні меблі в залі прийомів були застелені гуцульськими ліжниками. Японські дипломати ще раз підтвердили, що їхня нація таки знається на високому, зокрема ткацькому, мистецтві.
Простим покупцям приміряти вишукані вовняні вдяганки вдається не часто. Та що там простим. І сам Ярослав, як він зізнається, змушений носити фабричний одяг: не встигне виготовити для себе омріяну куртку, як хтось із знайомих уклінно просить її уступити. І так щоразу.
Неповторність й елегантність, на яку неодмінно звертають увагу цікаві перехожі, не кажучи вже про модельєрів та модисток, — не єдині плюси вовняних курток і пальт. Дослідники зі солідними науковими ступенями дружньо підтвердили лікувальні властивості овечої шерсті, рекомендуючи виготовлені з неї ліжники для спання з оздоровчою метою. Завдяки старанням подружжя коломийських майстрів щасливці тепер можуть зцілюватися не тільки в ліжку, а під час перебування на свіжому повітрі. До того ж, вовна діє за принципом термоса: влітку зберігає прохолоду, взимку — тепло. І, на превеликий подив, не зношується, позаяк після кожного прання нитки вимиваються і стають ще благороднішими.
Ті, хто не втовпився за вовняним одягом від Сахро-Литвин, усе ж мають шанс побачити його в натурі: це виткане диво час від часу показують на художніх виставках у Коломиї, Івано-Франківську, Львові, Києві та за кордоном.