Або еміграція, або подавати каміння

«Процес нормальний. Вичавлюємо з себе раба. Тільки очі дуже ріже по тому», — під час вистави каже учасник Майдану, який називає себе важкохворим. Адже кожного разу, коли він стоїть на недільному віче — не може втримати сліз. «Ні, сплю я добре, засинаю швидко... Тільки друга вчора вбили — важко пережити», — говорить психологу на Майдані молодий хлопець.

Осколки, які пройшли крізь шкіру і броню людської байдужості та проникли у серця людей, намагалися зібрати і продемонструвати режисер Андрій Май та Наталія Ворожбит. Із початку грудня 2013-го до кінця лютого 2014-го кілька разів на тиждень вони збиралися і фіксували те, що розповідали люди — очевидці тих подій. «Ми хотіли прослідкувати, як ми всі змінювалися, як змінював нас Майдан», — розповідає Андрій Май. Історії були різні, у кожному Майдан озивався по-своєму. Із зібраного матеріалу вийшло 78 годин відеозаписів, 30 сторінок тексту, а згодом — вистава на дві дії «Щоденники Майдану».

Особливість п’єси — всі події розгортаються ніби з початку, з вечора 21 листопада, ми заново переживаємо день за днем із акторами. Правда, інколи постановники забувають про хронологію і перескакують із січня на лютий, з лютого на листопад. «З 18 по 21 лютого загине багато хлопців. Але зараз ще всі живі», — говориться у виставі. Розгін Майдану, події на Грушевського та Інститутській подаються зі слів тих, хто був там. Андрій Май розповідає, що, працюючи над виставою, вони прагнули передати Майдан в усій його різноманітності почуттів, показати людські образи такими, які вони є — без прикрас, без непотрібних гіпербол і метафор. Акторка словами жінки-матері говорить зі сцени: «Я буду вбивати. В мене є два виходи: або еміграція, або подавати каміння». Це найвища міра розпачу, яка штовхає людей на жорстокість у відповідь. «Чи можна відповідати насиллям на насилля?» — таке запитання ставлять глядачам, і вони, додаючи свої думки до колективної сповіді на сцені, висловлюють своє ставлення до протестів. Акторка Тетяна Міхіна розповідає, що її «вмикає» одна фраза, яку говорить її героїня, — вона відчуває її, бо переживала те саме: «В той момент я зрозуміла, що в мене є страх — тваринний страх Першої світової, Великої Вітчизняної».

Героями можна вважати не лише тих, хто жбурляв каміння, а й тих, хто його підносив, чи з дня у день приходив і варив борщ і кашу в казані на сто осіб. Постановники стверджують: рівень сил і сміливості у кожного свій — і в козаків на передовій, і в тієї немолодої жінки, яка не хотіла полишати хлопців, коли «Беркут» наступав, і у тих, хто цілий день працював у лікарні, а вночі накладав пов’язки пораненим на Майдані, і у того хлопця-«беркутівця», який бив і плакав...

Вистава «Щоденники Майдану» двомовна і висловлювання «не причесані» — як були записані з вуст очевидців. Режисер розповідає «УМ», що репліки російською мовою не перекладали навмисне, адже, по-перше, хотіли подати їх в оригіналі, а по-друге, Майдан об’єднав усіх, незалежно від того, якою мовою ти спілкуєшся.

Текст до вистави презентували в Москві в рамках Національного фестивалю «Золота маска» 10 березня, коли ще не було яскраво вираженого протистояння між державами. Також його представили у Гданську та Лондоні в театрі The Royal Court Theatre. Андрій Май відзначає: «Цікаво, що в Росії текст сприймали піднесено, може, тому що на презентації було багато лівих. А от у Європі з острахом: «Це що, воно і до нас дійде?». Стосовно майбутніх гастролей він ділиться з «УМ»: «У нас задіяно два склади акторів, тому можемо без проблем показувати виставу одночасно у різних містах. Планую повозити виставу і показати на базі обласних театрів. Що ж стосується закордонних показів — зараз уже є дві пропозиції».

Цікаві й доречні у виставі «Щоденники Майдану» режисерські родзинки. Актори вистави, на відміну від узвичаєних норм, бачать глядача, тому їм легше відчувати його і взаємодіяти з ним. Тому актори не доносять інформацію — вони спілкуються з аудиторією. Цьому сприяють монологи, прямі запитання зі сцени, на які глядач уголос дає відповіді. Із декорацій на сцені, окрім стільців для акторів, є лише дитяча іграшка — коник-гойдалка, і хоча до нього звертаються лише наприкінці вистави, він відіграє важливу роль, уособлюючи для кожного щось своє — коливання у прийнятті надважливого рішення, зміну свідомості чи дитячість, яку поглинув Майдан. Також неординарним і красномовним прикладом того, що Майдан зруйнував багато звичних, усталених правил, видається момент, коли парубок на сцені сідає на колонку, з якої транслюється музика, і продовжує свою фразу «Я вирішив дивитися, що там відбувається по відеотрансляції. Раніше такого не можна було».

Завершується вистава запитанням, яке у кожного викликає роздуми. Адже, як і будь-який напрям мистецтва, театр має ставити запитання, пошук відповідей на які змінює нас на краще, що цілком під силу постановці «Щоденники Майдану».