Наша вже тринадцятилітня, та, що «ще не вмерла», Батьківщина, з'явившись на світовій мапі у 1991 році, була подібна до немовляти. Порівняння це не має жодної претензії на нетривіальність, але замінити його іншим складно. Бо й насправді, як дитина, що вже вийшла з протоплазми материнського лона і має відтепер дорозвинутись у повноцінну дорослу особину, так і країна, оголосивши про своє «аз єсмь!», повинна через певний час (відпущений на проходження ювенільної доби) явити світові розум і міць. Але для цього їй передусім треба навчитись артикулювати власні думки. Причому власною ж мовою. І ось тут і виникає перша проблема. Адже якщо дитину відгодовують материнським молоком чи принаймні сурогатом останнього, то організм держави потребує іншої поживи — найрізноманітніших програм розвитку та коштів на їх реалізацію. І з першим, і з другим українській мові пощастило не надто. А точніше — не пощастило зовсім.