Анімація — це не тільки цінні мультики...

      Фестиваль «Крок» і справді «крокуючий» — він пересувається по воді, на теплоході, він без води «і ні туди і ні сюди». Проводить його спільна українсько-російська команда, очолювана нашою Іриною Капличною. Минулого року мандрували по Дніпру до Севастополя, нині Волгою, з Нижнього Новгорода — до Москви. Отак, поперемінно... Фестиваль міжнародний і дуже популярний серед аніматорів і журналістів: у російських фестивальних рейтингах він незмінно посідає місце у чільній п'ятірці.

      До «мультиків» ставлення більшості глядачів традиційно поблажливе: а, казочки про крокодильчиків і мавпочок, всілякі смішні «бугі-вугі», мальовані чи «ляльковані», для діточок і людей із «устаканеним» підлітковим інтелектом. Нині анімація осідлала телевізійний екран — це найефективніший засіб, щоб відволікти дітей від чогось іншого. Ввімкнув телевізор — вимкнув дитячу активність... Хоча насправді це, як правило, так званий масовий, комерційний продукт. А є ще висока, авторська анімація. Де особистісне начало ніким і нічим не притлумлюється, де не сушать мізки щодо того, як би ліпше обслужити глядача. Анімація — це кіно, чиї виражальні можливості справді необмежені. Намалювати а чи зіграти з ляльками можна будь-яку історію, будь-яку міфологему-ідеологему. Аніматори часто звертаються до мови інших мистецтв, одначе трансформують її по-своєму. І тут є досягнення високого класу, непроминущі шедеври. Автор деяких із них брав активну участь в останньому «Кроці», ймення його Юрій Норштейн. Фільми московського режисера, у першу чергу «Казка казок» та «Їжачок у тумані», неодноразово оголошували шедеврами, що обіймають вищі рейтингові сходинки за всю історію світового кіно.

      Участь Норштейна тим важливіша, що конкурсна фестивальна програма була віддана молодим — студентам і авторам дебютних робіт. Отож логічним виглядало проведення майстер-класів людей, чия професіональна, мистецька спроможність викликає справжнє захоплення. Норштейн, канадський композитор Норман Роже, британський художник і аніматор Ліз Флауердей — спілкування з ними було надзвичайно цікавим. Ще й з огляду на осягнення психології творчості. Норштейн, скажімо, був гранично відвертим, оповівши про те, з яких найінтимніших глибин виникали ті чи інші образи його знаменитих стрічок (подивитися які, до речі, для більшості глядачів є проблемою — права на них належать нині американцям).

      Одна із загадок творчості класика — його довголітнє мовчання: останній фільм вийшов на екрани рівно 25 літ тому. Усі ці роки він працює над екранізацією Гоголівської «Шинелі». Чому так довго? Бо надто складним є задум, складною техніка, а студія «Союзмультфільм» поволі руйнувалася, та й не надавала майстрові необхідного сприяння. Довелося йти звідти, влаштовуватися індивідуально і незалежно... Хоча Норштейн висловився без найменшого ентузіазму про нинішню систему: «Не вірю я в появу меценатів, продюсерів... Система державного субсидування була хорошою. Цензура? А треба вміти захищатися! Зараз, між іншим, так само є цензура. А ще необхідність думати про заробіток, про гроші — мене це дуже розхитує як творчу особистість». У тому й річ. Не треба плутати божий дар з яєшнею. Є комерційна анімація, і тут усе зрозуміло: вона може сама заробляти гроші, приносити прибуток. А є анімація авторська, і тут фінансування може бути тільки меценатським — з боку держави, з боку приватних структур (тільки слід заохотити їх за допомогою відповідного законодавства; котрого, додам, у нас досі немає).

      Учасники фестивалю побачили 20-хвилинну «Шинель» (це поки частина майбутнього фільму). Акакій Акакійович повертається додому, обідає і всідається переписувати (для непосвячених — те, що нині роблять усілякі ксерокси, колись виконувала ціла армія чиновників). Абсолютно незвичне для анімації найдокладніше нюансування поведінки, міміки (крупний і середній плани тут використовують як в ігровому кіно), психології загалом. Про «маленьку людину», «людину-ксерокс», для якої процес копіювання став сенсом життя, високим натхненням.

      Норштейн показав фотографії. Серед прототипів Башмачкіна — академік Петро Капіца, диригент Геннадій Рождественський... З отаких людей писався копіїст? Не дивуйтеся. Їх-бо об'єднує «абсолютна поглинутість даним відрізком часу». Ось Акакій Акакійович п'є чай — насолода й відданість процесу стовідсоткові. А вже коли на стіл укладається аркуш паперу і береться до рук ручка, миршаве тільце чиновника трусить справжній тобі творчий «оргазм». Він нічого не робить упівсили, всі фібри душі кинуті на те, чим він займається саме зараз, цієї миті. Формула таланту — здатність концентруватися... Тобто перед нами грандіозна (саме так — це не «мультик», це мистецтво найвищого гатунку) фреска про щасливу людину. Що з того, що ходить вона в обідраній шинелі і служить якимось там списувачем канцелярських «бомаг»? Він почувається таким собі Шекспіром чи Пушкіним і міг запросто вигукувати класичне «ай да Башмачкин, ай да сукин сын!». Хоча щось подібне за амбіціями навряд чи могло спасти йому на думку. Маленька людина, одначе для Гоголя і Норштейна тут цілісінький космос.

      Який урок для молодих! Професіонального максималізму, колосальної зосередженості на вирішенні творчого завдання. З художниками такого рівня спілкуватися доводиться нечасто. Дай Боже, побачити «Шинель», доправлену і дошиту видатним митцем. Узагалі, анімація, попри вторгнення в її обшири комп'ютерної техніки, лишається надзвичайно трудомістким процесом. У Ярославлі учасники «Кроку» дістали можливість відвідати майстерню Олександра Петрова, одного з найзнаменитіших режисерів мальованого кіно, недавнього лауреата «Оскара» за фільм «Старий і море». Так, він живе і працює у себе на батьківщині, у провінційному, здавалося б, місті. От тільки сама присутність його тут позбавляє Ярославль провінційного статусу. Місцева влада виділила майстрові цілий поверх житлового будинку, куди недавно перевезено з Канади верстат, на якому і витворено оскароносну стрічку. До речі, давайте-но згадаємо, де жили і творили Лев Толстой та Антон Чехов, Михайло Коцюбинський і Василь Стефаник... Що, вважати їх провінціалами? Це сучасна наша хвороба — неодмінне прагнення жити в столиці...

      Нині Петров і його команда працюють над фільмом «Моя любов» за повістю Івана Шмельова. У традиційній для майстра техніці живопису на склі. Коли шукати аналогів у зображальному мистецтві — то це російські «передвижники». Нібито приземлений реалізм, одначе насправді колосальне вміння подавати миті людського життя в глобальному обширі. Тільки знаєте, з якою швидкістю посувається вперед робота Петрова? 30 секунд екранного часу за місяць. Суперповільне вишивання фарбами... Дивовижне терпіння і дивовижна майстерність. Побачений фрагмент майбутньої стрічки не полишає сумнівів — варто очікувати нового шедевра.

      Відчуття таке, що глибинна Росія піднімається, культура її зростає, мов на дріжджах. Були ми у волзьких містах Городець, Плес, Кострома, Рибінськ, Мишкін, Углич, Твер — і скрізь ознаки видужання від багатолітньої тоталітарної заморозки. Саме в культурі. У тому ж Ярославлі вразив стан оновлених храмів, чистота й гармонія міських архітектурних пейзажів. Ні, не випадково Петрову хочеться тут і жити, і працювати. Думають тут і про майбутнє. Дитячий центр анімаційної творчості «Перспектива» відвідує півтори тисячі дітей! Навряд чи почуваються вони провінціалами. Так жителі Тульської губернії не почувалися в провінції — поруч жив Лев Толстой.

      Не дивно, що й головний приз «Кроку» дістався росіянину Дмитру Геллеру за фільм «Маленька нічна симфонія». Геллер з Єкатеринбурга, зі студії, котра давно вже зажила собі слави потужного мистецького середовища. «Симфонія» — складний витвір, наповнений алюзіями, відсилами в глибини рефлексій, страхів і надій. Трохи сюру і багато фантазії і пластичної винахідливості — тільки й по всьому.

      Ну а кращим студентським фільмом визнали «Наноси» француза Матьє Крозе. Дивовижні химерні створіння прагнуть вступити в контакт одне з одним... Так само винахідливо (зроблено в комп'ютерній технології, перед котрою нинішні студенти не мають жодних комплексів), так само трохи похмуро за фантазійною стилістикою. Сюрреальною є й образність іншого журійного призера — латвійця Володимира Лещова, котрий у своєму «Безсонні» відтворює нічну, темну сторону людського існування.

      Робота іншого студента, бельгійця Йонаса Гернаерта, була відзначена спеціальним призом. «Пласке життя» — це життя чотирьох квартир, поєднаних невидимим технологічним ланцюгом. Хоча витвори сучасної цивілізації у кожного різні (пральна машина, телевізор...), однак вони примушують людей вступати в контакт один з одним. Бодай і комедійно окреслений...

      Спеціальний приз отримала й стрічка німця Фелікса Гьоннерта «Люція», де використано дещо незвичний матеріал — рентгенівські знімки. Знов-таки ніч, прогулянки хворої Люції лікарнею, перемішування явленого й уявного, фантазійного. Складається враження, що нічний бік життя — найпривабливіший для молодих, бо денне світло застить їм реалії та їхню сутність. Звідси ж і привабливість сюрреалістичних мистецьких практик (поширених мало не сто років тому), коли рентгеном висвітлюється внутрішній світ людської свідомості.

      Молодіжний фестиваль — це ще й змагання різних кіношкіл. Вигідно вирізнялися бельгійці. Зокрема, справедливим виглядало присудження Філіппу Граматикопулусу призу «За кращий дебют». У своєму «Регуляторі» він витворив дещо моторошну, але — як знати? — може, й реальну в недалекому майбутньому ситуацію, коли чоловік і жінка купують дитину у вигляді... окремих частин. З них і належить скласти щось цілісне, органічне. Складна суміш мистецьких технологій, котрі відсилають нас до певних  авангардистських течій початку минулого століття, коли так вірили у спроможність техніки поліпшити життя людей... Здорово, на мій погляд.

      Ще один володар призу за кращий дебют, Метью Гравель з Уельсу, показав віртуозну майстерність за умов мінімальної пластики. В його «Кранах» героями є три побутові водопостачальні пристрої, котрі стають учасниками такої собі невеличкої екзистенційної драми. Бо перші два прагнуть зорганізувати злагоджений оркестрик, а третій на те не згоден: у нього своя поведенція і свій темпоритм. Отже, бути чи не бути гармонії — тут не все одно. Смішно і винахідливо!

      А що ж українські учасники? Їх було небагато, усього лишень четверо, й вони не отримали жодної нагороди. Чому? Бо не витримали конкуренції. Хоча не йдеться про щось провальне. Скажімо, Михайло Кригель представив фільм «Казки вулиці Крохмальної» (Київський єврейський общинний центр «Соняшник»; як бачимо, анімацію нині роблять не тільки на кіновідеостудіях). Пластичні композиції, в яких оживають трагічні епізоди історії єврейського народу... Одначе надто традиційно, автор нічим особливим не вразив. Обдарований художник Сергій Мельниченко (він є автором усього мистецького оздоблення фестивалю) у своєму комп'ютерному «Снігові» чомусь збивається на власне літературний переказ історії про те, як дівчинка зряча оповідає сліпій про навколишній світ. Не знайдено суто анімаційного ходу, такий собі слайд-фільм із коментарем...

      А загалом молода авторська анімація, попри кпини деяких метрів (під час фестивальних дискусій вони нарікали на необізнаність молодих щодо історії кіно, мистецтва як такого, поверховість і т. п.), дарує оптимістичний настрій. Деяка «ломка», пов'язана із впровадженням комп'ютерних технологій, минає, новітнє (за технікою) і традиційне вже важкувато й відрізнити. Так воно й буває — новітні витвори втягуються в лоно мистецької «церкви» і там асимілюються. Так що політ є нормальним. У анімації є все — визнані класики, розвинуті технології і мистецькі практики, підростаюче, хоча й не дуже зухвале й революційне, зате добре освічене й вишколене покоління. Корабель пливе... Наступного літа маршрут «Кроку», найімовірніше, знову проляже Дніпровими плесами.