По фольклор на Донбас

Талант не проп’єш і в кишеню не заховаєш

Ірину Крюченко легко впізнати серед тисячі людей. Очі горять, усмішка, як у голлівудської зірки. У неї свято, бо до Волновахи приїхали народні майстри з Києва. Пані Ірина прийшла на фестиваль «Із країни в Україну», щоб учергове переконатися: вона на своєму місці.

Вона — майстриня з народу. За спеціальністю ветеринар. 17 років лікувала тварин і ні разу не задумувалася про традиції і звичаї. «Мою собачку збила машина. Іра шви наклала, гіпс. Після операції моя красуня ще 10 років прожила», — хвалить пані Ірину літня жінка, яка почула нашу розмову.

Та коли підросли донечки — Любов (сьогодні учителька української мови та літератури у Волновасі) і Людмила (мешкає у Києві, співає у хорі Верьовки) — життя кардинально змінилося. У молодшої Людмилки у 7-річному віці вчителі виявили унікальний голос, iз народним колоритом, який перейшов їй від тата, просто зварника на заводі. Щоб талант не пропадав, батьки щонеділі возили дитину до Донецька, за 100 кілометрів від села, на індивідуальні заняття з Миколою Ткачовим. Він працював диригентом Омського народного хору, пізніше давав заняття у фольклорних майстер-класах у Донецьку та Києві. Пані Ірина з Людмилою відвідувала конкурси, різні фестивалі. Там же й пригляділа майстер-класи з народних ремесел. Спробувала й собі зробити щось власними руками. Відтоді любов до народного все дужче розпалювалася.

Сьогодні Ірина Крюченко очолює донецький фольклорний гурт «Заграйярочка». Зараз у колективі 20 учасників, раніше, коли були спокійні часи, було 35. «Заграйярочка» означає весну, це поєднання слів «загравати» (грати, водити хороводи на знак весняного пробудження природи і родючості) і «Ярило» (східнослов’янський бог Сонця). Пані Ірина родом із села Малинівка Волноваського району. Зараз мешкає у сусідній Златоустівці. Через день їздить у Волноваху в Будинок культури на роботу. В одній iз кімнат майстриня облаштувала музей-світлицю. На стінах весільні фотографії її бабусі з дідусем, які приїхали на Донбас iз Чернігівської області. «Колись тут не було живої душі. Катерина ІІ переселила людей із Чернігівщини, Черкащини, Полтавщини. Люди жили у землянках, потім побудували будиночки, осіли. Та від традицій не відмовлялися. Всі свята, які були на Слобожанщині, святкували строго за традицією. По селах досі говорять українською, подекуди з білоруським акцентом, як на Чернігівщині. Ось тут на фотографії моя мама Куща водить. Вбрана у костюм, сплетений із горошку», — пані Ірина радіє, що зустріла у Волновасі однодумців. За її словами, фестивалю «Із країни в Україну» з майстер-класами народних майстрів чекала, як дощу у спекотний день. «Такий фестиваль у Волновасі проходить уперше. До нас раніше ніхто не приїжджав. Я давно мрію організувати на місцевому рівні фольклорний фестиваль. Проект уже написала, подала його у Донецьк, та там його проігнорували», — пояснює пані Ірина. Зі своїм гуртом «Заграйярочка» майстриня співає давніх народних пісень, всі родинні обряди відтворює, дітей привчає історію шанувати.

Весілля за стародавнім звичаєм? Елементарно

Ще до створення гурту пані Ірина брала дочок із собою та йшла по всіх селах Волноваського району у пошуках фольклору. Дівчата розпитували у старих людей про пісні, просили показати вишиті речі, посуд. Усе фотографували і знімали на відео. Один дідусь розказав старовинний рецепт хліба, хтось поділився спогадами про весілля, як дружок і боярів наряджали, згадували дитячі ігри. Нині Ірина Крюченко написала дві книги — весільну та дитячих ігор і пісень. Правда, має їх лише в одному екземплярі, власноруч зшитому. «Я не маю спеціальної освіти. Не відважуюся ніде свої праці друкувати», — ніяковіє пані Ірина. На що народна майстриня з Києва, співробітник музею Гончара Віра Лещенко тільки здивувалася: «Це велика наукова робота. З Києва треба їхати до вас по пісні, а не до нас у музей».

Пані Ірина зраділа похвалі й розказала, що діти, які виросли у «Заграйярочці», змінюються на очах. У гурті відтворюють весільні обряди, грудним голосом співають пісні. Із фрагментами українського весілля їздять в Івано-Франківськ, Київ, на «Червону руту», на Сорочинський ярмарок. Після того кажуть, що, коли будуть справляти своє весілля, то тільки за давнiм обрядом. Учасники гурту в скринях своїх прабабусь познаходили вишиті костюми, вивчили символіку.

«У Волновасі поволі відроджуються традиції. Ще два роки тому жодна дитина не знала, що таке писанка. На наших майстер-класах перед Великоднем вперше побачили писачок. Правда, у нас його ніде купити. Доводиться з Києва замовляти. А тепер ще й трапляється, що львів’янка виходить заміж за нашого хлопця і каже: «Я прийму тільки за народним звичаєм». Тоді його батьки зверталися до мене по допомогу. Організовую сватання, парубоцький підвесілок. Може, колись і нашим молодятам давні звичаї будуть до вподоби», — висловлює надію народна майстриня з Волновахи.