Віра Ульянченко: Ми порушили гостру, раніше не торкану проблему зубожіння села. І отримали підтримку

«Українське село — це анклав зубожіння»

— Віро Іванівно, після оголошення результату екзит-полів не виникало відчуття, що планка, до якої ви прагнули, так і залишилася неподоланою?

— Ми розуміли, що маємо мало часу, аби одразу перемогти і потрапити у парламент. Проте й не могли не піти на ці вибори. Адже коли у країні назріла необхідність змін, ми вирішили, що знаємо відповідь саме на те питання, про яке ми багато років говоримо, — підтримки сільських територій, передачі повноважень місцевим громадам.

Після Революції гідності надзвичайно змінилося суспільство, і найбільші зміни сталися у громадському секторі. Там з’явився, зокрема, волонтерський рух, багато громадських організацій, спрямованих на підготовку суспільства до громадської відповідальності. Суспільство почало активно тиснути на владу і вимагати реформ, швидких результатів.

І насамперед ми зрозуміли: існують проблеми, що впродовж довгого часу були неторканними — тому що вони напрочуд незручні. Вони потребують дуже серйозних зусиль, щоби отримати результат. Але настав період, коли замовчувати це, дивитися крізь пальці й не реагувати абсолютно неможливо. Йдеться про стан села.

У період передвиборчої кампанії я проїхала 14 областей. Це переважно східні області, південь, центр України. У них питання розвитку сільських і селищних територій — це навіть не нагальне, це кричуще, трагічне питання. Питання, яке потребує нині колосальних зусиль усього суспільства, аби ми зупинили те, що там відбувається нині.

Адже у багатьох сільських територіях створено такі собі анклави зубожіння. Це величезна соціальна драма. Люди, які нині проживають в українському селі, — це люди, які виживають, які абсолютно забуті владою. Медицини там немає. Адже ті жалюгідні спроби лікувати людей не можна називати медициною... Сільська школа — це також не є освітою у XXI столітті. Велике блюзнірство і цинізм, коли у Верховній Раді виходять депутати і кажуть, що не треба закривати сільські школи. Це невимовний популізм! Дитина може ходити в школу поруч із домом, але не мати знань. Бо питання не в тому, щоб зберегти кількість шкіл, а в тому, щоб забезпечити якість навчання.

У нас немає освітлення у селах, немає доріг. Непоодинокі випадки, коли люди не можуть дістатися до райцентру. Я вже не говорю, що люди не можуть отримати послуги, які має надавати держава.

І виникає цікава ситуація. Ми бачимо, як розвивається аграрний сектор України. Як набирають обертів агрохолдинги, як ми стаємо третьою державою у світі за експортом зерна, першою державою у світі за виробництвом олії, яєць. Сьогодні 15% українського експорту в ЄС — це продукція нашого агропродовольчого сектору. Кожен четвертий долар, зароблений у валютну скарбницю держави, — від аграрного сектору. Але зростаючі прибутки ніяким чином не відображаються на розвитку територій, на яких вони зароблені. Це закладає суспільний конфлікт.

Тож ми вирішили, що це питання має постати на державному рівні. Ми прагнемо європейської інтеграції, але ми не зможемо ввійти до Євросоюзу з таким убогим селом. Село — колиска українства. Його знелюднення загрожує втратою національної ідентичності. Процес відтоку молоді з села має бути сповільнено. Потрібні робочі місця, осучаснена інфраструктура, цікаве культурне життя.

На селі проживає 14 млн. населення. Це три або навіть чотири європейськi держави! І ці люди фактично ніколи не мали свого представництва в парламенті, свого лобі. Вони не були почуті, бо їх проблеми ніколи не були акцентовані у парламенті, представлені у владі.

Згадайте, коли ми бачили у парламенті сільського чи селищного голову? Коли ми бачили там сільського лікаря чи вчителя — ту сільську інтелігенцію, яка уособлює унікальну культуру і традицію? До цих людей приходять перед виборами, завойовують пайками. В інший час їх ніхто не помічає. Це принизливо.

«Поняття «український фермер» має бути записане до Конституції»

— Ви поставили своїм завданням — сформувати політичну силу, яка мала сколихнути проблему села і показати її такою, якою вона є?

— Цілком вірно! А також показати шляхи її вирішення.

Делегація нашої партії нещодавно була запрошена до Європарламенту. І там я спілкувалася з французами, представниками найбільшої в Європі аграрної держави, яка живе без великих аграрних холдингів. Питаю: «Як ви обходитеся без крупного агробізнесу?» Вони відповідають: «Ще у період Другої світової війни було ухвалено рішення, що ми маємо зберегти наше серце». Так французи називають своє село — «серцем Франції». Бо, мовляв, якщо серце перестане битися, то Франції не буде.

Ця історія має не лише економічний вимір. Це ситуація, коли економіка накладається на політичну зрілість суспільства. Це поєднання є питанням національної ваги. У нас, на жаль, під таким кутом зору на село ніхто не дивиться. Ми підрубуємо своє коріння, і робимо це впродовж усіх років нашої незалежності.

— У вас є чудові ідеї, але ви, на жаль, не зможете реалізувати їх у парламенті. І що тепер? Чекати наступного шансу бути обраними у Верховну Раду?

— Ми не залишимо наші плани, адже ми не партія одного дня і не проект «під вибори». Сьогодні ми готуємо звернення до всіх політичних партій аграрного спрямування, до всіх громадських об’єднань, спілок, — iз пропозицією об’єднатися на базі партії «ЗАСТУП». Щоби не втрачати час, а почати спільно діяти.

Ми сьогодні маємо свого депутата від партії «ЗАСТУП». Це депутат-«мажоритарник» Валерій Давиденко. Ми будемо з ним працювати. Ми готові через нього спрямовувати до парламенту законодавчі ініціативи, виконувати свої обіцянки людям. Наші законодавчі новації стосуватимуться обігу земель сільськогосподарського призначення, фермерства, децентралізації влади... З нами працює велика експертна група. Ми хочемо залучити всю аграрну спільноту для фахового діалогу, аби влада чула голос аграріїв і не забула про їхні інтереси у процесі реформ.

Аграрні питання пронизують усю тканину державної політики. Не можна розглядати проблеми національної безпеки без безпеки продовольчої. Відтак розвиток агропродовольчого комплексу є не галузевою справою, а загальнонаціональною.

Я уважно вивчала досвід Польщі і поставила собі запитання: а чому у Польщі так суттєво змінилася ситуація у сільському господарстві? За вісім років, відколи Польща вступила до Євросоюзу, вони вдвічі збільшили свій ВВП і втричі — аграрне виробництво. А знаєте, завдяки чому так сталося? Бо польське фермерство піднесено до рівня Конституції, де записано, що сільське господарство Польщі базується на сімейній формі господарювання, фермі. Малий і середній агровиробник спирається на міцну законодавчу базу підтримки. В нас цього немає. Законодавчо статус багатьох сільських трударів, індивідуальних виробників узагалі не визначено, а відтак вони не мають доступу до державних програм підтримки, мають проблеми з кредитуванням, страхуванням ризиків. Українське фермерство потребує досконалої законодавчої бази, і «ЗАСТУП» має взяти участь у її розробці.

— В Україні існує закон про фермерство, зараз розробляється інший, здається, він навіть внесений до парламенту.

— Так, але це — лише доповнення до чинного Закону «Про фермерське господарство» від 2003 року. І цих доповнень стільки, що за ними вже не видно самого закону. Іншими словами, всі ці нормативи ухвалювали похапцем, без належного обговорення, це нерідко результат чийогось корпоративного лобіювання. Сімейне фермерське господарство має діяти на зовсім іншій нормативній базі, модерній, узгодженій з європейськими практиками.

— Але у вашої політичної сили є ще один шанс — місцеві вибори. До яких деякі ваші політичні конкуренти вже почали готуватися.

— Ми неодмінно будемо брати участь у місцевих виборах. Адже нас серйозно підтримали саме місцеві громади. Сьогодні ми серйозно займаємося кандидатурами, які готові стати сільськими і селищними депутатами, працювати у районних, обласних радах. Ми сподіваємося, що будемо мати фракції принаймні у 12 обласних радах, які традиційно вважаються аграрними.

«Можемо зайняти унікальну нішу на світовому ринку: вироблення екологічних продуктів»

— Українська економіка продовжує своє падіння. І чи не єдиною зростаючою галуззю залишається сільське господарство, яке дозволяє балансувати в умовах кризи.

— Україна повертає собі статус провідної аграрної держави. Коли ми говоримо з іноземцями, то зауважуємо, що наша країна має 11% усіх чорноземів світу, найродючішої землі. Не скористатися цим було б великою помилкою. Але на шляху до цього чимало проблем. Ми підписали угоду про асоціацію між Україною та ЄС, тож нині нам треба перевести український агросектор на європейські стандарти. І тоді ми будемо серйозним гравцем на міжнародному ринку — не лише як експортер сировини, а й переробник, виробник продукції, яку ми можемо запропонувати на світових ринках. Для цього треба прискорити розпочату роботу щодо запровадження в агросекторі європейських норм, стандартів, регламентів.

Але знаєте, що нам на це кажуть європейці? Кажуть: «Ви, головне, не втратьте можливості, яка у вас є, — свої чорноземи. У вас є можливість запропонувати унікальні екологічні продукти. Тому що на вашій землі можна виростити продукти зовсім іншої якості!». І Україна може запропонувати європейському ринку цінну органічну продукцію. Але для цього ми мусимо дуже серйозно попрацювати над нашою екологією, технологіями, контролем якості. І лише тоді ми можемо запропонувати світові таку унікальну «фішку»: Україна має змогу виробляти те, на що у світі є зростаючий попит.

Мені довелося читати дані ООН щодо сталого розвитку. Вони наводять жахливі цифри — в день у світі голодує 780 млн. людей. Наявним є дефіцит продовольства. Україна зобов’язана заповнити цю нішу.

Друга проблема — як нам зберегти наші унікальні ґрунти. Подивіться, що робиться: на наших полях домінують кукурудза, соя, ріпак і соняшник! Це культури, які виснажують ріллю. Ми забули вже, що таке сівозміни, не маємо дієвого контролю. Адже за значної корупційності державної машини можна завжди «домовитися» із будь-яким контролером і десять років поспіль сіяти на одному місці монокультуру. А що буде, коли виснажиться земля? Про це маємо думати.

У цивілізованому світі існує дуже чітка відповідальність виробника за родючість ґрунту. Компанія, яка знищила ґрунт, несе колосальні втрати, аж до позбавлення права землекористування. І у нас треба запровадити таку ж відповідальність за знищення земель. У нас є експертна група, яка працює над підготовкою нормативного документа, і ми будемо його пропонувати.

У нас є засушливі території, частина Херсонщини перетворюється на солончаки. Програма із зрошення вже давно була розроблена, але потім вона кудись щезла. Давайте подивимося на Ізраїль. Хіба там багато прісної води? Але фрукти і овочі з цієї пустелі продаються у наших супермаркетах. Треба шукати відповіді на складні питання. Їх немає, бо немає серйозної аграрної політики.

«Треба розкручувати вітчизняні аграрні бренди»

— Фактор, який десятиліття гальмує розвиток українського АПК, — мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення. Сьогодні це питання перетворилося із економічної категорії у політичну. Що ви про це думаєте?

— Дійсно, такий дорогий ресурс, як земля — в Україні не є товаром. Багато хто каже: у вас під ногами лежать гроші. Продайте свою землю! Деякі аграрні експерти оцінюють її у 10 млрд. гривень. Але ризики скасування мораторію великі. Проблема у відсутності необхідного законодавства, її адекватній оцінці, недосконалості Земельного кадастру. Чи будуть допущені на ринок іноземні покупці? Чи не призведе продаж до обезземелення селян? Питань більше, ніж відповідей.

Давайте про скасування мораторію говорити тільки тоді, коли ми мінімізуємо ризики. Мораторій має бути продовжений тільки для того, аби у дуже інтенсивній формі, вивчаючи досвід інших держав, підготуватися до запуску ринку землі. Не варто похапцем робити крок, а потім дивуватися: як так сталося, що в руках одного мільйони гектарів землі, а селяни залишилися без землі?

— Україна активно користується преференціями, які нам в односторонньому порядку надав Євросоюз — на експорт наших товарів. Хто вже встиг скористатися цими пільгами, а хто зможе зробити це протягом найближчого часу?

— І справді, до зони вільної торгівлі найкраще підготовлений саме АПК. Треба розуміти, що вихід на європейський ринок вимагав коштів і зусиль. Агрохолдинги зробили це і тепер успішно експортують продукцію до Європи. Це й птиця, зернові, цукор, олія.

Але як зробити, щоб наша продукція була відома в усьому світі, як, скажімо, французький «Шато»? Нам треба серйозно переформатувати наше виробництво, аби вітчизняні фермерські господарства змогли зайти на європейський ринок із якісною, стандартизованою, правильно упакованою продукцією. Тут також потрібна державна допомога. За рік, який нам дають, це можна зробити. Якщо працювати достатньо ефективно. Ми ж бачимо, що є багато підприємств, де самі фермери, кооперуючись, вкладають кошти у модернізацію. Перспектива хороша.

Але нам треба сьогодні завойовувати не лише європейські, а й азійські, африканські, ринки Близького Сходу. Вони, як виявилося, дуже потребують нашої м’ясної, молочної продукції, купують, зокрема, наше сухе молоко. Вони готові спільно займатися вівчарством, вкладати кошти у технології. Але на цей запит також треба дуже швидко реагувати.

Раніше українські виробники були надто «спокійні», бо поряд iз нами був бездонний російський ринок. Ми працювали на нього. Тепер доведеться швидко переорієнтовуватися. Оскільки Україна — аграрна держава, то у кожному посольстві має бути представник, який займатиметься просуванням продукції сільського господарства. Нам треба дуже серйозно спілкуватися зi світом.

«Дайте громаді змогу заробляти і витрачати. Так ми збудуємо громадянське суспільство»

— Ви часто порушує те модне нині питання децентралізації. Але чи не несе воно загрозу перейти у дезінтеграцію — особливо з огляду на проблеми, які існують сьогоднi в державі?

— Громадянське суспільство у нинішній Україні демонструє чи не більшу відповідальність, ніж сама держава. І якщо ми будемо стримувати децентралізацію, то взагалі загубимо будь-яку ініціативність. Громада сама може облаштовувати своє життя. Адже досі ми виховували людей, які уміють тільки споживати. І просити: «Збудуйте нам стадіон, відремонтуйте дорогу». Але останні події показали: люди готові брати на себе відповідальність. Громада готова сама заробляти, сама витрачати і сама відповідати.

Вони не відмовляються від відповідальності. Але для цього дайте їм те, що має належати громаді — розпоряджатися землею, лісом, водним плесом, надрами. Дайте їм змогу самим визначати, що їм за ці кошти робити. Дайте, аби податок за нерухомість платили на цій території, де вона розташована. Це логічно.

Ми вже втомилися говорити про польський досвід у цьому питанні. Громади там відповідають за все: за кожне дерево, за новозбудований клуб, спортзал. Вони двадцять разів думають і прораховують, як їм збудувати і як їм утримувати. До них не приїжджає, як у нас, якась київська фірма у Вінницьку область будувати школу. А через два роки школа розсипається, а фірму неможливо знайти. І мільйони коштів витрачені даремно.

Якщо ж ми дамо можливість громаді заробити і витратити — то ми одержимо відповідальне громадянське суспільство. Воно не може формуватися лише у високих кабінетах і на Майдані. Ми хочемо, щоб децентралізація дійшла до сільської громади. Нехай ми понабиваємо шишок, але навчимося не ходити з простягнутою рукою, а господарювати і жити на своє зароблене. І це тільки зміцнить державу.

— У найближчі дні ми відзначатимемо річницю початку Революції гідності. Багато її учасників, які сподівалися на швидкі результати своєї жертовності, можливо, вже виявляють розчарування. Який вплив на суспільство, зокрема на вашого виборця, можуть мати такі настрої?

— Я була учасником Майдану-2004 і пам’ятаю, які тоді точилися розмови про розчарування. І про сьогоднішній Майдан також можна сказати, що не все вдалося так, як хотілося. Але я переконана, що розчарування — це погана емоція. Її треба не допускати до себе. Все-таки Майдан гідності привів до зміни влади. Притому дуже «потужної» влади, яка, здавалося, прийшла до нас навічно. Було зроблено величезний подвиг, коли українці не дали можновладцям розвернути країну туди, звідки ми прийшли, — у радянщину. Ми сказали, що ніколи не будемо такими, як раніше. І це величезна перемога, це продовження Майдану 2004 року.

Той дух свободи, який вирвався на волю, має великий вплив на наше суспільство. Сьогодні владі вже не так просто невідомо кого призначити на посаду, зробити косметичний ремонт і видати це за реформи. Сьогодні доведеться відповідати за рішення та результати.

Добре, що Президент ухвалив рішення про заснуванні Дня Гідності та Свободи, ми будемо його відзначати. Але наперед треба думати про важку працю, терпіння, подолання труднощів. І, як казав, звертаючись до народу Чехії, Вацлав Гавел: «Найкращий парламент і кращий президент нічого не зможуть зробити самі по собі. Відповідальність лежить на кожному з нас».

Сьогодні постала нова Верховна Рада, нова армія, нова молодь. Подивіться лише на волонтерський рух. І те, чого ми добивалися на Майдані, втілюється. Пройшло дуже мало часу, один рік для історії — це зовсім не багато. Але революція зафіксувала наше ставлення до свободи. Ми довели, що українці — європейська нація.