І хліб, і до хліба
Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>
Тетяна Корост: У кожне вікно потрібно і хліба, й молока, і м’яса
20.11.2014
Тетяна Корост біля автолавки, яка привезла хліб від агрофірми «Маяк» у село Михайлове Котелевського району. (автора.)
Агрофірма «Маяк», що в Котелевському районі Полтавщини, давно відома в Україні як одне з провідних підприємств, що займається збалансованим виробництвом сільськогосподарської продукції. Головним показником діяльності цього підприємства є не площа землі в обробітку, а ефективність її використання. Адже сьогодні мало хто думає про забезпечення родючості землі, гарантування продовольчої безпеки держави, збереження села. Чимало землекористувачів, особливо великих, на перше місце ставлять лише прибутки. У селах, де господарюють такі діячі, пустіють і закриваються ферми, тракторні бригади, автогаражі, зернотоки. За ними зникають робочі місця і, як наслідок, дитсадки і школи. Ось така взаємозалежність, така сумна правда.
Героя України Тетяну Корост представляти зайве: її знають далеко за межами Полтавщини. Тривалий час з іменем цієї сильної жінки пов’язували досягнення її дітища — агрофірми «Маяк», що працює на території Котелевської селищної, Великорублівської та Козлівщинської сільських рад. Уже понад чотири роки підприємством керує її син В’ячеслав Прийма. А сама Тетяна Михайлівна очолює спостережну раду.
Присягнувши бути годувальниками в державі, «маяківці» вважають, що в ситуації, коли в нашому продовольчому кошику більше продуктів, які взагалі важко назвати продуктами (бо сировину, з якої вони виготовлені, краще використовувати для технічних потреб), їхня місія — дбати про продовольчу безпеку країни, а не просто отримувати доходи. Сьогодні вони дбають про те, щоб продовольчий кошик українців наповнювали українські ж продукти і щоб були вони натуральні, безпечні, якісні.
«Навіть у неперспективних селах наші ферми дають селянам робочі місця»
— Незмінним пріоритетом агрофірми «Маяк» лишається продовольча безпека, — наголошує Тетяна Михайлівна. — Я хотіла б привернути увагу до селянина. Селянин — не той, хто має в селі власність і землю, а той, хто працює на землі. Такого селянина ми повинні цінувати.
Україні сьогодні потрібні лідери, котрі зуміли б згуртувати людей. Я вважаю: безсистемність реформ в Україні призвела до кризи. Хіба можна, скажімо, проводити реформу охорони здоров’я, не створивши умов для того, аби підняти рівень життя народу? Адже здоров’я людини напряму залежить від того, наскільки вона може забезпечити себе продуктами харчування, мати повноцінний відпочинок, оздоровлення. А яке в українців харчування? Про це замовчують. Я ж вважаю: має бути державна програма продовольчої безпеки, що гарантувала б потребу людей у якісних продуктах: хлібові, молоці, м’ясі, яйцях, овочах, фруктах тощо. Бо сьогодні, щоб забезпечити потребу українців у молоці, його потрібно приблизно 20 мільйонів тонн, а виробляється тільки 2 млн. Що ж у результаті споживають наші люди?
— Молоковмісні продукти.
— Чому й наголошую, що має формуватися державна політика. Але ж це нікому не потрібно. Бо в нашій державі людина — на другому плані. А на першому — гроші, місця у владі, розподіл портфелів. Хоч хтось порушує питання про те, що їдять наші діти? А це має бути питанням номер один. Питання номер два — як розумно розпорядитися потенціалом нашої землі, природних ресурсів. Тільки таким системним підходом можна чогось досягти. Ми з Котельви веземо своє молоко аж за 600 кілометрів, бо в Полтаві на місці колишнього молокозаводу працює станція техобслуговування. Отже, громадськість має порушувати питання: хто отак господарює в державі, що маємо суцільний хаос?
— Боляче спостерігати, як занепадають українські села. Водночас є острівці, де село живе й навіть процвітає.
— За відсутності цілеспрямованої державної політики все тримається на ентузіазмі й патріотизмі окремих совісних людей, котрі працюють у сільському господарстві. Не маю на увазі латифундистів. Бо їхня мета — не робочі місця в селі. Головне для них — використати землю у своїх інтересах, отримати прибуток — і все. Основна частина великих агрохолдингів виробляє рослинну продукцію заради реалізації її за кордоном, по суті, перетворюючи нашу державу на сировинний придаток іноземного капіталу. Так, маємо експортувати й зерно, але більше — все ж перероблену продукцію, бо на кожному етапі переробки залишаємо у себе вдома додаткову вартість, а це наші доходи, робочі місця. Робота на землі має сезонний характер. Але ж селянин повинен отримувати доходи і взимку. А це можливо тільки тоді, коли в селі розвивається і землеробство, і тваринництво, й будівництво… Ми відновили або побудували загалом 11 ферм. Тепер вони дають селянам робочі місця. Чому Україну бояться? Бо якщо зуміємо правильно використати потенціал своєї землі, працелюбних людей, наша країна стане великим конкурентом у світі. Та поки цього не вмітимемо, так і тупцюватимемо на місці, не рухатимемося вперед.
— От і виходить, що маємо родючі землі, сприятливі природні умови — і при цьому бідуємо.
— А все тому, що представників селян немає у владі, в парламенті. І їх туди не пустять, бо все вирішують гроші. Не побоюся сказати, що наші Майдани замість одних олігархів приводять до влади інших, наївно сподіваючись, що ці, нові, олігархи — кращі за попередників. Знаєте, робота в сільському господарстві ставить тебе в жорсткі рамки: якщо, наприклад, сьогодні не встиг посіяти — усе, вже можеш не сіяти взагалі. От якби й нашу владу поставити в певні рамки, щоб вона знала: якщо сьогодні чогось не зробить — завтра все втратить. Але в такому режимі ніхто нагорі не працює. Ідуть до влади, аби лишень вирішити свої проблеми, зайняти певне становище в суспільстві.
Агрофірма «Маяк» отримала статус спеціальної сировинної зони
— Тетяно Михайлівно, як підприємство бореться за конкурентоспроможність своєї продукції?
— Нові технології — це основа бізнесу, так увесь світ працює. Якби сиділи на старих технологіях у старих сараях, наша продукція була б нікому не потрібною. Намагаємося шукати шляхи виходу на європейські ринки — для цього виробництво має отримати відповідний сертифікат. Так от, агрофірма «Маяк» уже отримала статус спеціальної сировинної зони з виробництва дитячого дієтичного харчування, зокрема молока, м’яса, круп тощо.
— Що це означає?
— Те, що під час вирощування культур не застосовуємо хімікатів, не використовуємо на полях гербіциди та пестициди. Поблизу нашого виробництва немає об’єктів, які б забруднювали навколишнє середовище. Далі — в годівлі тварин не застосовуємо кормів гормонального походження (преміксів). На сівозмінах, які використовуються під виробництво кормових культур, також у жодному разі не застосовуємо хімії. У результаті агрохімічне обстеження наших полів та висновки Інституту агроекології НААН і стали підставою для одержання статусу спеціальної сировинної зони. Як відомо, наша агрофірма ще й переробляє свою продукцію. І тут також не застосовуємо будь-яких інгредієнтів, що не гарантують якості і не підтверджуються Держстандартом. Скажімо, на м’ясокомбінаті агрофірми використовується м’ясо власного виробництва. Рецептура ковбас відповідає Держстандарту, у її складі — тільки якісне м’ясо свинини і яловичини. Це дуже важливо!
Якби в нашій державі екологічно чиста продукція цінувалася, під її виробництво надавалися дотації, це дало б можливість виробляти її більше. А так у кожної людини немає можливості споживати екологічно чисту продукцію. Останні роки в нас узагалі немає державних програм підтримки сільського господарства — тоді як у всьому світі аграрний сектор підтримується дотаціями. У нас же на аграріїв збільшують податкове навантаження (хоч і кажуть, що не збільшують), зростає орендна плата — нібито від цього поліпшується добробут людей. Ні, у когось, може, й поліпшується, а в основної маси — навпаки, тільки погіршується. Таких середніх підприємств, як наше, сьогодні в Україні не так багато. І все робиться для того, щоб їх узагалі не стало. А якби держава визначила своїм пріоритетом забезпечення українців тільки якісними натуральними продуктами і довела до виробників квоти, от тоді можна було б сказати, що в нас думають про людей. Нині ж ми постійно ламаємо голови над тим, як протистояти непродуманій державній політиці.
Мені хотілося б, щоб ви побачили, як у нас працюють люди, вони заслуговують на повагу. Праця на землі часто невдячна, постійно пов’язана з ризиком, адже природні умови інколи просто безжалісні: ти вклав свою працю, а результату можеш і не отримати. Мені хочеться, щоб селяни нарешті відчули, що їх у нашій державі цінують, бо вони є тими годувальниками, які створюють основу життя. Коли буваю в місті, дивлюся на багатоповерхівки й міркую: оце ж чи не в кожне вікно потрібно і хліба, й молока, і м’яса. То, може, державним мужам варто врешті-решт подумати: а як живеться людині в селі, в місті? У магазині молоко коштує 16 гривень за літр. А селянин продає його щонайбільше по 5 гривень за літр, якщо це молоко екстракласу, яке виробляє, скажімо, наша агрофірма. Сьогодні моя програма-мінімум — донести до полтавців якісний молочний продукт. Думаю, порушуватимемо питання і про будівництво молочного заводу, щоб не возити молоко за сотні кілометрів, а переробляти його тут, на місці. Я знаю, як поєднати інтереси села і міста. Тому робитиму все можливе, щоб домогтися підвищення статусу праці селянина, з одного боку, і забезпечення жителів міста якісними продуктами харчування — з іншого.
