12 тисяч км неофіційною Росією

Я.Гуґо-Бадер вперше потрапив до Росії 1993-го, коли «Газета виборча» замовила йому статтю про автомат Калашнікова. Потім були інші нагоди подорожувати країнами колишнього СРСР, й так він став «спеціалістом по Росії». Підсумком цього досвіду і є «Біла гарячка» — «опис постсовєтського світу з перспективи людини із Заходу; людини, яка здатна зрозуміти, бо мала подібний досвід, наприклад, комунізм. Це оповідь про Росію, якої росіяни не хочуть знати» (з інтерв’ю Я.Гуґо-Бадера журналу «Український тиждень» від 08.05.2012).

Чоловіки, особливо автолюбителі, знайдуть багато цікавого у першій частині книжки — «Точка, що зникає», — де автор описує зимову подорож автівкою з Москви до Владивостока (де ви ще дізнаєтеся, наприклад, від чого може згоріти серед зими лендровер-дефендер в арктичному виконанні!) Утім автор подорожував не на «крутому» позашляховику, а на «російському крузаку» УАЗ-469. І дороги були відповідні (а в деяких місцях за Читою, пише автор, доріг фактично не було).

Ту подорож журналіст подарував собі до 50-ліття: проїхав маршрутом книжки «Репортаж із ХХІ століття», написаної газетярами «Комсомольської правди» М.Васільєвим і С.Гущєвим у 1957-му (рік народження Гуґо-Бадера). Тоді російські журналісти поспілкувалися зі вченими і спробували уявити, яким буде життя у 2007-му, «в рік 90-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції». Сучасна мандрівка Яцека Гуґо-Бадера тривала 55 днів — 296 годин за кермом; проїхав 12 968 кілометрів і спалив 2119 літрів бензину. У підсумку — дорожні враження, драматичні та смішні пригоди, зустрічі з людьми та їхні історії. Деякі розділи читати страшно: «Мінне поле» (про СНІД і наркоманію), «Біла гарячка» (про евенків за радянських часів і нині), «Міс ВІЛ» чи «Пияцька шаманка» (назви прозорі). Головний месидж: автори «Репортажу із ХХІ століття» «з великим оптимізмом дивилися в майбутнє, але не все так добре склалося».

Дорогою авторові зустрічаються звичайні люди, часто — люди з соціального дна (лише по поверненні до Москви він побачився з чоловіком іншого кола й іншого покоління — фізиком-академіком, нобелівським лавреатом Віталієм Ґінзбурґом, єдиним живим з учених, які давали інтерв’ю Васільєву і Гущєву далекого 1957-го). Ось пан Яцек бере інтерв’ю в удегейського лікаря-нарколога, підвозить випадкових подорожніх і записує їхні оповіді: хлопчика, що тікає від матері-пиячки; придорожньої повії; перегонників, які купують авто у Владивостоці і женуть углиб Росії. Зупиняється й грає в хокей з місцевими хлопцями на льоду замерзлого Байкалу (Байкал ще буде й у другій частині книжки у нарисі про подорож байдаркою вздовж берегів «Священного моря»). Заради чогось незвичного автор може різко звернути з маршруту — як-от у нарисі про віссаріонівців, секту-спільноту в тайзі: «З Москви я їхав до них машиною вісім днів. У Красноярську, посеред Сибіру, треба звернути на південь, а через чотириста кілометрів, в Абакані, — на схід. Ще через двісті кілометрів, у самому серці тайги, лежить їхня земля обітована».

Чим далі в азійські глибини Росії, то більше екзотики. Ось про Туву, край шаманів і шаманок: «Це найвідсталіший закуток світу, коли не світу, то Азії — точно. Тут немає дороги. Та, якою можна сюди дістатися, тут-таки і закінчується. Тува не має ні залізниці, ні навіть сусідів. Вона оточена порослими тайгою безлюдними горами. З одного боку — Саяни, з другого — Алтай. На півдні — дикі монгольські степи». Тут автор знайомиться з місцевою «медициною» (є цінник), і на собі відчуває її. «Айчурек — найсильніша шаманка в Туві, керівник релігійної спільноти «Тос-Деер», тобто дев’ять небес. Лікує людей травами, корінням і так званим «диким» шаманським масажем. Її ніхто цього не вчив. Усе знає від народження». Від Айчурек автор отримав ерен, маленьку лялечку з камінцем усередині: «Удома ми називаємо її «маленькою шаманкою». Виявляється, це єдиний лік, коли Олесьці, моїй доньці, біль розриває голову. Я не жартую».

У другій частині книжки — «Пастка для ангелів» — географія не обмежується Росією. Насамперед привертає увагу інтерв’ю з Донецька після підземних пожеж на шахті імені Засядька наприкінці 2007-го, «найбільшої гірничої катастрофи за сто років». Трагедія розгортається не лише під землею («біла, склублена, пекельна гаряча хмара без вогню. Налітає штреком зненацька, без попередження і без жодного звуку, бо вона у кілька разів швидша за нього»), а й на поверхні, де сім’ї сваряться через гроші, які виплачують за загиблих шахтарів. Як тут не згадати очікування у 1957-му світлого комуністичного майбутнього: «На думку авторів «Репортажу із ХХІ століття», в нашому столітті взагалі не мало бути шахтарів»...

Інший нарис — «Вишневий сад» — про Ялту і людей, які живуть спогадами про Радянський Союз; про повсюдну тутешню корупцію і беззаконня. Зокрема й про те, як «Софія Ротару, зірка совєтської естради і українського бізнесу, купила за символічні двісті доларів міську лазню з початку ХХ століття на Набережній вулиці. Збиралася її реставрувати. Коли я приїхав до міста чотирнадцятого квітня, на стіні висіла табличка з інформацією, що це пам’ятка архітектури. Коли через десять днів я виїжджав, не залишилося навіть фундаменту». Тут оповіді не лише про «бабушок», батюшок, «королеву Ялти» і гітариста Бубу. Тут і актуальні політичні дискусії з місцевими інтелігентами: «Він мене обзивав русофобом і мордував параноїдальною лекцією з історії, у якій кожне завоювання, агресія і підлість не лише царської, але й совєтської Росії знайшли своє виправдання. Ясна річ, Єкатєріна ІІ зайняла Польщу, щоб навести там лад».

Дуже невеселий нарис із Молдови «Мишоловка» — історії тих, хто продав нирку; про дівчат, що потрапили в сексуальне рабство. Якщо читати сучасну пресу, то видається, що ця країна досягла значних успіхів за останні десять років (нарис написано 2004-го). А з іншого боку — може це аберація зору? Чи багато у нас Гуґо-Бадерів, які готові писати не про бомонд, а про трагедії простих людей?

Оригінальної побудови нарис «Доля для ангелів» — про ту частку спирту, який випаровується через пори дубової бочки з коньяком за час витримки. Тут кожний персонаж-оповідач п’є свій улюблений коньяк — від найдешевшого тризіркового до найдорожчого «Принц Витгенштейн» (п’ятдесят років витримки). Між ними і «Сюрпризный» — гіт ХХІІ з’їзду», і «Тирасполь», і «Юбилейный», і «Суворов». Любителі коньяків теж різні — ветеринар, кілер, колишній ОМОНівець з Риги, полковник, сенатор і навіть головний ідеолог Придністров’я. Вибухову суміш їхніх розповідей уявіть собі самі.

Серед персонажів інших замальовок подибуємо і наших земляків, колишніх громадян УРСР, як-от: «Я не для того тікав з Харкова, щоб жити в Іркутську, — каже Владімір Абрамович. — Я залишився. Став директором байкальського музею. Тут я щасливий».

Й нарешті мандрівний журналіст повертається до Москви. Нарис «Бомжиха» — про Емму Рудольфівну Лисенко. «Кільканадцять років вона займалася бігом на лижах. Була членом збірної Совєтського Союзу, подругою Раїси Сметаніної, володарки дев’яти олімпійських медалей... Вони були представницями Країни Совєтів, але в жодної в жилах немає і краплі російської крові. Раїса — чистокровна комі, а Емма — «метиска». Так кажуть росіяни. Її мати — комі, а батько — найсправжнісінький німець». Тепер Емма — біч, бродяга; живе біля Ярославського вокзалу півтора року. Яцек Гуґо-Бадер перетворився на російського бомжа лише на добу — від світанку до світанку пробув з Еммою.

Хоч «Біла гарячка» уперше вийшла в Польщі 2009-го, відгуки на неї досі з’являються в мережі: на сайті lubimyczytac.pl (інтернет-спільнота 433 тисячі читачів; 235 тисяч назв книг, 807 тисяч рецензій,) книжку оцінили 2000 читачів, вона має читацький рейтинг 7,84. Зайве казати, що російською книжка не перекладена, але саме нарис під назвою «Біла гарячка» опубліковано в журналі «Звезда» (очевидно, тому, що про евенків). Після «Білої гарячки» Яцек Гуґо-Бадер опублікував ще дві книжки: W rajskiej dolinie wsrod zielska («У райській долині серед бур’янів»; райська долина — то колишній СРСР) та Dzienniki kolymskie («Колимські щоденники»).