Симоненко у пошуках стрижня

18.11.2014
Симоненко у пошуках стрижня

Усі прояви невдоволення однопартійців Симоненко пояснює їхнім прагненням задовольнити власні амбіції. (з сайта zn.ua.)

Як і кожна інша політична партія в Україні, КПУ є передусім бізнес-проектом. Проектом, у який інвестували чималі кошти в надії отримати співставні прибутки. Програвши парламентські вибори, Петро Симоненко поховав надії своїх спонсорів на дивіденди. Тож майже відразу почалася кампанія з усунення його від керівництва партією. Поки що ця кампанія йде тихою сапою, але лідерові КПУ має бути незатишно вже від того, що центральне мас-медіа бере інтерв’ю у такої малопублічної персони, як комуніст Олександр Зубчевський, і той просторікує собі про «недовіру Симоненку». Що поробиш: бізнес є бізнес. Ті, хто поставив Симоненка на чолі проекту під назвою «КПУ», наразі просто міняють свій топ-менеджмент.

Той, хто дівчину годує, той її і «танцює»

Існує жарт про те, що українські комуністи подібні до морських свинок. Як останні не мають відношення до свиней і до моря, так і перші далекі як від України, так і від комунізму. Але той, хто поділяє таку точку зору, вилітає з лав КПУ. За приклад може стати Леонід Грач, колишній соратник Симоненка, котрому не припали до душі як сибаритський стиль життя «вождя», так і його курс на відвертий захист великого капіталу. Пориваючи зв’язки з Симоненком, Грач уперше і востаннє перейняв роль Кассандри і пообіцяв, що наступні парламентські вибори КПУ програє.

«При такому розкладі, при такому особистісному відторгненні... партія стала заручницею особистої поведінки і зради Симоненка. Люди залежні. Людям платять гроші як утримання, щоб вони голосували на рівні ЦК потрібним чином. Якби члени партії знали, що секретарі райкомів, секретарі обкомів одержують зарплату! Взяти гроші і звезти на 1 травня і 7 листопада з усієї Центральної України людей, щоб пару тисяч пройшли на демонстрацію, для цього багато розуму не потрібно», — віщав Грач у 2011-му.

Помилився він лише в одному: до Ради VII скликання Комуністична партія таки пройшла. Але вже востаннє. На попередніх виборах витрати на рекламу КПУ дорівнювали витратам Партії регіонів. «Гігант» і «карлик» взаємодоповнювали один одного у парламенті: без КПУ «Регіонам» було б зовсім «самотньо», без «Регіонів» КПУ не мала б належного захисту. А про джерела фінансування Компартії багато говорилося ще тоді, у 2012-му. Зараз це питання може бути актуальним лише з огляду на відсутність чи наявність у «червоних» ресурсу на реінкарнацію.

Гроші до КПУ надходили головним чином через екс-голову Державної митної служби Ігоря Калєтніка. Серед спонсорів називали і братів Суркісів, яких під час футбольних матчів київського «Динамо» часто бачили у VIP-ложі в компанії з Адамом Мартинюком, а також російського бізнесмена Костянтина Григоришина. Хоча матеріальна допомога з цих джерел була, радше, маскуванням тієї «кредитної лінії», яку для Компартії відкрив Кремль, прагнучи якнайшвидше вирішити проблему втягування України у власні неоімперські проекти, пише видання «Український тиждень».

Замовники цих самих проектів за всі свої грошові ін’єкції отримали напрочуд мало. Євразійський союз не відбувся, Митний — також. Щоправда, Кремлю вдалося анексувати Крим, завести своїх найманців на Донеччину та Луганщину, створити там маріонеткові уряди, але де в усьому цьому заслуга комуністів? Ніхто з них не поткнувся на окуповані території агітувати за «ДНР» та «ЛНР», навіть у так званих виборах, проведених на теренах цих «республік», жодна подоба Компартії участі не брала. А на додачу ще й програла вибори в Україні, прийшовши до фінішу з найганебнішим результатом за всю історію Незалежності.

З’їзд у Мінську: «воцерковлення» раба Божого Петра

Замість покаятися та попрацювати над помилками, Петро Симоненко не придумав нічого оригінальнішого, аніж узяти участь у з’їзді Союзу комуністичних партій, який проходив у Мінську. Свою ефективність у такий тривіальний спосіб нікому не доведеш, але Симоненко — не з тих людей, у кого лабільність та здатність миттєво засвоювати кон’юнктуру входить до переліку основних чеснот. Петро Миколайович «юзає» раз і назавжди засвоєний стиль поведінки, не помічаючи, що вже давно переріс гру в «Зірницю».

У столиці Білорусі Симоненко видав увесь той набір штампів, на які тільки можна було розраховувати. Потішив фразою про те, що «вороги України хочуть знищити стрижень слов’янської єдності». Помахав iз трибуни якимось папірцем, який він видавав за листівку «Правого сектору», лякаючи престарілих ветеранів «бандерівською фашистською хунтою». Розвинув та доповнив думку лідера КПРФ Геннадія Зюганова про необхідність консолідації перед обличчям «коричневої чуми». «Союз комуністичних партій повинен стати ініціатором створення «потужного антифашистського та антиімперського руху», — зауважив Симоненко.

Із прогнозованою у таких випадках демагогією дисонувало одне: згадка про теперішню українську владу, яка «намагається відірвати український народ від рідної РПЦ Московського патріархату». Пасаж несподіваний не через черговий «прогин» перед Москвою, а через ідеологічно недоречну цікавість лідера комуністів до «опіуму для народу».

Поки що — на тлі того, що Окружний адміністративний суд Києва призупинив розгляд позову Мін’юсту про заборону діяльності Комуністичної партії України, Симоненко може спокійно вояжувати та плести нісенітниці про «фашистську хунту». (До речі, чи не бажає зацікавитись виступом Симоненка у Мінську СБУ? Хіба його контрагітація, пов’язана з навішуванням подібного роду ярликів, не загрожує безпеці держави? Хіба не сіє цей вгодований борець iз нацизмом зерна розбрату?).

Хай там як, а сатисфакція чекає на Симоненка не з боку органів правопорядку чи правосуддя (принаймні ще не зараз). Те, що породило лідера КПУ, здатне його ж і відторгнути. На роль більш вдатного та дієвого «комуніста номер один» вже вишукувалась черга претендентів. І сезон кастингів оголошено відкритим.

І «шавки», і «п’явки»

Антисимоненківський заколот почався з виходу з фракції КПУ кількох депутатів — Володимира Кудрі, Олександра Зубчевського, Олександра Голуба, Олександра Присяжнюка, Василя Самійленка, Ігоря Калєтніка, Руслана Скарбовійчука, а також єдиної мажоритарниці (за підсумками виборів-2012) від КПУ — Оксани Калєтнік. Втікачі залишали рідні комуністичні пенати після перемоги Революції гідності, як тільки на Грушевського, 5 запахло смаженим, — і в буквальному, і у фігуральному розумінні.

Непохитний Леонід Грач, який з однаковою силою ненавидить як самого Симоненка, так і його зрадників, прокоментував подію так: «Це розкладання, відмирання організму. І всі ці шавки-п’явки, які повиходили з фракції, — наволоч. По-іншому я їх не назву. Наволоч не по відношенню до Симоненка, а по відношенню до ідеї, до того, що вони експлуатують ідею, продають її і обманюють виборця».

Про ідеї поговоримо потім. Поки що йдеться про подальші наміри «наволочі» і про те, чим це може обернутися для Петра Симоненка. Один iз «заколотників» — Олександр Зубчевський, член депутатської групи «За мир і стабільність», яку пов’язують iз «гаманцем Януковича» «младоолігархом» Сергієм Курченком, дав інтерв’ю виданню «Главком», в якому наголосив: надії старого керівництва на те, що все може залишитися без змін, — марні. «Спочатку нас було шестеро людей, потім iще чотири додалося, а в кінцевому рахунку з фракції на сьогодні вже колишнього парламенту вийшло 11 чоловік. Це були і члени президії — Ігор Калєтнiк, Олександр Голуб, я, — не останні люди в партії», — говорить Зубчевський.

«Наш демарш отримав широкий відгук у внутрішньопартійних організаціях, але, на жаль, багато хто сподівався, що без зміни ситуації в партії і обличчя партії їм вдасться проскочити. Але не проскочили. Тому після виборчої кампанії це питання стало не те що актуальним, а назрілим і перезрілим. Якщо не провести кардинальні зміни в керівництві партії та організації роботи партійних структур, вона зійде нанівець. Сьогодні її ще можна врятувати і надати їй новий імпульс розвитку, якщо провести кардинальні зміни. Якщо це не вдасться зробити, партія перетвориться на маргінальну структуру типу СПУ або ПСПУ», — цитує Зубчевського «Главком».

Колишній парламентарiй додає, що після цього демаршу його учасників одразу ж вивели з керівних органів партії — «незаконно, вночі, телефонним дзвінком». «А потім, як наслідок, виключили з партії», — каже він. «Уже після виборів ми висловили свою позицію, яку підтримуємо сьогодні не тільки ми, а й низка обласних партійних організацій, які прийняли рішення висловити недовіру Симоненку», — говорить Зубчевський.

А відтак забиває останній цвях у домовину Симоненка: «У нас дуже багато прихильників у партії й у керівництва партійних організацій, членів центрального комітету партії. Ми висловлюємо думку всіх цих людей, а не тільки свою власну, просто нам вдається більш успішно її донести».

ДАЛІ БУДЕ

Отож «чорну мітку» Петрові Симоненку вручено. За «піратськими законами», він мав би відзвітувати — ні, не перед громадськістю та виборцями, а перед власною командою — за всі свої промахи. Але такого звіту ніхто не чекає, бо хоча Зубчевський і кидає ремарку про те, що в разі «омолодження» партії повстала проти Симоненка частина партактиву готова повернутися назад, він навряд чи вірить у такий варіант.

Свого часу (йдеться про вибори 2012 року) вже здійснювалась спроба «оновити» кадровий склад КПУ. Зокрема, в частині списку кандидатів у депутати. Тоді Компартія продумала низку мотиваційних механізмів. Зокрема, у другій половині прохідної частини списку дала місця представникам регіональних організацій. Розрахунок зрозумілий: хочеш бути депутатом — працюй на збільшення кількості голосів за партію. У першій двадцятці три місця були відведені представникам Луганщини. Тут КПУ поквиталася за задавнені образи її жителів на «донецьких»: представники найсхіднішої області мають мінімальне представництво серед так званих еліт Партії регіонів.

Решту ж чинних (на той момент) депутатів-комуністів було відправлено здобувати місце в парламенті за мажоритарними округами: Євгена Царькова — на Одещині, Олексія Бабуріна — в Запорізькій області, Катерину Самойлик — у Херсонській тощо. Але така тактика мало що дала комуністам: не перемігши в жодному з одномандатних округів, вони ризикували втратою права на формування фракції. І якби не рішення Оксани Калєтнік увійти до її складу, повноцінного представництва в Раді попереднього скликання КПУ так би й не мала.

Відтак будь-які креативні ходи в репертуарі Симоненка вичерпано. В рукаві не лишилося козирів, а це означає, що настав час міняти шулера. І хоч останній пленум ЦК КПУ і не зміг змістити Симоненка (а з критикою вірного ленінця там виступали голови обласних осередків Спиридон Кілінкаров, Олексій Бабурін та Микола Тимошенко, які звинуватили свого «партайгеноссе» не тільки в провалі КПУ на виборах, а й у «розкішному способі життя, який дискредитує КПУ в очах виборців»), у Петра Миколайовича ще все попереду. А може, й позаду — хтозна.

«На жаль, центральний комітет серйозно вихолощений під лідера партії, який упродовж багатьох років фактично зміг його приватизувати. Там придушене будь-яке інакомислення, всі рішення проходять автоматично, — так характеризує стиль роботи подібних пленумів Олександр Зубчевський. І додає: — Багато хто сидить на фінансовий підгодівлі у лідера партії, залежить від заробітної плати, фінансування», і це, мовляв, відіграє не останню роль.

Що ж, жадібність та гіпертрофована залежність від грошей — риси не схвальні. «Пару років тому мені особисто сам Янукович у бесіді сказав: «Що ж це за Симоненко такий? Що у нього за апетити?! Я вже дав команду, щоб йому більше 10 мільйонів доларів віддали, а він за кожне голосування вимагає окрему оплату». Але якщо ти вже взяв, так відроби! Але він навіть на це не здатний», — ділиться усними мемуарами Леонід Грач.

Цілком iмовірно, що показувати, хто на що здатний, та відробляти отримане тепер будуть інші. Якщо ера Компартії у тому чи іншому її форматі ще, на жаль, триває, то доба Симоненка однозначно добігла кінця. Незалежно від того, осягнув цей факт лідер КПУ чи ні.