Той, хто бореться у пітьмі

Три ложки дьогтю

Головними «китами», які тримають «Поводиря», є майстерна операторська робота Сергія Михальчука та гра Станіслава Боклана у ролі кобзаря-характерника Івана Кочерги. Завдяки Михальчукові картина масштабна, випукла, красива до останньої краплини поту на спотвореному обличчі кобзарів. Щодо Боклана, то на прес-показі режисер назвав цього актора великим. Думається, що якби стрічку знімали в Голлівуді, Станіслав Боклан швидко переселився б зі спального району Позняки, де він мешкає нині, в якусь маленьку віллу на околицях Лос-Анджелеса.

Для зйомок акторові довелося навчитися правильно перебирати струни бандури і співати кобзарських пісень. А ще — стерпіти спеціальні «лінзи сліпого». «Крізь них, — розповідає, — можна було щось бачити, ну, наприклад, придивившись до екрана телефону, зрозуміти, що то дзвонить дружина. Та лишався біль в очах, коли лінзи доводилося носити більше, ніж нормативні чотири години. Тому що не кожну сцену встигали зняти за такий час». Станіслав Боклан — єдиний, кому довелося користуватися такими лінзами. Решта, майже сто кінокобзарів — незрячі актори або справді сліпі кобзарі. Це для того, каже Олесь Санін, щоб вони в кадрі виглядали природно.

Так само режисерові потрібен був англомовний хлопчик, який би говорив українською зі «справжнім» акцентом. Такий знайшовся поміж двох тисяч малих, які подалися на кастинг: «За десять днів до початку зйомок я передивився ролик, де хлопчик iз Детройта читає «Садок вишневий коло хати…», і я зрозумів: це те, що треба!». На прес-конференції Антон ошелешив якогось журналіста, попросивши ставити запитання українською мовою, бо «я не розумію російської». «Антон Грін — американець не тільки по фільму. Він російської не знає, — гордо пояснив Санін. — Він — правнук дисидента Михайла Сороки, а історія його родини перегукується з описаними у фільмі подіями. Але про цей факт ми дізналися, вже коли почали зйомки». Все по-справжньому.

Команда «Поводиря» намагалася не схибити в найдрібніших нюансах епохи: було реставровано і приведено в робочий стан музейний екземпляр одного з перших тракторів ХТЗ; відтворено атмосферу легендарного «Березіля» та харківського вокзалу, який дотепер не зберігся; за фотоматеріалами та фільмами Довженка ретельно вивчено деталі одягу 1930-х років, зокрема, чи не найскладніше було з’ясувати, у що взувалися кобзарі. Завдяки такій повазі до деталей глядач може відкрити для себе, що в ті часи популярною серед небідних містян та комісарів були цигарки «Іра», або те, що селянки варили круті яйця, прочитавши двічі «Отче наш», а за одне прочитання жовток буде ріденьким.

Проте не лише епоха, а й диявол криється у дрібницях. Наприклад, я не вірю, що в 30-ті вся столична харківська еліта вільно щебетала англійською — актриси, міністри і чекісти, та й Іван Кочерга, гріючись біля багаття з малим американцем, виявляє сяке-таке знання англійської, принаймні слово «дог» йому відоме. Чомусь не віриться і в те, що сліпі бандуристи так майстерно вміли оборонятися костурами, що заввиграшки побивали кожен по два енкаведисти за раз. Просто не каліки, а черепашки-нінзя. Хоч автори стрічки й вказують на існування такої старовинної техніки — боротьба костуром, що допомагала кобзарям оборонятися від нападників і собак, погодьмося, навряд цим «видом спорту» аж так масово володіли сліпі напівголодні люди.

Родзинкою стрічки, за задумом, мала б стати Джамала. Задум справдився тільки з рекламної точки зору, позаяк на тлі сильного акторського ансамблю модна співачка виглядає красивим гіпсовим погруддям.

Та, незважаючи на всі критичні шпички, стрічка розбурхує хвилі сильних емоцій. Рівне, красиве, болісне кіно, дуже «наше», душею впізнаване, як народна пісня, яку ти раніше, здавалося б, ніколи й не чув.

І наші «п’ять копійок», точніше 20 мільйонів гривень

Попри пекучу правду «Поводиря», неповторність побаченої кіноісторії, не полишає враження, що ти це «десь уже трохи бачила». Нарешті, коли холодні, майже білі очі енкаведиста Володимира (його грає Олександр Кобзар, свого часу студент Станіслава Боклана на курсі акторської майстерності в Карпенка-Карого) впиваються у портрет в особовій справі кобзаря Кочерги, пригадуєш очі героя Віталія Лінецького в «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Той же тип абсолютного зла в особі безтямно закоханого енкаведиста, котрому «всьо человєческоє чуждо». Окрім баби. В обох стрічках новітнього українського кіноренесансу так грубо використано однакову образну контратезу: ідеально просвітлений і достобіса сексуальний «воїн світла» на противагу «чорніше чорної землі» слузі диявола. Чорне і біле без відтінків. Кривавий заздрісний ревнивий кат, який задля здобуття жінки посилає свого суперники на погибель, а потім до скону плазує перед нею, вимолюючи краплину любові. Завдання в Кобзаря складніше за те, що мав герой Лінецького — в нього одразу два суперники, по коханню і по життю, старі порахунки. Утім навіть цей шаблонний образ Олександр Кобзар відіграв добре.

Певні асоціації з фільмом Михайла Іллєнка посилилися, коли на прес-показі «Поводиря» голова Держкомкіно Філіп Іллєнко повторив приблизно таку ж фразу, як продюсер Володимир Філіппов перед прем’єрою «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» у 2012 році : «Це серйозний крок українського кіно в бік прокату. Сподіваюся, буде створено прецедент, який спростує міф про те, що українське кіно не цікаве українському глядачеві». У виробництво кожного з названих фільмів держава вклала загалом по два мільйони доларів. Попри широкий позитивний медіа-розголос, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» за рік зібрав усього два мільйони гривень. Іншими словами — прокат провалився. Продюсери «Поводиря» намагаються уникнути таких прорахунків. Перш за все це помітно по масованій промоції стрічки — її постерами завішано весь Київ.

Крім того, виготовлено достатню кількість копій для того, щоб всеукраїнська прем’єра (вона стартувала 12 листопада) накрила відразу 130 кінотеатрів по всій країні. Богдан Батрух, власник дистриб’ютерської компанії B&H, прогнозує, що «Поводир» збере в Україні 20 млн. гривень. А в планах iще — прокат у США та Польщі.

До слова, за словами Олеся Саніна, готується і чотирисерійна телеверсія, яку в новому році покаже «Інтер». Це буде, обіцяє режисер, не тільки повніший фільм, а й цілковито, майже до невпізнання, інша версія «Поводиря».