Дитинство «під уколом»

14 листопада людство відзначає Міжнародний день боротьби з діабетом. Саме цього дня багато років тому народився канадський лікар Фредерик Бантінг — дослідник, який отримав Нобелівську премію за відкриття інсуліну. Сьогодні, за великим рахунком, лікування людей iз цукровим діабетом — це не стільки призначення препаратів, інсулінів чи таблеток для зниження цукру. Це насамперед дотримання чіткого режиму і суворої дисципліни кожного дня, кожної години. Дорослим із цим важко розібратися, а що казати про малюків?

Грім серед ясного неба

«У мого сина діабет — наче грім серед ясного неба! Півроку тому, коли повернулися з лікарні, не знала, за що братися, все валилося з рук, — пригадує киянка Наталія Смоляновська. — Кирилові було лише п’ять років, і я навіть не думала, що в малих дітей теж буває ця хвороба. Син завжди був активним, не міг довго всидіти на одному місці, щось вигадував, любив бігати, стрибати. А після застуди став млявим, багато лежав, не хотів ганяти м’яч на футбольному майданчику, хоч раніше ніколи не пропускав «матчів» із сусідськими дітьми. Якось серед ночі синові стало зле, ми викликали «швидку». Тести, аналізи, біганина... Цукор у сечі, підозри, перевірки, уточнення... І діагноз — діабет першого типу. Інсулінозалежний. Наше життя змінилося назавжди. Довелося рахувати хлібні одиниці, колоти інсулін, боятися «стрибків» цукру, які ми не в змозi передбачити. Лікарі переконували, що все буде гаразд, але мені тоді було дуже-дуже страшно...»

Проблема, як визнає мама хлопчика, полягала не в самій хворобі та навіть не в тих страшних ускладненнях, які можуть розвинутися з часом. Біда в тій кількості «можна, треба, заборонено», які мусить пам’ятати її маленький син. Батьки не здатні проконтролювати кожен крок дитини, особливо коли малюк грається на вулиці, перебуває у дитсадочку, в гостях у друзів, у бабусі чи просто залишився сам удома на півгодини. Чи знайшов хлопчик «новорічні» цукерки, сховані під самою стелею, на найвищій шафі, як це роблять усі діти? Чи вчасно він пообідав, чи з’їв те, що планував, чи не пригостили його друзі улюбленим «кіндер-сюрпризом»? Раніше це не мало значення, а тепер від кожної дрібниці багато залежить. І Кирилові доводиться брати відповідальність за власне здоров’я і життя. А для дітей такого віку це важко!

Доводиться рахувати хлібні одиниці

«У лікарні нам пояснили, що сина треба вводити в курс справи — він достатньо дорослий для цього. При нашому типі діабету особливих обмежень у їжі немає, це не якась жорстка довічна дієта. Чистий цукор і солодощі на кшталт шоколаду, тістечок, цукерок заборонені, бо вони надто стрімко підвищують рівень глюкози в крові. Від винограду й персиків лікарі просять утриматися — з тієї ж причини. Решту продуктів (зокрема, солодощі для діабетиків із замінниками цукру) вживати можна. Тільки обов’язково планувати, яку порцію з’їсть син та скільки хлібних одиниць буде в ній міститися. Це важливо, оскільки інсулін вводиться перед їжею. Наша доза препарату допоможе організму без проблем засвоїти за раз порцію харчів, у якій міститься не більше 7-8 хлібних одиниць. Одна хлібна одиниця — це невеликий шматок білого хліба. Або склянка молока (250 мілілітрів), або 5 крекерів (сухого солоного печива), або 2 столові ложки картопляного пюре, або 2 столові ложки вареного рису, гречки. Це одна невелика груша, 60 грамів горіхів, одне солодке яблуко, один середній гранат. Тож ми разом із сином за спеціальною таблицею вчимося рахувати хлібні одиниці, розбираємо, до чого може призвести пропуск уколу інсуліну чи «несанкціонована» шоколадка. Він розуміє, що не може навмання сказати «я буду і суп, і кашу, і котлети», а потім передумати й нічого не з’їсти. Бо якщо ми ввели інсулін, в організм мусить надійти певна порція харчів, які розщеплюються до глюкози, фруктози тощо. Якщо інсулін ввели, а їжі немає, буде велика проблема! Доведеться терміново вживати цукор, солодощі, щоб відбулася компенсація. Не можна допустити й ситуації, коли дитина забула про укол і добре повечеряла. Тоді рівень цукру в крові «стрибне», треба буде оперативно робити ін’єкцію! Я вчу Кирила слідкувати за самопочуттям, відстежувати всі нюанси, не допускати занизького чи зависокого рівня глюкози. Бо ж коли він піде до школи, я не буду сидіти з ним на уроках цілісінькими днями! Він сам вирішуватиме — їсти тістечко на перерві чи краще замінити його яблуком. І сьогодні, слідкуючи за успіхами сина, я й сама вірю, що все буде добре», — ділиться пані Наталія.

У родині Смоляновських немає проблем із тест-смужками для перевірки рівня глюкози в крові — кошти для придбання цих незамінних «дрібниць» виділив один із кандидатів у депутати в рамках своєї передвиборчої кампанії. Щоправда, вибори благодійник програв, але добру справу зробити встиг. Мама Кирила каже, що якісний інсулін, який за державні гроші закуповують для дітей, вона отримує майже без затримок. Але жінка не знає, що буде далі. Знайомі лікарі радять їй тримати власний запас інсуліну, на випадок непередбачуваного розвитку подій у країні...

Хороші думки — запорука успіху

Мама Кирила розповідає, що найважчим для сина було зрозуміти, чому життя настільки кардинально змінилося, чому раніше все було можна — і цукерки, і тістечка в необмежених кількостях, а тепер — ні.

«Я пояснювала, що в його організмі сталися зміни, і тепер усе інакше, — ділиться пані Наталя. — «А коли уколи мені допоможуть, я одужаю? Якщо я все буду робити, як ти кажеш, буду слухатися, все стане, як раніше?» — питав син. Коли зрозумів, що уколи — це назавжди, влаштував істерику. Я плакала від розпачу... Але минув місяць, другий, і все якось заспокоїлося. Психолог, яка працювала з нами, пояснила, що головне — оптимістично сприймати все, що відбувається, бути позитивно налаштованими, подавати приклад для дитини.

Нас застерігали від традиційної помилки, коли батьки роблять трагедію з хвороби дитини. Адже дитина все відчуває і швидко «заражається» настроєм дорослих! Якщо батьки переконані, що тепер у житті їхнього малюка немає місця для радості, що дитина ніколи не буде щасливою, що діабет — це страшна несправедливість, яка завдаватиме страждань десятки років, дитина й сама в це повірить. І яким, цікаво, буде її життя? Саме стражданням від несправедливості. А нам радили не «зациклюватися» на поганому, і ми це робимо щодня. Син, як і до хвороби, грає у футбол із друзями, їздить на велосипеді. У садочку і вихователька, і діти, і батьки малят знають про діабет — провокацій із цукерками немає. На дитячих днях народження їмо «псевдоторт» із великою кількістю свіжих фруктів, удома, коли кортить солодкого, пропонуємо спеціальні ласощі для діабетиків (страшенно дорогі, правда, але нічого не вдієш). У нашому домі немає атмосфери лікарні, немає ставлення до сина як до немічного, нещасного, обділеного чимось у житті. Це погана позиція — жертви, яка всі свої слабкості «перекладає» на хворобу. Я рада, що Кирило не намагається «пробивати на жалість» інших людей у ситуації, коли зробив якусь шкоду. Він росте сильною людиною, і я сподіваюся, що він буде щасливим у цьому житті».