Пані та мсьє

Мсьє Ібрагім : «На 90 відсотків почуваюся українцем»

— Багато хто нині в пошуках кращого життя їде з України. У вас же була не одна можливість осісти за кордоном. Та ви весь час повертаєтеся додому — до Полтави.

Пані Наталія: — Поки були молодими, помоталися по світу. Спершу Ібрагім перебрався до Франції й працював там три роки, а я їздила до нього. Потім двічі по два роки жили в Марокко (на батьківщині Ібрагіма), я викладала англійську у приватній вищій школі іноземних мов. До речі, через те, що ми їздили туди-сюди, Ібрагім утратив шанс навчатися в аспірантурі Сорбонни, куди його запросили. Він не зміг отримати візу, бо поїхав якраз до Марокко, маючи при цьому вид на проживання в Україні. Час від часу виїжджаючи за кордон, ми все одно поверталися назад і, дякувати Богу, в ліцеї нас щоразу брали на роботу, немов чекали. Донька в нас також громадянка світу. Вона навчалася у школі в Марокко, потім закінчила наш ліцей і Полтавську медичну стоматологічну академію, нині працює в Катарі — арабській країні на Середньому Сході, що займає півострів у Перській затоці. А ми вирішили, що нам комфортно в Україні. Стабільна робота, власний будинок неподалік від ліцею, домашнє господарство — улюбленець-кіт, квіти на подвір’ї. Що ще людям потрібно для повного щастя? До того ж є можливість під час відпустки виїжджати за кордон і займатися тут, у Полтаві, улюбленою справою. Я так само, як і мій чоловік, дуже люблю викладацьку роботу. Мсьє Ібрагім, до речі, пробував займатися бізнесом, проте покликання все ж переважило. До того ж і за кордоном нині не солодко. Усім допікає економічна криза. Скажімо, моя сестра в Америці втратила два будинки. Та й друзі Ібрагіма з Франції й Іспанії залишилися без своїх помешкань.

— Ви просто якась космополітична сім’я.

Пані Наталія: — От брати й сестри Ібрагіма телефонують із Марокко й запрошують у гості. Мене туди тягне, адже там залишилися друзі, улюблені місця, до яких приросла душею. Тобто наскільки Ібрагіму комфортно в Україні, настільки мені — на його батьківщині. Отак і живемо на дві країни. Та й донька не прив’язана до якоїсь певної території, вільно володіє і арабською, й англійською, і французькою мовами. Ібрагім сміється з мене, коли вдома розмовляю арабською з котом. Останній, до речі, відгукується на неї. Воно й не дивно: якщо господарі поліглоти, то і їхні тварини — також.

Мсьє Ібрагім: — Хоч і іноземець, на 90 відсотків почуваюся українцем. Та й якщо порахувати, у сумі вже проживаю більше років в Україні, ніж на батьківщині. Тож уже інтегрований в українське суспільство. Ну, то й що, що марокканець? І в Україні я своя людина. Звичайно, спочатку, у студентські роки, було важко, хотілося назад до Марокко. Потім почав придивлятися: країна красива і люди лояльно ставляться до іноземців. До того ж і життя в Україні за радянських часів було більш налагодженим, передбачуваним. Я був старостою групи — один-єдиний хлопець, а всі інші — дівчата з Малі, Мадагаскару, Коста-Рики, Панами...

— А вам приглянулася українка.

Мсьє Ібрагім: — Ну серцю ж не накажеш.

— А є щось таке, що вас дратує в Україні?

Мсьє Ібрагім: — Є, звичайно, деякі моменти... От, скажімо, гуляємо з Наталею парком і бачимо, як зовсім юні хлопці й дівчата курять, відкрито п’ють пиво. Вони вважають, що це круто. Якщо подібне побачу на вулиці в Марокко, неодмінно зроблю зауваження, по-доброму щось пораджу. А тут — ні. Розумію, що я все ж іноземець і не можу лізти зі своїми правилами до чужого монастиря. Мені щось не подобається в поведінці молодих людей, та я мовчу. Тим паче, що й усі українці роблять вигляд, ніби нічого не помічають.

Пані Наталія: — Мсьє Ібрагім уже звик і до наших традицій. Особливо йому подобається Пасха. Моя мама часто телефонує й повідомляє йому, що от сьогодні, скажімо, якесь релігійне свято, тож усі справи потрібно відкласти на інший день. Ібрагім при цьому зауважує: «Ви, християни, придумали так багато свят, щоб нічого не робити».

— Менталітет українців і арабів відрізняється?

Мсьє Ібрагім: — Ні, наші народи дуже схожі. Найперше — гостинністю. Українці, коли приходиш до них у гості, виставлять на стіл усе, що є в холодильнику. І марокканці не лише вас нагодують, а й не відпустять без дорогих подарунків. Інша річ — французи. Це дещо скупенький народ.

Пані Наталія: — У Франції живе сестра Ібрагіма (її чоловік — француз), тож ми частенько там буваємо. Якось вечеряли родиною, а в цей час завітав родич-француз. Уявіть собі, його навіть не запросили до столу, а він сказав: «Не переймайтеся, я почекаю». У французів узагалі не прийнято пригощати гостя, якщо його не запрошено. Мене це дуже здивувало.

«Завжди маємо про що поговорити. І нам комфортно удвох мовчати»

— Якщо порівняти навчання в загальноосвітній школі Марокко і України, то де, на ваш погляд, штурмувати науки складніше?

Мсьє Ібрагім: — Я б сказав, що навчатися в Марокко набагато важче. В Україні складають держiспити лише з кількох предметів, до того ж, якщо результат не влаштовує, мають можливість перескласти. А в нас державні iспити — з усіх предметів, які вивчав. І, до речі, дуже мало кому вдається їх скласти. Це — французька система. Коли я складав держекзамени, це був просто жах: із 40 моїх однокласників лише 16 вони виявилися під силу. Якщо ж провалюєш держекзамени, можеш зробити другу спробу в наступному році, цього разу готуючись самотужки, і так без кінця. Тож, виходячи з власного досвіду, можу зробити висновок, що у вас дуже лояльна система освіти. У старших класах діти ніби сидять у черзі за атестатом. Обирають предмети, з яких складатимуть тести, а на інші звертають мало уваги. І навіть якщо хтось з якоїсь дисципліни практично нічого не знає, йому натягують «трійку». Хоча, звісно, не все так погано, є й дуже хороші результати. Скажімо, випускники нашого ліцею майже стовідсотково вступають до вишів. Так Настя Бардінова та Ірина Мартинова здобувають вищу освіту в Англії. Олександр Соколов навчається навіть у Оксфордському університеті. Одна з моїх учениць (прізвища свого дівчина поки що не хоче «світити») протягом двох років посилено вивчала французьку і склала вступні іспити до університету бізнесу у Франції.

Пані Наталія: — Наш випускник Олександр Скрильник, закінчивши Полтавський технічний університет, поїхав на стажування до Бельгії, під час якого добре себе зарекомендував. Нині він викладає там в університеті. І таких прикладів багато. До речі, один із наших випускників — Павло Юренко — є наймолодшим професором університету Сорбонни.

— Якою мовою розмовляєте вдома?

Пані Наталія: — Яких тільки мов не чує наш дім: буває, звертаюся до Ібрагіма арабською, а він відповідає українською. У нас вдома звучать і англійська, й французька. Вважаю, нині, коли світ став відкритим, потрібно знати як мінімум дві іноземні мови. Я й своїм учням часто кажу: знання іноземної мови (особливо англійської), як і носова хустинка, має бути в кожного.

— Мсьє Ібрагіме, якби ви були українським міністром освіти, які нововведення запровадили б у наших школах?

Мсьє Ібрагім: — Якщо мене щось і турбує, так це дисципліна. Діти запізнюються на уроки, що заважає викладачу. Система покарання має бути, нині ж вона відсутня. Думаю, назріла необхідність і в законі, який би забороняв у школі планшети, «мобілки». У Франції, до речі, заборонили користуватися ними під час уроків.

— Як намагаєтеся привернути увагу дітей до свого предмета?

Мсьє Ібрагім: — Під час уроку ніколи не сиджу. У моїй групі — 15 ліцеїстів, усіх їх намагаюся тримати в руках. У мене всі задіяні, під час занять ніхто не дрімає, бо викладаюся на всі сто відсотків. Оскільки викладаю французьку не носіям мови, то говорю дуже голосно, аби діти розуміли артикуляцію.

Пані Наталія: — Наскільки він спокійний удома, настільки емоційний під час уроків. А загалом діти його дуже люблять. Їм подобається, що їхній учитель — не такий, як у всіх. До того ж він чоловік, а вчителів-чоловіків у школах, на жаль, мало. Я переконана: якщо дитина добре ставиться до вчителя, вона неодмінно любитиме і твій предмет. Сама свого часу навчалася в Полтавській спеціалізованій школі № 3 і з першого класу знала, що вивчатиму іноземну мову, бо мала вчительку англійської, котра ставилася до мене особливо. Учитель повинен бути харизматичною особистістю. Коли йдеш на зустріч із дітьми, думаєш, і який костюм одягнути, і який настрій «надіти». Домашні проблеми ми з Ібрагімом завжди залишаємо вдома.

— Кажуть, це не так уже й добре, коли чоловік і дружина працюють разом.

Пані Наталія: — Мені не до вподоби, коли вдома Ібрагім іще раз переживає те, що пережив протягом дня. У мене тоді таке враження, ніби маю продовження уроків. А з іншого боку — працюємо в одному навчальному закладі понад шiсть років, тож обросли спільними учнями, знайомими, маємо спільні інтереси. Це зближує.

— Поділіться секретом, як прожити 27 років разом і залишитися цікавим одне одному.

Пані Наталія: — У багатьох наших друзів, котрі також мали інтернаціональні сім’ї, шлюби, на жаль, розпалися. А в нас дуже дружна сім’я. Завжди маємо про що поговорити. І нам комфортно вдвох мовчати. Зранку в нашому домі особлива атмосфера: збираємося на роботу, тож жодних зайвих запитань. А загалом ніяких секретів міцності нашої сім’ї не маємо.

Мсьє Ібрагім: — Ну чому ж не маємо? Це — кохання. Наталя — рідна мені людина, і зовсім не важливо, якої вона національності. Може, це й банально прозвучить, та сім’я — це наш надійний тил. І я переконаний: якщо все гаразд удома, у вас усе клеїтиметься, ладитиметься й на роботі.

Пані Наталія: — Коли я вперше приїхала до Марокко й познайомилася з мамою Ібрагіма, вона мені сказала: «Наталю, запам’ятай: у нас на Сході жінка виходить заміж за сім’ю». Відверто кажучи, мене тоді ці слова здивували, та з часом я зрозуміла їхню мудрість. У Ібрагіма — велика родина: шестеро сестер і четверо братів. Так от, із чотирьох невісток, скажу без зайвої скромності, я була найулюбленішою. Ми деякий час жили разом, і марокканська мама завжди брала мене із собою на базар, іще кудись. Коли на вулиці її знайомі цікавилися, хто я така, вона завжди відповідала: «Це моя донька». Оту її любов я пронесла через усе життя й нині кажу Мар’ям: дай Боже, щоб і твоя свекруха називала тебе донькою. Коли останнього разу ми від’їжджали з Марокко в Україну, мама Ібрагіма вже була при смерті, і ми знали, що більше ніколи її не побачимо. Вона обняла мене на прощання й сказала: «Мені не страшно помирати, бо я знаю, що з тобою Ібрагім не пропаде». Тож я почуваюся відповідальною за те, щоб Ібрагім був щасливим. Він мій найперший друг, ділюся з ним усім, у нас повна довіра. І я знаю: якщо Ібрагім щось порадить, то неодмінно влучить у яблучко. Ось так і живемо.