Канікули по-гуцульському

Кожен день — як казка

Велелюдні «Канікули в Космачі» цьогоріч відбулися вже всьоме. Як і попередні рази, до «гуцульської столиці» прибули діти, які навчаються у фольклорній школі «Орелі» при Музеї Івана Гончара, батьки з дітьми з Родинного центру «Мамаї», що діє в гімназії села Хотів неподалік Києва, зі співочого гурту «Будимир» і просто учні хотівської гімназії з учителькою історії Людмилою Лівінською. «Цей проект має назву «Традиційна школа ремесел імені Василя Могура», — розповідає керівник фольклорного гурту «Будимир», співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», організатор такого незвично-активного відпочинку школярів Мирослава Вертюк. — Ініціатором цієї справи ще на початку 2000-х став відомий фольклорист Ілля Фетисов. А ми продовжуємо цю працю зі школярами».

Чому обрали Космач? Бо тут збереглися більшість ремесел, що традиційно розвивалися на Гуцульщині. У кожній хаті досі побутують кілька вмінь. Чоловік ковалює, жінка вишиває і ліпить коники з сиру. Жінка пряде і тче, чоловік робить постоли чи гончарює. Отож школярі за день відвідували по три-чотири хати-майстерні. У кузні дізналися, навіщо і яким чином підковують коней. У постоляра побачили, як виготовляється і прикрашається традиційне гуцульське взуття. Поліпили з сиру традиційних коників та баранців. Повчилися писати самобутні космацькі писанки — вони особливі своїми дрібнесенькими візерунками і вогненно-жовтим колоритом. Спробували прясти вовняну нитку, ткати пояс на ткацькому верстаті, плести капчурі — великі вовняні шкарпетки з барвистим візерунком. У майстерні музичних інструментів узяли уроки в віртуоза-музики, почули, як звучать різні гуцульські інструменти: флояра, ріг, трембіта, дримба, джоломіга. Побували в Яворові, де побачили весь процес створення ліжника й самі спробували робити нитки і ткати, та відвідали валяло — інженерну конструкцію, де вже готові вироби «валяються» у бурхливій воді. Заїхали до Криворівні, де в старовинній церкві Різдва Богородиці поспілкувалися з отцем Іваном Рибаруком і дали імпровізований концерт у Музеї Івана Франка. А ще — ходили в гори і каталися на конях. Побачили в Карпатах «усі пори року»: на сонячній стороні гори — осінь, на іншій — зима, бо ж саме випав сніг. «Ми і яблука їли, і гриби збирали, і весняні квіти бачили, і в сніжки грали, і листям осіннім бавилися», — хваляться школярі. Ще й ходили до цілющих джерел, нафтового й солоного.

Не просто ремесло

Діти, які цікавляться фольклором, їдуть сюди щороку з величезним задоволенням. Для них це «подія року». Адже одна річ — ходити в Києві на гуртки, займатися хай і з кращими столичними викладачами. А інша — побути біля майстра, який зростав і живе в традиції, бо навчився свого ремесла не з книжок чи в якомусь гуртку, а з самого життя. «Якщо у майстра і дід, і прадід різьбили — він увібрав у себе цю майстерність. Якщо в майстрині баба ткала і прабаба бачила це ще з колиски — в неї можна переймати ремесло на іншому рівні, ніж просто «розповісти й показати», — каже одна з кураторів проекту, аспірантка відділення фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ Анастасія Панкова. — У Києві можна записатися на «майстер-клас із випікання хліба». А тут ми прийшли в хату, де він печеться кожен тиждень. Ти відчуваєш, як він пахне, бачиш, як діти налітають на нього. Це живе». Настя переконана: лише поживши тут хоч трохи, можна зрозуміти орнаменти Західної України. Треба вийти на ці гори, почути, як жебонять потічки, побачити, як сонце сходить, як сніг падає...

За словами Мирослави Вертюк, організатори «Канікул у Космачі» готові вести дітей не до кожної майстрині. «Окрім уміння, діти дивним чином переймають ще й пласт духовних знань, і це найцінніше, — каже пані Мирослава. — У нас є чимало зразків візерунків, за якими можемо відписувати писанки в Києві, але ми веземо дітей саме сюди, занурюємо в це середовище. Спілкуємося зі старожилами, від перебування поряд з якими стаєш більш гармонійним, світлішим, врівноваженим. Тут просто добре». Утім самобутніх майстрів, які володіють чимось більшим, ніж звичайне ремесло, усе меншає. За сім років кілька стареньких майстрів уже відійшло. Це боднар і майстриня, яка плела з ліщини кошелі.

Дорога вгору

Учителька історії хотівської гімназії Людмила Лівінська каже, що жоден з її учнів не відмовився від можливості помайструвати: власноруч зробити сирного коника у пані Анни чи виготовити горщика у майстерні гончара, зіграти на музичних інструментах у пана Богдана, повчитися прясти, ткати, виготовляти постоли. Найбільше сподобалися учням вечорниці, де вони охоче танцювали гуцульські танці, хоча спочатку дуже соромилися. До речі, організатор Школи традиційного народного мистецтва імені Василя Могура Ілля Фетисов, який щороку з родиною приїжджає до Космача, каже, що гуцульські танці за своєю філософією відрізняються від східноукраїнських. Тут у танцях є команди, і людина, яка веде танець, командує, яку фігуру треба виконувати. А у східно- та центральноукраїнських танцях фігури затверджені наперед і виконуються у певному порядку.

Кожного дня діти долали неблизьку дорогу до майстра — більше десятка кілометрів. Адже Космач величезний, тут є 32 присілки, розкидані далеко один від одного. Нелегка дорога — це також елемент навчання і випробування для дітей. Така подорож може стати точкою відліку чогось нового в їхньому житті. Тут засівається в душі зерно. Утім ніхто не знає, коли і як воно проросте.

Семикласниця хотівської гімназії Аня Топчій уперше побувала в Космачі. Вона народилася в Україні, утім якийсь час жила в Росії і лише перший рік навчається на Батьківщині. Каже, що народні ремесла — вражаючі. Найбільше їй сподобалося писати писанки, а прядіння і ткацтво вважає зовсім не складними — у неї виходило! «Тут якась чарівна атмосфера, — каже дівчинка. — Усе по-іншому — краще, цікавіше. Майстри роблять усе з любов’ю, з великим захопленням, їх просто не відірвати від їхньої улюбленої справи».

Є діти, які приїжджають у Космач кілька років поспіль. Інші кажуть: «А ми вже все там бачили». Утім відомо, що навіть одну книгу можна перечитати кілька разів і щоразу — по-новому. «У повторюваності є свій сенс, адже ми кожного року святкуємо Різдво і Великдень, і щоразу у внутрішньому світі, на духовному рівні їх по-новому переживаємо. До того ж, ремесла, з якими ми тут знайомимося, неможливо опанувати, відвідавши майстра лише раз», — розповідає Мирослава Вертюк. Деякі діти кожного року все глибше пірнають у традиційні знання. Скажімо, Софія і Соломія Обертаси, Степан і Софійка Андрущенки деякі ремесла вже опанували, та все одно їм тут цікаво і все хочуть спробувати.

Закон родини

«Важливо занурюватися в таке культурне середовище родиною, коли дитина ділить свої емоції з батьками», — переконана співорганізатор Родинного центру «Мамаї» Мирослава Вертюк. Цьогоріч на канікули в Космач приїхали близько 20 родин, деякі з них — у повному складі. І татусі, і матусі поряд iз малечею й підлітками опановували народні ремесла і милувалися карпатськими краєвидами. Водночас діти «сканували» ставлення гуцулів до рідного дому і власної родини і, вочевидь, робили для себе висновки.

«У Центральній Україні відчувається комплекс меншовартості, у людей там мрія — вирватися з села кудись у місто. А тут люди їдуть на заробітки в Угорщину, Чехію, привозять гроші додому і будуються в рідному селі, — розповідає фольклористка Анастасія Панкова. — Тому в Карпатах — живі села. Люди тут побожні, і це їх гуртує. Вони живуть за законами громади. Родини великі, і всі один одному допомагають». Діти згадують, як у хлопця, що підвозив їх кіньми до музею в далекому присілку, зламався віз. Дзвінок по мобільному — і за кілька хвилин йому доправили колесо і допомогли поладнати воза. Хлопець запевнив, що його родина завжди за нього стоятиме. Діти у відповідь захоплено розповіли про пані Ганну, у якої 36 внуків і вже 17 правнуків. А він: «О, та я ж її внук!».

Традиційно, в час «космацьких канікул», Мирослава веде школярів до пані Марії, яка все життя вбирала молодих до шлюбу, сама плела вінки і заплітала косиці. У неї — понад 30 онуків. «Гармонійність людини забезпечує благополуччя роду, — каже педагог. — Ми звертаємо на це увагу дітей».

А вчителька Людмила Лівінська вважає, що її вихованці відчули під час подорожі цінність і значимість родини. Адже коли мами і тата поруч немає, потрібно самостійно приймати рішення, вчитися викорінювати в собі лінощі і впертість, виховувати повагу і любов до навколишнього світу. Пані Людмила згадує, що в перші дні великою проблемою було невміння дітей спілкуватися між собою. Збагнула: метод спілкування «цивілізованих» дітей — телефонний. І ось, два-три дні живої розмови — і діти змогли порозумітися і навіть заговорили на незвичні теми: Божі заповіді, добро і зло, радість і сум. «Я зрозуміла, що пробудити Світло в людському серці, особливо в дитячому, можливо лише через Любов, — каже вчителька. — Благодатний вплив природи, людей, позитивні емоції від майстерень, захоплюючі походи змінили і моє ставлення до вихованців. Приємно відчувати, що для них я тепер — друг».