Головний лікар госпіталю Олександр Хоменко біля пораненого бійця. (з сайта prokovel.com.)
Луцький гарнізонний госпіталь у мирний час розрахований на 100 осіб, а під час війни — на 200. Зрозуміло, у розпал бойових дій на сході місць у палатах не завжди вистачало. Розташований військовий шпиталь у мало пристосованому для такого медзакладу приміщенні, яке є ще пам’яткою архітектури національного значення — монастирі тринітаріїв, у якому він функціонує ще з 1945 року, коли евакогоспіталь №1960 повернувся з Німеччини в Луцьк на постійне місце дислокації. А створений він був у червні 1941 року в Херсоні, за роки війни його лікарі повернули до життя понад 11 тисяч поранених, у мирний час у його стінах пролікувалися понад 70 тисяч військовослужбовців. Хто міг подумати, що через сімдесят років мирного життя ці старезні стіни знову прийматимуть поранених, але вже іншої війни, українсько-російської? І до десятків тисяч врятованих у Луцькому шпиталі солдат і офіцерів додадуться нові сотні поранених волинських хлопців у 2014-му...
Важко уявити, як рятували б наших військових, якби процес оптимізації медичної галузі торкнувся ще й військової медицини. А така перспектива була цілком реальною. Навесні 2013 року за керівництва оборонним відомством Павла Лебедєва про скорочення та оптимізацію мережі військових медзакладів йшлося на повному серйозі. У Києві спеціальну нараду збирали, де переконували: чисельність армії постійно скорочується, тому треба зменшувати кількість ліжко-місць для медичного забезпечення військовослужбовців. Якби влада Януковича та його прокремлівських поплічників протрималася ще, то і військову медицину, як і Українську армію, було б знищено. Перспектива закриття нависла і над Луцьким госпіталем, але його пообіцяли не чіпати до 2017 року. Тому 17 лікарів, 34 медсестри і 13 санітарок, які на той час працювали у цій медустанові, полегшено зітхнули. А трохи більш як через рік після наради у Києві на тему «оптимізації та реорганізації» вже тисячі поранених українських солдатів та офіцерів наповнили військові шпиталі. Нещодавно, до речі, виявилося, що приміщення Дніпропетровського військового шпиталю, який першим приймав із зони АТО поранених, попередня влада встигла передати у приватну власність!
Кілька тижнів тому спеціально впродовж кількох днів ходила у госпіталь, щоб пересвідчитися, чи лежать поранені у коридорах? У терапевтичному і хірургічному відділеннях справді стояли ліжка у коридорах, але поранених із «жахливими ранами» там не побачила. Хоча будь-кому мало приємно обстежуватися чи лікуватися, лежачи в коридорі. Та хіба таких форс-мажорних обставин не буває у цивільних медичних закладах? Наприклад, в обласній інфекційній лікарні під час епідемії грипу теж буває, що не вистачає місць у палатах. Головний лікар Луцького госпіталю полковник медслужби Олександр Хоменко бойове хрещення як хірург пройшов іще в Афганістані. Тому потрапити в руки Хоменка та його колег навіть у мирний час багато хто просився, знаючи рівень професіоналізму військових хірургів. Що вже казати про поранених на війні.
Немає тут ліфтів, тому хлопцям на милицях важко спускатися по крутих сходах униз. Немає палат із євроремонтами, і скрипить старий паркет під покладеним зверху лінолеумом. Але бійці, які повернулися з війни живими, на це мало зважають. Нещодавно на Волині спробували знайти вихід, щоб розвантажити трохи військовий шпиталь: було укладено Меморандум про співпрацю та координацію роботи між Луцьким гарнізонним госпіталем, обласним госпіталем для ветеранів війни та цивільною медициною, який дозволив військовим проходити медичну та психологічну реабілітацію в інших медзакладах області, але за погодженням та дозволом військових лікарів. Питання врешті погоджено з Міністерством оборони, і цей механізм діятиме, поки не набуде чинності порядок «Про статус ветеранів війни», який розробляють у Міноборони.
На базі обласного ветеранського госпіталю вже почав діяти реабілітаційний центр для учасників АТО на 50 місць. Міські й обласні заклади охорони здоров’я допомагають своїм військовим колегам чим можуть. Влада та волонтери роблять усе, аби шпиталь, де рятують здоров’я і життя бійцям, не знав нестачі ліків, інструментів, обладнання. Кілька місяців тому їм передали карету «швидкої» для перевезення тяжко поранених, а минулого тижня госпіталь отримав свій новенький реанімобіль від німецьких благодійників — громадської організації «Мости дружби», яку з Луцьком пов’язують давні добрі стосунки. Луцькі волонтери збирають також кошти на закупівлю магнітно-резонансного томографа, щоб не возити поранених на обстеження в інші медзаклади міста. За кошти меценатів придбано також сучасне операційне ліжко, хоча ще одне не завадило б. Приватні медичні центри теж ідуть назустріч, надаючи безкоштовні послуги військовим і членам їхніх родин.
Зараз у військовому шпиталі знову аншлаг, хоча поранених тут лікується вже небагато. Але проходять комісійне обстеження бійці розформованої Президентом України 51-ї ОМБР. Доля цього найбільшого військового підрозділу ЗСУ, кадровий резерв якої до початку АТО становив 350—400 осіб, а після першої хвилі мобілізації сягнув 4700, фактично вирішена. Шлях 51-ї бригади на війні складався нещасливо із самого початку. Перших великих втрат вона зазнала ще наприкінці травня біля Волновахи, потім вояків розкидали по різних військових підрозділах, потім був штурм Савур-Могили, Іловайськ. За офіційними даними, за півроку бойових дій загинуло 92 військовослужбовці, 360 отримали поранення, 108 потрапили в полон і 46 досі не звільнені, а 92 бійці вважають зниклими безвісти. Хтось із тих, хто повернувся, хоче продовжувати службу, а дехто хоче «відкосити» від армії. На моїх очах вийшла з кабінету головлікаря жінка із сином. Видно, що засмучена й невдоволена.
— Ну як довести, що не може він воювати? Подивіться на нього, — звертається до мене.
Син щось буркнув і, втягнувши голову в плечі, пішов геть.
— За день по 50-60 осіб доводиться приймати. Матері плачуть, просять. Чим я можу допомогти? У таких випадках кажу: «Ви сядете замість мене в тюрму?» — розповідає Олександр Хоменко. — Добре, що свого часу нам удалося відстояти посаду психолога в госпіталі, зараз як ніколи це згодилося. На прийомі постійно працюють психологи, лікарі з обласної психіатричної лікарні. Особливо потребують їхньої допомоги визволені з полону.
Про проблему військових психологів, яких катастрофічно не вистачає, заговорили тільки тепер. Курси перепідготовки, на які посилають цивільних фахівців, проблеми поки що не вирішують. Нещодавно один із бійців 51-ї бригади, який проходив лікування у неврологічному відділенні, повісився. Поки що триває слідство, тому коментувати цей факт головлікар не став, але зазначив, що вини медиків у трагедії немає. Це вже другий факт суїциду серед військовослужбовців цієї бригади. Дехто з вояків потрапив на лікування в психлікарню.
...А я дивилася на вояків, які проходили комісію, і серце стискалося: майже всі невисокого зросту, як кажуть «метр п’ятдесят на каблуках і в кепці». Здебільшого — сільські хлопчаки, яких висмикнули з мирного життя й кинули у пекло війни, не підготувавши ні морально, ні фізично, не одягнувши, не нагодувавши навіть як належить. Тим більше ніхто не питав і не визначав: чи готовий він убивати? І на таких, як вони, вішають сьогодні бездарність командирів, чіпляють їм ярлики боягузів і дезертирів. Лише за втручання волинського нардепа Ігоря Єремєєва вдалося демобілізувати 160 чоловік, призваних до війська в першу хвилю мобілізації з порушеннями законодавства: серед них були брати-близнюки, які є круглими сиротами, батьки багатодітних родин, хворі з важкими недугами і навіть чоловік зі штучним суглобом. А психолог Олена Зверєва розповіла, що в одного з бійців на війні ставалися жахливі епілептичні припадки. Як можна було людині з таким діагнозом довіряти зброю?! Тому стільки материнських бунтів було на Волині, і тепер рідні намагаються захистити права своїх синів і чоловіків, яких переводять служити у новостворену 14-ту бригаду.
Погоджуюся з думкою волинського юриста Василя Нагорного, який захищав і захищає наших бійців: «Дивує лише одне. Ну накосячила влада з дурними рішеннями, «дикою» мобілізацією, з недолугим законодавством, і командування зганьбилося по вуха. То чому просто не вибачитись перед хлопцями і матерями? Наш народ не терпить примусу й насилля, зате завжди відповідає на щире прохання і патріотичний заклик. То хоч би спробували...»
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
