Під куполом

Харківський видавець Олександр Савчук видав друком дві фундаментальні праці з української дерев’яної сакральної архітектури — «Дерев’яна монументальна архітектура Лівоборежної України» Стефана Таранушенка і двотомник «Українські деревляні церкви» Михайла Драґана (саме деревляні, як кажуть на Галичині, а не дерев’яні. — Ред.)

Стефан Таранушенко (1889—1976) майже все життя присвятив мистецтвознавству та історії архітектури. Народився в Лебедині, тоді Харківської губернії. У 1933 році був ув’язнений, перебував на засланні, лише в 1953 році повернувся в Україну. За велінням долі безцінні фотографії, малюнки, креслення, нотатки, які стосувалися дерев’яних церков України, що зробив історик до заслання, зберіг його друг — відомий архітектор Костянтин Жуков.

Над монографією, присвяченою дерев’яним церквам Лівобережної України, Стефан Андрійович працював із 1916-го до 1968 року. Книга тоді вміщувала понад тисячу сторінок машинопису, 576 фотографій і креслеників. Уперше вона вийшла друком у 1976 році. Порівнюючи книжку, яку презентували нещодавно з її попереднім виданням, автор передмови до останнього перевидання, доктор історичних наук Сергій Білокінь розповідає, що у 1976-му текст монографії зазнав свавільного скорочення й «обробки». Видання, яке вийшло друком за кошт харківського видавця, — це не викривлене, а повне і цілісне дослідження Стефана Таранушенка.

Тож «Дерев’яна монументальна архітектура Лівоборежної України» — великоформатне моновидання, доповнене двома передмовами. Обсяг книги складає 864 сторінки, в ній вміщено 1033 ілюстрації, які демонструють церкви, що в більшості своїй вже не можна побачити на території України в реальності. Сергій Білокінь розказує «УМ», що за кожною збереженою церквою стоїть драматична історія, яка допомогла їй вціліти. Адже в одному селі церква залишилась, а в іншому — була зруйнована.

До слова, з 180 дерев’яних пам’яток сакральної архітектури на сьогодні збереглося лише 16, із них сім розташованi в Чернігівській області. Найдавніша — триверха церква святого Миколи у Городищі Менського району, збудована в 1763 році. У 1930-х роках її закрили, тоді ж зруйнували дзвіницю. До 70-х років церкву використовували як колгоспне зерносховище. І якби не громада села, яка самовіддано боронила дерев’яну святиню, хтозна, чи змогли б ми її сьогодні побачити на власні очі.

У книзі «Українські деревляні церкви» Михайло Драґан (1899—1952) описав святині Галичини і Карпат. Драґан жив і творив у дуже складний період в історії західно-українських земель — від 1920-х до початку 1950-х років. Мистецтвознавець народився в селі Тустановичі (поблизу Борислава) — у краю з глибокими традиціями, де збереглося багато пам’яток дерев’яної релігійної архітектури. Михайло кілька років подорожував західноукраїнськими землями. Результатом цієї мандрівки стала написана монографія, в якій автор зібрав здебільшого невідомий до того часу фактичний матеріал про дерев’яне церковне будівництво.

Праця, яка вийшла друком у видавництві Олександра Савчука — перевидання монографії, надрукованої вперше після 1937 року.

Перший том — текстовий, інший — містить ілюстрації і налічує близько 150 якісних світлин дерев’яних церков Галичини, зроблених у 1920-1930 роках. У монографії висвітлені типові та оригінальні прикмети українських дерев’яних церков, розповідається про характерні для України стилі і школи дерев’яного сакрального будівництва.