Світлиця Валентини Колінько

«А тут під сволоком ластівки гніздо зліпили... То я їх і не ганяла, жили разом iз гостями ціле літо. Міських жителів таке сусідство тішило... Один турист каже: «Ви якби ще на ніч кота впустили, щоб він десь біля мене спав і мурчав. І павутину не знімайте — так інтересніше...» Валентина Яківна по-доброму підсміюється над чудними забаганками своїх гостей.

Ремесло як мистецтво

Вони приїжджають у це мальовниче село на Полтавщині, аби провести кілька днів у патріархальній тиші невеличкої огирівської хатини. В оточенні старовинних вишиванок Коліньків, Яйчунів та Гнідашів — усього древнього огирівського роду її предків — майстрів, ремісників, козаків, гречкосіїв... Людей, для яких традиційне українське мистецтво віками було невід’ємною частиною побуту. Усю свою симпатичну колекцію полив’яних глечиків, дерев’яних довбанок і гребінців, кошиків із сушкою, плетених iз лози, саморобних іграшок, господарських інструментів і приладь, виготовлених вручну, вона зібрала на горищі батьківської хати, на розвалинах покинутих сусідських садиб, а то й просто викопала на городі. А от святкові та щоденні конопляні сорочки, яскраві вовняні килими з фантастичним рослинним і геометричним орнаментом — вишиті та виткані власноруч та отримані у спадок від бабусь. Вона — професійна ткаля. Багато років відпрацювала на фабриці художніх виробів у Решетилівці. Коли державна фабрика розвалилася, рада була будь-якому замовленню художників iз Москви, Києва, Норильська, Санкт-Петербурга, Владивостока, погоджувалася виконувати надскладні філігранні гобелени за авторськими ескізами, а потім розвозила їх замовникам. І одного разу, вгамувавши страх залишитися без замовленої роботи з малими дітьми на руках, намалювала кілька власних ескізів. На Андріївському узвозі, куди вона разом з іншими решетилівськими майстринями привезла свої перші рукотворні мальви, якийсь поціновувач народних ремесел забрав їх сходу, не торгуючись... Це зараз Валентина Колінько, заслужений майстер народної творчості України, член Спілки майстрів, — бажаний гість велелюдних фольклорних свят, починаючи від «Країни мрій» Скрипки і до міжнародних фестивалів народної творчості у Польщі та Німеччині. А тоді, на узвозі, навіть розгубилася: як це її скромну роботу оцінили вище, ніж витвори визнаних, дипломованих майстрів?..

Хатинка-мрія

Цю хатину Валентина Яківна вимріяла в безлічі робочих подорожей спочатку по Україні, а потім і по Європі. Починалося з бажання оселитися на просторому батьківському хуторі, обладнавши там окрему школу-майстерню з верстатами для ручного ткацтва. Українці відкривали для себе забуте мистецтво ручного килимового ткацтва. Замовлень побільшало, причому вже замовляли не маленькі настінні гобелени-картинки, а саме класичні українські килими доволі переконливих розмірів. Сама вже з такою роботою фізично не справлялася, а майстринь, які погоджувалися б на кілька місяців засісти за велику і складну у виконанні роботу, не вистачало. Треба було вчити молодь... А тут виявилося, що й не тільки молодь — підприємці, фінансисти, політики, які знайомилися з Валентиною Яківною на майстер-класах фольклорних свят, почали всерйоз напрошуватися в учні. «Я тоді думала, що вони жартують, — сміється Валентина Яківна, — а вони дійсно дзвонили і запитували, коли можна приїхати на навчання. Такий-от у мене туристично-мистецький клас з’явився...»

Разом із сином Максимом, чоловіком Анатолієм та подругами-художницями з Полтави Валентина Колінько відбудувала та облаштувала стареньку хату, яку їй продали діти покійних сусідів. Усе тут підібрано з любов’ю і вродженим смаком. Робили для себе, а вийшло — і для людей. Жартома назвали колись проект «Гуляй-хутір», а нині тут і справді збираються огирівські сусіди з дітьми і внуками на вечорниці. А цього року місцевий будинок культури провів кілька мистецьких акцій.

«У цій затишній українській світлиці, де все так і випромінює тепло майстерних українських рук, де застиг час у рідних кольорових українських вишивках і килимах та неперевершених гончарних виробах нашого краю, дуже приємно просто посидіти, поговорити, — ділиться керівник місцевого ансамблю «Оберіг» Наталя Іванівна Шостак. — Стежка до цієї хати, господинею якої є талановита, працьовита майстриня-килимарка, ентузіаст Валентина Яківна Колінько, приводить і великих, і малих, допитливих і небайдужих, зовсім юних і людей уже з досвідом. Недавно в цій гостинній хаті ми вшановували нашу односельчанку, найстаршу жительку села Огирівка 92-річну Тумко Тетяну Дмитрівну. Уявляєте, як приємно було цій старенькій натрудженій жінці поринути в атмосферу своєї юності, побачити і відчути, з якою шаною нові покоління ставляться до нашої минувшини, до наших батьків і дідів?..»

Населення Огирівки — менше чотирьох сотень. Тут усі знають і залюбки збираються при нагоді в домашньому музеї майстрині Валентини Колінько. Власне, музей — назва умовна. Це справді — чарівна і сповнена тепла і добра хата-оберіг наших предків. Наших незабутніх предків.