Діти не-Війни

«Книга не може чогось навчити чи передати чийсь досвід. Але може допомогти знайти відповідні слова, щоб описати те, що відбувається з тобою. Неусвідомлена, непроговорена травма стримує розвиток дитини. А письменник у творчий спосіб робить ці пережиті події зрозумілими. Тоді з’являються сили рухатися далі, — каже доцент кафедри практичної психології та психотерапії Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова Наталя Худякова. — Книжки допомагають дитині віднайти своє місце в ситуації і зрозуміти, що вона не самотня зі своїм болем і страхом».

18 жовтня в Музеї книги і друкарства України відбувся «круглий стіл» «Війна. Діти. Культура» — за участі педагогів, літераторів, психологів та батьків. Історик-книгознавець Наталя Марченко, культуролог Світлана Скиба, психотерапевт Наталя Худякова, літературний критик Валентина Вздульська та письменник, лауреат Шевченківської премії Володимир Рутківський шукали відповіді на питання: як зберегти дітей, коли інформаційний і реальний простір сповнений насильством?

Читабельна вiйна

«80 відсотків книг для дітей розповідають про війну, в тому чи іншому ракурсі, про боротьбу добра і зла. Чи це в людській природі — з дитинства бути готовим до протистояння з «чужими»? — спитала в учасників дискусії модератор Наталя Марченко, експерт у галузі української дитячої книги, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.— Можливо, література сама пропонує «культуру війни»?

«Найуспішніші книги пишуться про війну, бо ми, на жаль, перетворили її на гру, — вважає письменник Володимир Рутківський. — У нас книжне все. Війна — це ніби щось легеньке, нестрашне. Коли лева вважати прирученим — ніхто його не боятиметься, гладитимуть. Але ж то хижак із хижаків. Ми намагаємося війну приручити. Але, на жаль, є речі, які приручити неможливо».

Справжня ж війна жахливіша за найстрахітливішу оповідку. За словами літературознавця і дитячої письменниці Валентини Вздульської, дитина, яка переживає війну, не хоче читати про неї. Вона воліла б історій, які її відволікають. Однак книжки про боротьбу дозволяють вербалізувати ті речі, які «сидять» у підсвідомості, допомагають їх проговорити.

Оглядач інтернет-порталу Barabooka Ольга Купріян назвала книжки, які зараз дала б прочитати дітям, якби хотіла поговорити з ними про війну. Це «Гаррі Поттер» Джоан К. Ролінг, твори Міхаеля Енде про світле і темне, «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько» Олександра Дерманського (частину повісті він писав на матеріалі подій Майдану), «Потерчата» Володимира Рутківського, «Казки П’ятинки» Дзвінки Матіяш.

Капсула Москви

«Ще 20 років тому з’явилася серія «Русскіє ідут», яка активно продавалася і в Україні, видано кілька десятків томів, — розповідає Наталя Марченко. — Це альтернативна історія про те, як російські «надлюди» рятують світ від усіх, хто не втямив їх «місії». І зараз письменники в Росії встигають писати швидше, ніж ми встигаємо дивитися новини. Але в дитячій книжці там масово перевидається радянська «класика» та переклади світової, бо, на відміну від України, порівняно мало яскравих молодих авторів. В Україні ось уже понад 20 років для дітей фактично не писали про війну. Натомість виходили друком сотні видань із казками та розважальними оповідками. Покоління російських і українських дітей виховувалося на книжках різного спрямування. Причому Донбас мав спільний інформаційний простір саме з Росією, у якій книга хоча й «одержавилася» остаточно, є національним пріоритетом. А наша національна мережа книгорозповсюдження занедбана, і українська книга у Крим і на Донбас майже не доходила. Та й чи можливо донести до дітей в усіх областях книжку з накладом 2000 примірників?

Українські діти в різних регіонах виростали в різному середовищі. Нині це стало очевидним. «Я не можу сказати, що діти Донеччини чи Луганщини не читають, говорить Наталя Марченко. — Там значна мережа бібліотек, але у фондах переважають російські книжки та видання радянського часу. Серед яких, до речі, є достойні, скажімо, тієї ж «Веселки». Але у цих областях по факту не знали навіть про такі потужні українські видавництва, як Видавництво Старого Лева чи Навчальна книга — Богдан, із видань А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА бачили хіба окремі найвідоміші книжки, як-от «Улюблені вірші». Туди не приїжджали «десанти» українських дитячих письменників із заходу й центру. Луганськ, Донецьк — ніби потрапили в «часову капсулу», покоління формувалися не відповідно часові разом з усією Україною, а за внутрішніми законами світу в, якому їх «законсервували». І багато хто, коли ця «капсула» раптово прорвалася, не розуміє, що відбувається з ними і що — навколо них».

Що потрiбно зараз

«Чи прийнятно сказати школяреві, батько якого є проросійським бойовиком: «Твій тато — ворог народу»? — риторично питає Наталя Марченко. — Адже в Україні вже був досвід «ворогів народу». Показовим видається випадок в одній зі шкіл, де на першому уроці Миру вчителька спитала першокласників, що таке світле майбутнє. Один скзав, що це, коли «тато повбиває всіх «укропів» і ми поїдемо додому», а інший, що «коли тато повбиває всіх «деенерівців», приїде додому і всі радітимуть». Добре, що вчителька зрозуміла, що для одного Вадік — не «укроп», а для іншого Женя — не «деенерівець». Вони дружать, разом грають у футбол. Хлопчики вживають почуті від дорослих слова, але не пов’язують їх один із одним. Та в якийсь момент зрозуміють, що їхні батьки — по різні боки, і ми маємо підготувати їх до діалогу, а не до сутички.

Для старших дітей і дорослих, за спостереженнями психологів, природнім у такій ситуації є заперечення, викреслення зі свого життя усього, що пов’язується з агресором. «Заперечення триватиме доти, поки й конфлікт, — каже Наталя Худякова. — Я можу бути толерантною, коли на мене ідуть із кулеметом, усміхатися — але мене просто вб’ють. Толерантність — це розкіш мирного життя. Коли ж триває конфлікт, потрібно зайняти якусь одну сторону. Щоб бути толерантним, потрібно, щоб встановився мир».

Наталя Марченко вважає, що в нас немає «войовничих» книжок для дітей, бо ми так втомилися за радянський час від ідеологічної дитячої книжки, що останні 20 років пишемо лише «теплі книжки». «Але вже начасі книжки, які б пропонували дитині героя-сучасника, — каже вона, — котрий має зрозумілі й прийнятні сучасній дитині цілі та ідеали, якого можна наслідувати. Країна не може нормально існувати, якщо впродовж кількох поколінь немає спільних ідеалів. Вони мають закладатися від народження. А ми навіть не пробували їх сформувати».

Книга змiн

Наталя Марченко досліджувала дитячу книгу в Україні 1917—1923 рр. Тоді навколо компартійних осередків засновувалися і дитячі, які «центр» забезпечував обов’язковими бібліотечками. Книжки доставляли на рівні зі зброєю. «Я очікувала, що там ідеологічна література, а з’ясувалося — казки Андерсена та російська класика для дітей з чудовими ілюстраціями, довідники й одна-дві брошурки більшовицького спрямування. Стає зрозуміло, чому так швидко з’явилися павліки морозови і поширився більшовизм серед юні. Перемагає той, за ким підуть діти. І поки дорослих відволікали, діти пішли за тим «новим» яскравим світом, який їм піднесли, прикрасивши гарними текстами й картинками». Українська книжка тоді — здебільшого чорно-біла, з текстами про «народне» життя. Була програна інформаційна війна.

Також Наталя Петрівна працювала з радянськими газетами часів ІІ Світової війни у Російській державній бібліотеці. Більшість мала обов’язкову «дитячу» сторінку з натуралістичними оповідями про жорстокість фашистів, історіями юних «месників», «бійців» і «трудівників тилу», а також дитячі «листи на фронт» і звіти про надіслані бійцям подарунки. «Якщо ми визнаємо, що в нас війна, то мусимо боротися за дітей, бо вони — єдине справжнє майбутнє — каже пані Наталя. — Питання: яким чином?».

До України — через Європу

Сьогодні повернути до України — у прямому й переносному сенсі дітей зі східних регіонів можливо лише через перекладну літературу, — переконана Наталя Марченко. Про це свідчить величезний досвід бібліотекарів і… колишніх учителів російської мови та літератури. У 1990-ті роки, коли перестали масово вивчати «росмову» і «росліт» в українських школах, потрібно було працевлаштувати тисячі вчителів-русистів. Їх зробили викладачами світової літератури. І це змінило їхнє світобачення.

«Як не дивно, до України найпростіше дійти через Європу, — каже пані Наталя, яка в той час завідувала відділом у часописі «Всесвітня література в школах України». — Русистам, які доти не сприймали українську культуру (і на фаховому, і на життєвому рівні), яких виховували у ВНЗ на цьому несприйнятті — щоб зрозуміти європоцентричність української літератури, її цікавість, треба було «зайти з європейського боку». Бо ми відрізняємося від росіян. Людині, яка виросла на російській книжці, справді важко читати українську. Вона для неї «замудрована» — забагато підтекстів, порівнянь, неоднозначності. Російська література в основі досить проста, з чіткими імперативами. А в українців — як у Сковороди, вимога, щоб твоя власна сердечність дала тобі змогу розрізняти всі відтінки різноманітних барв». Росіянин тут впадає у ступор: незрозуміло, що від нього хочуть. Бо в нас різне світобачення.

«Думаю, що в нашій ситуації, коли війна стала фактом буття й ми вимушені не лише проживати, а й проговорювати його з нашими дітьми, перекладна книжка — вихід, — вважає пані Наталя. — Найбільш практично звернутися до кращих світових зразків — швидко знаходити відповідні нашій ситуації випробувані тексти та моделі і реалізовувати їх в Україні».

Ревiзiя старих канонiв

До речі, є досвід осмислення української війни в дитячій книзі з позицій Заходу, — нагадує працівниця видавництва «Свічадо» Богдана Русул. Це твори письменників української діаспори, які, живучи в США, Канаді чи країнах Західної Європи, писали про січових стрільців і боротьбу УПА в ключі європейських цінностей. Європейський світ живе так, що кожен є переможцем, аби не давати приводу до заздрощів, подолання прагнення абсолютної перемоги, нищення, топтання ворога. А є повага, кооперація і конкуренція. Наталя Марченко переконує, що українська книжка багато в чому не відрізняється від західної. Та для покоління 30-40-річних батьків це непрочитані твори, більшість навіть не здогадується про їх існування.

Водночас діти зараз інші. Коли київським підліткам дали прочитати «радянські» оповідання про подвиги та загибель їхніх ровесників, які ціною життя підривали потяги чи були закатовані як розвідники, вони буди шоковані: «А чого той дядько не пішов і не підірвав потяг сам?». «А чому в розвідку не пішли досвідчені розвідники?». Вони щиро не розуміли, навіщо було посилати дітей на вірну смерть! «Сучасні читачі не бачать геройства у вчинках, які наше покоління сприймало як героїчні», — підсумовує пані Наталя.

А тим часом письменники продовжують писати в «старому ключі». «Ми потребуємо ревізії старих канонів і підходів, — переконана Валентина Вздульська. — У радянських книжках бачимо героїзацію війни. Але ж війна — не привід для радості, а привід для скорботи». Літературознавець нагадує, що над нами досі тяжіє радянська традиція. Тому часто пишуть за тими ж радянськими лекалами, і замість «партія веде» вставляють якесь патріотичне гасло. Письменники не знають масиву зарубіжної дитячої літератури. А через обмежений книжковий ринок у країні не всі можуть публікуватися, отже, присвятити себе літературі й розвиватися.

Культура гiдностi

Януш Корчак говорив, що культура миру починається з дитячих голів… Але хто в дитячі голови закладе думку про культуру миру? «Закінченню війни сприятимуть книжки про власну гідність людей, — вважає психолог Наталя Худякова. — Можливо, треба писати історії князів, казкових персонажів — щоб дитина пізнавала їх українськість. Вони виховуватимуть пошану до свого».

«Доробок біографістів України засвідчує «живучість» імперських і радянських стереотипів у суспільній свідомості, — зауважує Наталя Марченко. Скажімо, про те, що українська культура — винятково селянська. Але і в Росії, і в Польщі пошуки «шляхетних» коренів чим далі вглиб, тим частіше приводять до українських архівів.

«Ми виросли в колі постійного оббріхування та замовчування. Люди ледачі й нудяться самотужки читати історичні джерела. А державного запиту на популяризаторів досі немає, а отже, немає простих цікавих розповідей про тисячі непересічних українців, яким світ завдячує, скажімо, акушерським супроводом жінок і вакциною від чуми, картами морів і місяцеходами, — розповідає пані Наталя. — Ми не озвучуємо наші досягнення й перемоги не те що своїм дітям, а навіть самим собі. Ми не навчені відверто пишатися «своїм», а це ж — засновок гідності».

Учасники «круглого столу» зійшлися на думці, що наразі важливою є не так героїчність, як життєствердність, що творить позитивну самоідентифікацію. І в нас для цього є всі підстави. «Ще рік тому ми, за звичкою, пасивно слухали б і говорили, «що роблять із нами». Сьогодні, чи не вперше, ми говоримо, що власне ми можемо зробити, — зазначає Наталя Марченко. — Ми вже не погоджуємося бути в стані жертви і навіть не бачимо себе в такій ролі».