Щоб не плакати

У рамках позаконкурсної програми на «Молодості» цього року — шість українських прем’єр. Перші дві глядачі встигли оцінити. На жаль, прем’єри пройшли без шалених оплесків, черг до залу і з ввічливими усмішками, що означали — «краще щось, ніж нічого».

Програму відкрив повнометражний комедійний фільм «Це я» Анни Акулевич. Перед показом на «Молодості» стрічка встигла прославитися у світі. Удостоїлася Гран-прі міжнародного кінофестивалю в італійському місті Лучіано, здобула спеціальну відзнаку ХХV Міжнародного кінофестивалю в Анкарі (Туреччина) «за яскраве поєднання традицій та сучасної кіномови». Бюджет картини склав 1 млн. дол., з яких 5 млн. грн. виділило Держкіно.

Прем’єру відвідали міністр культури Євген Нищук, провідні кінокритики, актори. Всі хотіли побачити «цукерочку» на екрані. Після перегляду дякували знімальній групі і погоджувалися зі сценаристом та продюсером стрічки Олегом Фіалком, що українське кіно є і буде, виділяли б тільки гроші.

У принципі, таке кіно, як «Це я», має право на існування. Веселе, наївне, зняте у селі на лоні природи, з інфантильними головними героями. Режисерка підкреслила, що у фільмі йдеться про толерантність в масштабах окремої родини. За сюжетом, старша сестра Яна, яка давно мешкає в Росії,  одного дня приїздить до батьків у село на Харківщині. Її восьмирічну доньку виховують бабуся й  дідусь, а також сім’я  молодшої сестри головної героїні. З приїздом Яни у родині починаються конфлікти, які нагадують сільські анекдотичні ситуації.

В одному фільмі є все, що потрібно для бразильського серіалу на кшталт «Просто Марія» — перше юнацьке Янине кохання у селі, яке власноруч будує будинок, реальний мужик у Москві, дочка на шиї батьків, інтрига головної героїні з чоловіком сестри, дивакуватий батько, який придумує собі щодня нові хвороби. Чи варто було з такого сюжету робити художній фільм? Якщо б режисер та сценарист за державні кошти зняли хоча б невеличкий телесеріал, вони б тільки виграли. Телеглядачі б не відходили від блакитних екранів в очікуванні, що ж та Яна вчудить наступного разу. І тоді б телекомпаніям не треба було закуповувати російські серіали. А так вийшло — ні тим, ні сим. «Це я» навіть якщо вийде у прокат, то навряд чи відробить свої гроші, а по телебаченню художній фільм мало хто перегляне. Тож Яна з її колоритною родиною залишиться непоміченою. А могла б стати зіркою.

Майже «вистрілили» своїм фільмом молоді режисерки Аліса Коваленко та Любов Дуракова. Три роки тому, будучи студентками Карпенка-Карого, дівчата задумали зняти документальну картину про 38-річну Зосю з Луганщини. Аліса доводиться двоюрідною сестрою Зо. Тож героїня розказала їй на камеру те, що нізащо б не відкрила чужій людині. В минулому вона була професійною футболісткою, тепер миє машини, ледве зводить кінці з кінцями. Вона ненавидить свого брата, бо той у 40 років нічим не займається, харчується за кошт матері і цілими днями сидить перед телевізором. Зо не може обійняти батька. Сьогодні — він старий немічний чоловік. Але Зо пам’ятає, як ще недавно він жорстоко бив усіх членів родини. Мама через нього інвалід, має зламаний таз, брат кілька разів зашивав голову. Зо мріє почати нове життя. На прощання з Донбасом вона згадує молодість, їде у Луганськ, зустрічається з жінками з колишньої футбольної команди «Луганочка» і грає останній матч. Далі Аліса запрошує сестру в Київ під час Євро-2012. Жінка опиняється в епіцентрі фанатського руху, радіє як дитя, фотографується з іноземцями. В останньому кадрі поїзд «Київ—Чоп»... і нове життя. Ще до кривавих подій на Донбасі Зо виривається у Польщу і влаштовується там на роботу. Та про це глядач дізнається у вестибюлі кінотеатру від самої Аліси.

Упродовж фільму глядачі сиділи в залі у заціпенінні і чекали з нетерпінням, чи покажуть режисери, що з героями «Сестри Zo» сьогодні, чи живі-здорові, де перебувають, чи мають що їсти і де спати. Та дівчата вирішили, що це тема для наступного фільму. І навіть у титрах не дали інформації, що з ними сьогодні.

Днями Аліса побувала в Донецьку, возила теплий одяг бійцям, гуманітарну допомогу мирним жителям. Раніше вона об’їздила майже всі військові частини з концертами і творчими зустрічами. У понеділок дівчина з донецького поїзда відразу приїхала на прем’єру власного фільму. Чи чекати на новий документальний фільм про життя на Донбасі під час війни, режисерка точно не може сказати, але по її очах видно, що ця тема її уже не відпустить.

Далі у програмі «Українські прем’єри» — «Милі мої українці» Олександра Жовна, «Жива ватра» Остапа Костюка, «До побачення, сінефіли» Станіслава Битюцького і «Розкоп» Сергія Дахіна.

Та чи не найбільш очікувана картина Леоніда Кантера та Івана Яснія «Війна за свій рахунок». Леонід із камерою кілька місяців захищав український кордон від російських агресорів, а сьогодні на великому екрані покаже, що там насправді відбувається.