Росія під польським оглядом

Книжки польської журналістки Кристини Курчаб-Редліх, яка 10 років жила в Росії, надсилаючи кореспонденції до різних польських часописів, — не легке читання. І назви, які для них вибрала авторка: «Пандрьошка» (легко здогадатися, що це комбінація скриньки Пандори і матрьошки) та «Головою в мур Кремля» — вочевидь не примха і не випадковість. Подорожній гість-репортер вдивляється в обличчя, міста, пейзажі напівзнайомої країни — і намагається зрозуміти, що за маскою, фасадом, туманним обрієм.

Ще рік тому ці тексти можна було читати нарівні з багатьма іншими «краєзнавчими» книжками (комусь подобаються розповіді про подорожі джипом спекотною Сахарою, комусь — морозним Сибіром), зараз ситуація кардинально змінилася. Росія, про яку йде мова, веде неоголошену війну проти нашої країни — тож час уважніше поглянути на росіян, якими їх побачила польська журналістка. У вступі до «Пандрьошки» (К.: Темпора, 2010) читаємо: «Зустріч із Росією — це великий досвід. Найперше — захват. Казкові образи і кольори церковних бань; чарівлива м’якість російської фрази; романтизм пісні; досконалість кіноакторів і режисерів; натовпи в театрах; душевність оточення... Потім — прихід до тями. Гіркий смак російського щоденного життя; сувора бездушність бюрократів; жорстокість органів влади; неприхильність аури, пов’язаної не лише з кліматом; відмінність людей. І врешті — капітуляція. Нерозуміння... Чому те, що спочатку здавалося близьким, із часом віддаляється? Чому відблиск бань блідне перед повсюдністю страждання і чому цього страждання тут так багато?»

Це Росія 1990-х, Росія Боріса Єльцина, першої чеченської війни. Авторка приїхала до Москви 1990-го, а книгу завершила 1999-го: «Як виглядала Москва тих років, як змінювалася, як почувалися при цьому росіяни — все це я бачила зблизька, мешкаючи у звичайному московському будинку, їздячи на метро, скуповуючись на звичайних, селянських московських базарах». Це життя, спілкування з людьми, зокрема і з представниками влади: «Людина у формі — це окрема юридична категорія. Якщо навіть незначна частина російського правосуддя вирішить її покарати, то інші представники не дадуть їм цього зробити. Людина у формі завжди має рацію. І в принципі не мусить її доводити». Висновок із набутого досвіду невтішний: «Основна мудрість, доступна нам: нічого, що є російським, не порівнювати з чимось іншим. Тому що жодна російська психічна або матеріальна категорія не має ніде свого відповідника. ТУТ ВСЕ НЕ ТАК, ЯК ДЕІНДЕ».

Третя частина книжки особлива: нотатки з історії чеченського народу. Майже все, про що пише авторка, — її інтерв’ю, зустрічі, спостереження; історії з Грозного, Урус-Мартана, Самашок. Це треба читати — або не читати. Бо людина має право НЕ ЗНАТИ, на які вчинки здатні інші люди. «Ситуацією навколо Чечні Кремль так маневрує, щоб не врегульовувати. Спокійна Чечня йому не потрібна. Потрібна постійна загроза кавказького вибуху, що відвертає увагу від вибухів ближчих і більш небезпечних — навколокремлівських». Це написано у 1999 році.

Друга книжка Кристини Курчаб-Редліх «Головою в мур Кремля» (К.: Темпора, 2010) суттєво відрізняється від першої. Це публіцистика зрілого автора, який покладається не лише на власні спостереження, а й на матеріали та аналіз інших. У книжці є список цитованих джерел та іменний покажчик. Свій підхід п.Курчаб-Редліх визначила на початку: «Я журналістка. Мене передусім цікавлять факти. Мушу зосереджуватися тільки на них, глибоко ховаючи емоції. Не виходить. Росія — це вир емоцій. У політиці й щоденному житті. Тут, де потоки вина і брехні, крові й горілки змішуються у ріці, що омиває кожен день, безсторонній опис — це фальш. А фальшу я намагаюся уникати».

Приблизно половина книжки — це короткі нариси на різні теми. Наприклад, про жінок: «Чи в теперішній Росії, що відійшла від комуністичних принципів, жінка почала цінуватись законом і державними заходами? У країні чоловіків, що швидко багатшають, її вважають (і сама вона вважає себе) за товар, поки молода. Надміру дбає про свій вигляд, надміру малюється, скрізь (а особливо на роботі) епатує сміливим декольте і сміливою міні. Надміру сексуальна навіть при мінімумі зарплати». А вже розділ «Майже рай» — про Абхазію, Грузію (і Росію, ясна річ). Пані Кристина була там у 1990-му і 2007-му. «Війна між Росією та Грузією за участі Абхазії триває. Війна слів, збройних провокацій, митниць і військових баз». А от розділ «Королівство Юрія Долгорукого» — «про колишню і теперішню Москву можна сказати одне: відбулося диво. Я, оточена феєрією неонових вогнів і рівними, як стіл, дорогами, переношуся в текст попередніх років. Текст підтверджує неправдоподібний стрибок... Московське диво не таке вже й однозначне. Чудотворець — це мер Москви Юрій Лужков». І далі: «Ніщо не змогло зупинити руку мера, що нищила у центрі старовинний готель «Москва», об’єкт зі списку, що охороняються законом; зник історичний дворик Римського-Корсакова». Знайомі і нам картини, чи не так? А ось іще одне дуже впізнаване сьогодні спостереження: «Ідея величия народу переслідувала росіян здавна і за зачиненими дверима. Царі дуже рідко дозволяли виїжджати, комуністи — майже ніколи. Для внутрішнього користування росіянам подавалася не історія для вивчення, а міфологія для увірування... Пропаганда величия, як атомний гриб, виростала за щільною залізною завісою, росла, міцнішала, врешті вразила мільйони голів».

Друга частина книжки — два великі нариси: «Геноцид і оплески» (про другу чеченську війну; фактично, книжка в книжці, 180 сторінок) і «Феномен Путіна». Кристина Курчаб-Редліх багато разів була в Чечні, писала, знімала фільми. Тут ідеться про трагічні події порубіжжя тисячоліття в Росії — теракт в Будьоновську 1995-го; вибухи 1999-го в житлових будинках у Москві й на периферії; теракт у Будинку культури на Дубровці 2002-го. Все це зібрано в драматичну, майже детективну оповідь.

Нарис про Путіна базується значною мірою на матеріалах інших авторів. Якщо в «Пандрьошці» Путін лише з’являвся на горизонті, то до 2007 року природа Путіна і путінізму стала більш зрозумілою: «Сьогодні ідеологію формує нова еліта Росії — спецслужби. Вони — не елемент політичного пейзажу держави, а його суть. Відданість президентові — це для них справа очевидна, адже йому підпорядковані всі спецслужби. І ці їхні службовці, по суті, вирішують міжнародні питання і питання внутрішньої політики». У 2008 році «нова еліта» звернула пильну увагу на Грузію, а в кінці 2013-го — на Україну.

Цю статтю в «Україні молодій» можна вважати ювілейною — 25 років тому впав Берлінський мур (9 листопада 1989 року), а перед цим Доля підійшла до дверей Путіна: «Як у спогадах самого президента, так і його біографіях, більше або менше сфальсифікованих, обов’язково постає подія, надзвичайно вагома — як з точки зору історії, так і з точки зору психології. Настав день, який змінив Владіміра Путіна». Тут Курчаб-Редліх цитує видану у 2000 році книжку Олега Блоцкого «Владимир Путин — дорога к власти»: «Дрезден. Жовтень 1989 року. Пізній вечір. Розбурханий натовп щойно вдерся до будинку радянського міністерства державної безпеки... Рушив на інші будинки, що належали СРСР. На чергуванні був Путін... Він тихо віддає наказ найближчому солдатові, щоб той демонстративно зарядив автомат, після чого обидва відвертаються і відходять». Путін приймає рішення. Він не може дозволити, щоб натовп увірвався до будинку».

Обидві книжки Кристини Курчаб-Редліх опубліковані в рамках видавничих проектів «ЕСЕМ Медіа Україна» у гарному перекладі Анни Білої.