Василь Голобородько: Не треба змагатися з Богом

Про людей, Донбас і владу

...За воротами Будинку творчості Спілки письменників України в Ірпені — похмурий осінній ранок: заціпеніли від холодного вітру дерева, вервечка приблудних псів. Порожньо й непривітно. Я піднімаюся боковою алеєю до будиночка, в якому надали тимчасове помешкання Василеві Голобородьку. Он він вийшов зустріти мене — невеличкий, спокійний у рухах. Він, мабуть, не страждає від усамітнення, подумалось мені.

— Василю Івановичу, ви не дуже потребуєте людей?

— Не дуже. Мені ідіотизму в пресі вистачає. Я багато років у селі жив, не інтегрований у соціум. І в Луганську. Лише в магазин виходив — хліба купити, сигарет. Спілкування як такого не було, хіба що з колегами з обласної спілки письменників.

— Може, через те , що з 60-х років через радянське переслідування звикли подалі від людей триматися?

— У Києві в 60-ті роки, коли спілкувався з шістдесятниками, я їх подумки святими називав. Я думав, що всі люди такі, як вони. А виявилося, що ні. Коли я це з’ясовую, просто від «чужих» відходжу.

— Але ж, якщо постійно відходити, коло спілкування звужується...

— Кожна людина живе своїм життям. На певному етапі в тебе може бути щось спільне з кимось, і то добре. У застійні роки листуватись було складно, часто небезпечно. А в перебудову я перестав узагалі нагадувати про себе: кожна людина зайнята своїм, а я ще буду відволікати своїми проблемами. Я весь час перебував у «страдатєльной» ситуації, а у них добре, я й відходив.

— Ви вважаєте, що мукою своєю людина ні з ким ділитися не повинна?

— Я нав’язувати свої проблеми нікому не хотів. Навіщо? До речі, знаєте, я свого часу хотів у вашу газету дописувати, але побоявся, бо в нас, на Луганщині, радянська гебістська влада лишилася.

— Ви за радянських часів стільки всього втратили, що боялися втратити ще?

— Звичайно, з університету вже втретє мене вигнати не могли і в стройбат на перевиховання вже не відправили б, але у прорадянської влади було тисячі способів зіпсувати життя. При владі ж були антиукраїнці.

— Як просто ви пояснили причини донбаських подій: антиукраїнськість.

— Усі чомусь вважають, що проблема на Донбасі виникла раптово. Ні. Всі 23 роки людям там не казали, що вони живуть уже не в СРСР, а в іншій країні — в Україні. Українськість ігнорувалася. Ні українських газет, ні українських шкіл, ні викладання у вузах українською. Викладач приходить на пару й запитує: якою мовою викладати. А діти знають, навіщо він питає, і, щоб підлеститися, кажуть: «російською». І ніхто не карав викладача за те, що він в українському навчальному закладі дозволяв собі таке запитання. Ніхто, навіть «Просвіта», не вимагали української мови навчання. Київ крізь пальці на це дивився. Дозволяв місцевій владі, мафії, робити своє. А Москва скористалася. Люди ж безпомічні й одночасно байдужі, мусять і звикли коритися владі, вони дуже від неї залежні: село — від району, район — від області.

— Як людині треба будувати стосунки з владою?

— Не конфліктувати. Закони треба виконувати обом сторонам. Якщо закон порушують, для цього є суд. Мирний протест, вибори.

— Тобто ви за таку модель: люди законослухняні, а влада совісна?

— Так, це нормальна модель.

— А якщо влада не совісна?

— Влада в будь-якому суспільстві не задовольняє людей. Але міняти її треба не автоматами, а голосуванням.

— А яка влада українська?

— Та, яка буде дотримуватися наших законів, нашої Конституції. У нас Конституція нормальна, проукраїнська. Візьміть питання мови. В Конституції чітко записано, що державна мова —українська. Але хто це виконує?! І нікого не карають за те, що не виконує, — ні викладачів, ні держчиновників. Якби карали за те, що не виконуєш законів, було б добре, бо люди інертні й байдужі. Донбасівцям завжди дозволяли ігнорувати українськість, державну мову, мовляв, щоб їх не дратувати. Їх і не дратували, а вони все одно за «Гради» взялися. Бо на Донбасі мовне питання — димова завіса. Усі фінансовими потоками переймаються.

— Що з Донбасом робити?

— Що робити... Моя, нестратегічна і помилкова, можливо, думка: добре, що Крим відійшов, і Донбас нехай би відходив від України. Ці регіони не проукраїнські. Нічого за часи незалежності не робилося, щоб вони стали проукраїнськими. Через Крим і Донбас у нас за 23 роки жодного разу не було української нормальної Верховної Ради. Можливо, цього разу, завдяки тому, що найбільш неукраїнські регіони не голосували, матимемо більш-менш нормальний парламент , як-от вдалося ж вибрати прийнятного Президента. Я переконаний: якби на президентських виборах голосували Крим і Донбас, вибрали б якогось добкіна. А так українськість може здобути більшість нарешті.

— Ви говорили про донбаську байдужість. Її багато і поза межами Донбасу. Що з байдужими робити?

— Залучати їх до побудови громадянського суспільства. Але людська активність знищується на етапі контакту з владою, яка притлумлює активність громадян. Он як Врадіївку були притлумили. А це впливає на людей, вони бачать, що активність не дає результату. Плюс наша звичка до хабарництва. І знову ж таки, якби виконували закони, люди бачили б, що активність має результат.

— Сьогодні у наших людей — у всіх — душа рветься. Як ви думаєте, що людині більше потрібно: істина чи милосердя?

— Кожна людина хоче комфортно прожити. Істина — це шлях одиниць. Істина у володінні Бога, а людина лише на шляху до неї. Змагатися з Богом не треба — різні вагові категорії.

— Що людей може врятувати?

— Хто знає. Он 2000 років заповіді Христові існують. Якби хоч за ними жити, вже суспільство людське було б. А так безкарність тим, хто від них відходить. Звідси й біди.

— Ви ще очікуєте чогось від людей хорошого?

— Я думаю, не все в Україні втрачено. Яскравий приклад — Майдан. Коли хлопці втікали від батьків, а чоловіки від дружин, щоб взяти участь в Майдані — значить, вони здатні змінити життя.

Про поетів і смисли

— Що поет значить у житті?

— Поезія — це невинне заняття, вона шкоди не приносить. Справжня поезія впливає на одиниць, на натовп розрахована агітація, бо вона однозначна. А поезія багатозначна. Влада не любить поетів, бо влада любить однозначність.

— Громадянська позиція важлива для поета?

— Мені здається, що це різні речі. Перо не можна прирівнювати до багнета. Якщо поезію використовують для політики, це вже не поезія. А взагалі я вважаю, що використовувати поезію як засіб впливу на людей — застарілий метод. Сьогодні є телебачення, воно більш ефективне. Та й суспільство сьогодні навряд чи очікує від поетів якихось настанов. Поезія сьогодні зайняла свої природні межі—творення художніми образами якихось смислів, не обов’язково визначених. Уся цінність поезії — у смислах, які не викристалізувалися у однозначність. Бо інакше — публіцистика, а не поезія. Агітація — це вихід за природні межі поезії.

— Чи поезія потребує тлумачення?

— Не думаю. Коли я читаю, як мене тлумачать, я б усіх їх заборонив, цих тлумачів. Що тільки не писали, наприклад, про мій вірш «Телесик»! А в ньому ж усе просто. Мама розповіла мені, як у 33-му році, коли у Перевальську нашому був страшний голод, а за Дінцем вимирали цілі села, вона якось, стоячи біля печі й дивлячись на своїх трьох маленьких дітей, раптом подумала: а що як закрити заслінку, щоб діти почаділи, бо не було чим годувати зовсім. У неї це була миттєва думка, я цю миттєвість віршем зробив. А критики нагромадили бозна-що.

— Поезією можна заробити на життя?

— Якби у мене гонорар на першому плані був, я б ще за радянських часів ішов на компроміс із владою.У радянський час за тонюсінький збірничок римованої агітації можна було отримати стільки карбованців, скільки я за рік у шахті заробляв. Для багатьох це було спокусливо. У мене було завдання перед собою — писати справжні вірші, а не гонорари заробляти. І взагалі, в жодному суспільстві поет не може жити поезією, тобто заробляти на життя своїми творами, якщо це, звичайно, справжня поезія.

— Чи треба опрацьовувати вірша, чи записати тільки те, що відкрилося? Знаєте, ці чернетки, соті варіанти якоїсь строфи?..

— Виникає у свідомості думка чи образ — записую. Скільки мені цих образів у молодості приходило! Мене в армії підсікли: виникало багато віршів, а записувати не було можливості. Орудував ломом у стройбаті у три зміни. Я не сідаю за стіл спеціально з думкою: от зараз напишу те й те. Вірш, якщо за ним видно піт і мозолі, то не вірш, то відчувається, що штучно зроблено, зусиллями. Вірш легко має творитися.

— Ваші верлібри —це прагнення легкості?

— Верлібр — це коли нема рамок рим і розмірів. Усі ці сонети, рондо, вінки сонетів— це все штучне. Треба, щоб було природно. Треба довіряти собі й записувати, що виникло спонтанно. Тоді буде вірш, а не римовані слова. Я називаю поезію «святом мови». Це можливість лексики, синтаксису створювати образи.

— А почуття?

— Поет не обов’язково повинен мати певні почуття, коли пише. Він творить не почуттями, а образами. Він своїми поетичними образами викликає у читача почуття, а не про свої почуття пише. Горький казав: «Щоб зварити суп, не треба сидіти в каструлі».

— У вас була змога сказати те, що хотіли?

— В основному, так.

— Чи байдуже поету середовище?

— Абсолютно байдуже. Я жив у радянському донбаському селі, жив у проросійському Луганську. Щоб писати, потрібен якийсь мінімальний комфорт. Я на оте все, що відбувалося кругом мене , і не дивився. Мені мови української не вистачало, літературної. У селі побутова мова. Я радіо канадське слухав, там чиста українська мова. Ні українське радіо, ні українське телебачення не слухав. Змісту уникав його, щоб у мене все те не проникло. Газети в Луганську не читав, бо шкідливі, та ще й російською мовою. Не хотів підтримувати їхні тиражі, бо це означало б iз ситуацією ненормальною погоджуватися.

— Тобто людина може свідомо собі сказати: я в цьому участі не беру?

— Якщо немає змоги боротися, то хоч наберися мужності не брати участі у тому, що тобі вороже.

— Це називається внутрішньою еміграцією. Чи зараз вона актуальна?

— Ні, зараз активність треба виховувати і проявляти, бо треба громадянське суспільство розбудовувати.

— Думали про те, яким би ви були, якби не довелося у внутрішній еміграції жити десятиліттями?

— Я б себе реалізував інакше. У моїх віршах образи були б іншими і настрій. Але якби я інше життя прожив, то не зміг би сьогодні займатися тим, чим займаюсь, — розкодуванням казок. Я до розкодування не дійшов би. Бо інтуїція на порожньому місці не виникає, а лише на ґрунті попереднього досвіду. Мені так жаль, що всі мої матеріали, над якими працював, залишилися в Луганську. Я тут байдикую, а часу ж так мало, уже вік який.

Про прозу

— Думаєте повернутися додому?

— Якби все на Донбасі закінчилося, я б туди переїхав. Назад.

— У Києві не хочете?

— Я тут чужий. У Спілці мої колеги такими радянськими залишилися. Або взагалі туди потрапили випадкові люди. Приїхав, вони мені якісь вечори пропонували організувати. А навіщо мені це? Якби 10, 20, 30 років тому, може, мало б сенс. Були до мене байдужі стільки років, а тепер ексгумували. Але і в Луганську я чужий, бо він неукраїнський.

— Із житлом щось вирішилося?

— До кінця року Спілка дозволила жити тут.

— А квартира? Діячі ж культури написали листа Президентові.

— Не знаю. Спілка письменників зараз цим переймається. Буде видно.

...Ми виходимо на ґанок. Похмурий ранок уже давно перейшов у похмурий день. У будиночку від Спілки письменників Василь Іванович має тепло, гарячу воду, простору рівно стільки, щоб розміститися з ноутбуком. Мінімум комфорту.

«Я все зараз про свого діда думаю. Його радянська влада вислала на Урал , і він поневірявся по чужих людях і чужих хатах. Отак я зараз поневіряюся», — говорить, стоячи на порозі свого тимчасового прихистку, Голобородько.

Колись цього поета добряче підсікла армія, життя під пильним радянським наглядом. Зараз його підсікає війна. Середовище, до якого треба бути байдужим, щоб залишитись поетом.