Києво-Могилянка посвячувала жовторотиків у студенти... Виставку художника Михайла Ряснянського підігнали під цю подію, зробили художньою частиною. Хоч вона й називалася «76 портретів письменників України», майстрів пера прийшло дуже мало. Ті, хто все ж завітав до галереї Могилянки, були явно не в своїй тарілці. Письменник Олександр Шугай вшанувати пам'ять художника, померлого торік, прийшов зі своїм другом: «Оце такий Загребельний? — запитував він. — А ото невже Драч?» — дивувався. «Хіба не схожі?» — запитував його товариш. «Та молоді якісь наче...» «Що ж ти хочеш, — була відповідь, — портрети писалися у 87-му...»
Навколо були новоспечені студенти, які мали на увазі реалістичний традиційний живопис, а поглибити їхні знання про самого автора, тим паче про його роботу, ніхто не збирався. Тільки президент «храму національної духовності» В'ячеслав Брюховецький зазначив, що портрети після експозиції відійдуть бібліотеці Києво-Могилянки, і тепер під час усіляких доповідей студенти матимуть ілюстративний матеріал. Дочка Михайла Ряснянського Вікторія, талановита художниця, просто подякувала всім і... відмовчалася. А розказати вона могла дуже багато. Що? А хоча б ось це. Художника Михайла Ряснянського критики називали унікальним талантом. Живописцем із великої літери. Варто тільки побачити його картину «Гопак», і все стає зрозумілим. Для тих, хто не бачив, — далі. Ряснянський був улюбленим учнем Тетяни Яблонської та Сергія Григор'єва, чиї прізвища і рекомендації говорять про його талант промовистіше, ніж будь-які критики, разом узяті. Через час, у якому жив і творив художник, високих звань він не дослужився. Через свій Богом даний хист нажив багато ворогів серед посадовців. Не раз перед важливими виставками картини Ряснянського з якихось причин губилися, а потім, після виставок, знаходилися десь під сходами Спілки художників. Так, недолюблювали митця, який відверто заявляв: «Зараз усі бездарності перекваліфікувалися в геніїв. При їх надлишку назвіть хоч один твір, створений генієм. Але звідки ж він візьметься, якщо зараз головне у мистецтві — відростити бороду і з приводу або без нього, просуваючись бородою вперед, пищати: я — геній. З тарганами, пацюками, клопами людство боротися навчилось. Прийшов час до мистецтва підключити, крім мистецтвознавців, санепідемстанцію, щоб придумали який-небудь порошок проти «геніїв». Мистецтвознавців Ряснянський взагалі не визнавав, казав, що вони — художники, які не відбулися, а що можуть сказати такі художники? Вище від усіх ставив Тетяну Яблонську, яка на запитання французьких журналістів, як їй Пікассо, відповіла однозначно: «Аферист!» За що й була позбавлена права відвідувати французькі культурні центри. Як стверджують сучасники, Ряснянський був унікальним педагогом, професором Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Серед його учнів — понад сто художників, лауреати державних премій, заслужені та народні художники України. Своєю славою Ряснянському зобов'язані Олександр Івахненко, Ольга Лебідь, Серафима Сенкевич, Олександра Прахова, Юлій Скаканді, Людмила Загорна та інші. А ще художник писав вірші, а дочці Вікторії та синові, на сьогодні відомому скульптору Ярославу Ряснянському, залишив ще й спогади.
Він народився в сім'ї таганрозького столяра (Ростовська область, Росія). «Ще в дитячому садочку, — пише Михайло Олексійович, — мене називали «художник», імовірно, тому, що я міг малювати коників так, що можна було в моєму художестві пізнати коника». В три роки навчився читати. А пізніше записався в гурток малювання в міському авіаційному клубі. Одного разу викладач сказав: непогано було б десь знайти череп. І зрисувати його. Учні запевнили: буде зроблено, і на наступне заняття притягнули череп та кістки з іще не зовсім згнилими залишками м'яса. Цей натюрморт був першою роботою олією.
Після закінчення Київського художнього інституту отримав направлення в Черкаси, потім 11 років працював у Молдові, зрештою приїхав у Київ, влаштувався викладачем у рідний інститут. А поселився в Боярці. Дуже важко було прописатися. Рік прожив, знімаючи квартиру. Потім купив маленьку квартирку біля залізничного вокзалу. І почав навчати графіків акварелі. Його учні одразу стали отримувати на різних конкурсах і змаганнях високі оцінки. Іноді, пригадують учні, сам прикладався до їхніх картин, пояснював, щоб молодь повчилася, як робиться живопис. І ніколи не хибив. Його маленький дім у Боярці завжди був повний студентів. Навідувалися й письменники — Загребельний, Вінграновський, Драч, Сизоненко, Лукаш... Їм було приємно спілкуватися з ним, а Михайло Олексійович із тих зустрічей створював картини, які ніколи не писав на замовлення, а так, для себе...
У кінці своїх споминів Михайло Ряснянський пише: «Десь п'ять років тому дістали мене болячки. Знову ходжу з палкою, знову болить серце. Але працюю ще більше. Часу залишилось мало». Через два роки художника не стало. З'явилися виставки Михайла Ряснянського, чергова з них — «76 письменників України». Чомусь саме на таких виставках розмірковуєш: догма про те, що картини самі говорять за художника, на сто відсотків правильна. Але прикро все-таки, що люди, котрі могли би щось сказати про художника і мають що сказати, мовчать.