Цукрова бомба під національну безпеку

      Одна з «найбільш цукрових» областей України — Вінницька, яку ще десятиліття тому називали «цукровим Донбасом», потерпає: більшість iз 29 заводів ледве животіють, ще десять — законсервовані, 7 — знищено вщент.

      Жителям Вінниччини, яка в радянські часи виробляла шосту частину всього українського цукру і яку дещо патетично, але справедливо називали «цукровим Донбасом», років десять-п'ятнадцять тому навіть у страшному сні не могло наснитися те, що нині стало суворою дійсністю. Більшість із 39 цукрових заводів, які ще зовсім недавно забезпечували чверть товарної продукції від загального обсягу виробленого в області, ледве животіють. Десять із них законсервовано — в два минулі сезони цукроваріння вони не запускались, а сім узагалі знищено вщент: металеве устаткування повністю демонтовано, порізано і вивезено на металобрухт, у пустих приміщеннях хазяйнує вітер. На Ялтушківському заводі під ніж ішло навіть новозавезене обладнання, яке витягли безпосередньо з тари його виробника.

      Наприкінці серпня кількість знищених підприємств могла значно зрости, бо власники вже починали розбирати й інші, але руйнування галузі два місяці тому було зупинене силовим адміністративним втручанням. Через кілька днів після призначення голова облдержадміністрації Григорій Калетнік видав розпорядження «Про збереження матеріально-технічної бази цукрових заводів області», яким запроваджено мораторій на їх ліквідацію. Цим же документом регламентовано відкликання з господарського суду заяв про відкриття ліквідаційної процедури та затвердження планів санації, що передбачають відчуження майна, пов'язаного з технологічним процесом. Але те, що знищено упродовж так званого господарювання «губернатора» Віктора Коцемира (нинi — голова Хмельницької обладмiнiстрацiї, практично відновленню не підлягає.

Незваний інвестор гірший за окупанта

      Цукровий завод у селі Моївка Чернівецького району мав стати восьмою безнадійною руїною. Проте жителі села зуміли його відстояти, прикривши — без перебільшення! — грудьми, бо для них існування підприємства воістину життєво важливе: воно є містоутворюючим не тільки для Моївки, а й для довколишніх сіл, бо давало роботу 500 працівникам, а в пік навантаження чисельність персоналу зростала до 700 чоловік. Надзвичайну вагу воно має і для району, бо в пору діяльності забезпечувало третину надходжень до районного бюджету.

      На початку вісімдесятих Моївський завод був флагманом цукрової галузі не лише України — за економічними і технологічними показниками він вийшов на перше місце в Радянському Союзі. Водій Федір Паламарчук з гордістю, а водночас із гіркотою та болем розповідає, як він їздив у Куп'янськ на Харківщину по перехідний червоний прапор галузі, який і досі зберігається в заводоуправлінні. А вже після того, в 1986 році, підприємство пережило фундаментальну реконструкцію, що дозволило йому вийти на потужність 240—250 тонн цукру за добу. В 1997 році додано нове автоматизоване обладнання, почасти з комп'ютеризованим контролем за окремими технологічними ділянками. Словом, у третє тисячоліття завод увійшов як сучасне підприємство, що відповідає новітнім вимогам і має чудові перспективи.

      Та це аніскільки не убезпечувало його від тих системних проблем, з якими зіткнулась цукрова галузь у цілому: відсутність обігових коштів, занижені оптові ціни на цукор, взаємні нерозрахунки з партнерами, а відтак і хронічні борги. Тож коли в 2001 році з'явився інвестор, який, здавалось, був готовий вкласти гроші у виробництво, працівники заводу, що на ту пору став акціонерним товариством, з радістю продали йому акції за смішними цінами: півтори копійки за одну. Люди щиро повірили, що донецька фірма-інвестор розрахується з боргами і вкладе гроші у виробництво, тому намагались максимально їй сприяти. Наприклад, водій Анатолій Віт за акції, зароблені за 30 років стажу на заводі, отримав аж... 120 гривень.

      Однак обіцянки економічного підйому закінчились одразу після того, як у руках прибульців опинився пакет з 51 відсотком акцій. Відтепер з працівниками можна було не церемонитись, і поведінка так званого інвестора відразу змінилась: завод зупинили в листопаді — якраз у розпал цукроваріння. Господарства, які саме возили з полів буряк, були переорієнтовані на інші підприємства — в сусідніх районах.

      Досить швидко розправилися і з колективом. Скориставшись юридичною непідготовленістю рядових працівників, у наступні місяці їх масово позвільняли з обтічним формулюванням «за згодою сторін», внаслідок якого адміністрація не бере на себе жодної відповідальності. Майном новий власник теж розпорядився по-своєму: із 38 транспортних одиниць з автогаража підприємства 18 найновіших перегнали на Донеччину. Серед них — єдина на довколишні села пожежна машина. Коли раптом скинеться десь червоний півень, пожежникам доведеться їхати з Чернівців за десять-п'ятнадцять кілометрів. Якраз на попелище і встигнуть.

      Моївський цукровий не починав роботу ні в 2002-му, ні в 2003-му. А в лютому 2004 року сюди приїхали потужний автокран, вантажні машини, бригада газорізальників. І тоді село піднялося. Люди живим щитом перекрили заводські ворота, не пустивши на територію техніку, поставили кілька наметів і влаштували цілодобове чергування. Гінці поїхали шукати правди у Вінницю до голови облдержадміністрації, але член Партії регіонів Віктор Коцемир — попри те, що мав прийомний день і вів особистий прийом — зустрічатися з ними не захотів. Вдалося тільки передати чолобитну особисто Прем'єр-міністру.

      На тому ситуація на невизначений час законсервувалася: технологічні лінії не демонтовано, дещицю обладнання, яке встигли зняти, не вивезено. Так і стоять півроку намети біля прохідної: по один бік привезена охорона, яка нікого всередину не пропускає, по другий — пікет із моївських селян, втомлених від протистояння, з настроями безнадії і безвиході. Бо питання не вирішується. Щоправда, власники не наполягають конче на демонтажі. Вони готові продати підприємство тому, хто погодиться вкласти гроші у цукровиробництво, але таких поки що не видно.

      Заводський водій Федір Паламарчук пригадує 1943 рік, коли був ще безвусим юнаком. Село було розташоване на території Трансністрії (так називали зону, підконтрольну румунській адміністрації). Коли настав сезон цукроваріння, окупанти зібрали по околицях робочий люд і запустили завод. З того, власне, й почався на ньому трудовий стаж Паламарчука. Існують і жорсткі цифри: до більшовицького перевороту в області діяло 52 цукроварні. Із них десять розграбовано та спалено в період з 1918 до 1921 років, решта благополучно дожили до 1941. За Другу світову війну Вінниччина втратила лише три цукрозаводи — після попадання потужних авіабомб їх не можна було відновити. А в мирні 2000-ні «рукотворно» зруйнували сім підприємств, причому найкращих...

      Василь Заблоцький, який став до слюсарного верстата в заводській майстерні у 1962 році і з ініціативи інвестора не доробив року до пенсії, мовчки затягується цигаркою і скрушно, понад силу, вимовляє: «Це ж такий завод був — Боже ти мій!..»

Загальногалузеве «знедержавлення»

      Утім його могли і не відстояти, як це трапилося з цукрозаводом у райцентрі Чечельник, де складалась ситуація, аналогічна до чернівецької: завод був єдиним великим підприємством у районі. Збунтований натовп заводчан «заспокоїли» за допомогою міліції, і автомашини потяглися на пункти прийому металобрухту. До речі, як розповіли моївчани, на рахунку їхнього «інвестора» уже був один знищений до цурки цукрозавод — Гніванський. Тут навмисне не подається назва фірми — псевдоінвестора, бо, власне, не в ній річ — в інших місцях так само підприємства руйнували інші горе-інвестори, послуговуючись, швидше, логікою не економічної діяльності, а економічного бандитизму.

      На думку виконавчого директора асоціації «Поділляцукор» Леоніда Козодоя, біди галузі почалися з того, що приватизацію провели абсолютно неправильно. Вона не мала бути паперовою, коли людям просто роздали акції, згодом скуплені новими власниками за символічні ціни під акомпанемент обіцянок золотих гір. Промовистий приклад: контрольний пакет акцій Іллінецького цукрозаводу придбано всього-на-всього за... чотири тисячі гривень, тоді як його реальна ринкова вартість становить близько 17-18 мільйонів гривень. Те, що дісталося задешево, не цінується, а, до всього, ще й розбирає спокуса: які божевільні відсотки прибутку проти затрат можна отримати лише на металобрухті...

      Темпи приватизації теж були ненормально високими: за два-три роки держава постаралася повністю позбутися власності і відповідно важелів впливу на цукровиробництво. До слова, у найближчого сусіда — Польщі, яка починала процес роздержавлення галузі приблизно в ту ж пору, продано тільки 15 відсотків галузі, і до сьогодні контрольний пакет залишається за державою. У Великій Британії, країні класичного капіталізму, цукрові заводи перебували в державній власності аж до 80-х років минулого століття і були приватизовані лише після того, як стали рентабельними й уряд переконався, що це не загрожуватиме продовольчій безпеці країни. Проте іноземцям, либонь, легше — їм не муляє вічна радянська сверблячка бути «впереди планеты всей»!

      Третя стратегічна помилка (якщо не сказати «стратегічне головотяпство»), на думку фахівців, у визначенні самого об'єкта приватизації. Генеральний директор «Поділляцукру» Борис Жмака, який очолював об'єднання з 1981 по 1996 роки, був принциповим противником приватизації в тому вигляді, в якому її провели, тобто самих лише переробних підприємств — кінцевої ланки виробництва цукру. Тоді він схвалив акціонування одного тільки цукрозаводу з імперативною вимогою — зробити це в комплексі з бурякорадгоспом та полями.

      Його правоту підтвердив час: нині ВАТ «Браїлівський цукровий завод» не просто почувається впевнено в складних умовах і сам забезпечує себе сировиною, а й здійснює планомірну економічну експансію на прилеглі території. І це — без будь-яких сторонніх інвесторів! Непрямо на користь позиції Жмаки свідчить практика справді ефективних нових власників цукрозаводів у Крижополі та Уладівці, які основні кошти інвестують не в заводи, а у вирощення сировини, в бурякові поля. Але вісім років тому протистояння приватизаційному авантюризму коштувало Жмаці посади. Мені не раз доводилося з Борисом Омеляновичем спілкуватися в пору його керівництва об'єднанням. Зараз він із болем спостерігає за руйнацією, але головну вину однозначно покладає не на власників, а на столичних урядовців. «У наших державних керівників рівень розуміння цукрової галузі — нуль цілих і нуль десятих», — каже він.

      Так само категорично назвав трьох головних винуватців і Леонід Козодой. Перший — Верховна Рада, яка прийняла 1999 року закон про державне регулювання виробництва цукру і тим самим дозволила галузі в 2000 році працювати з прибутком. Щоправда, світло, що нарешті зблиснуло в кінці тунелю, сама ж вона і погасила двома роками пізніше, бо в 2001 році на законодавчому рівні дала дозвіл ввезти 260 тисяч тонн цукру-сирцю зі сміховинно низьким пільговим митом (а через два роки — вже 360 тисяч тонн). І вже наступного року цукрова галузь знов обвалилась, бо як можна конкурувати з набагато дешевшим імпортним тростинним цукром, на кожній тонні якого зацікавлені особи заробляють «чистими» по 150 американських доларів? Другий винуватець — Президент, який згадані закони підписав, хоча мав повне право заветувати. Третій винуватець, на думку Козодоя, — Кабінет Міністрів, бо, задекларувавши мінімальну ціну на цукор 2370 гривень за тонну, що приблизно відповідає собівартості, уряд у попередні роки фактично усувався від контролю за її дотриманням. І тоді ціна коливалась від 1900 гривень за тонну на початку сезону цукроваріння до 2800 гривень навесні. На ньому заробляв хто завгодно, але не виробники. «Заводи самі вийшли б із кризи, якби вони продавали цукор за реальними цінами», — вважає Леонід Козодой.

Купуйте гватемальське — підтримуйте національного олігарха!

      Цукор-сирець і понині є найболючішим мозолем цукровиробників. Крім легітимних шляхів, він ввозиться і прямими контрабандними каналами, і за давальницькими схемами, які найчастіше є замаскованою контрабандою (найпоширеніший прийом: закордонна фірма-партнер «раптом» припиняє існування, і забрати завезений «давальницький» цукор уже нема кому, тому його «змушені» реалізовувати на внутрішньому ринку). За даними асоціації «Поділляцукор», українські заводи торік виробили один відсоток світового «солодкого продукту» — 1,45 мільйона тонн (левова частка — 185 тисяч тонн — залишилась за Вінниччиною), тоді як із-за кордонів його завезено близько півтора мільйона тонн. Хто встоїть супроти такої конкуренції? Скорочення площ посівів буряку, ланцюжки нерозрахунків з аграрними господарствами — це все похідне від основної причини.

      Нещодавно на прес-конференції у Вінниці голова Бюджетного комітету Верховної Ради Петро Порошенко прямо назвав конкретні імена відповідальних за описану ситуацію: «Митниця дозволяє завезення в Україну більше одного мільйона тонн контрабандного цукру, який знищує цукрову галузь. У першу чергу, це відбувається на території Одеської і Миколаївської областей, які відносяться до Одеської регіональної митниці. Три заводи, два в Одеській і один у Миколаївській областях, цілий рік працюють на давальницькому цукрі-сирцю, який не вивозиться з України... Безумовно, ці заводи належать групі, яка контролюється Адміністрацією Президента, акціонером якої є Віктор Медведчук...»

      З цієї ж «опери» і скандал із давальницьким цукром, який спалахнув на Вінниччині нинішнього літа довкола цукрозаводу в селі Кирнасівка, де за фактом контрабанди трьох тисяч тонн цукру-сирцю на суму близько одного мільйона гривень обласне управління СБУ порушило кримінальну справу. Як розповів автору співробітник правоохоронних органів, котрий попросив його прізвища в газеті не називати, схема оборудки була такою: російська фірма закуповувала на європейському ринку в невеликій кількості буряковий цукор, а заодно з ним — значну кількість цукру тростинного. Відтак він ввозився в Україну, де в митних документах фігурував як буряковий. На цукрозаводі його розводили водою, розливали в залізничні цистерни і відправляли в Білорусь, де проводили доочистку і кристалізацію, щоб потім ввезти до Росії. З економічного погляду, такий ланцюжок безглуздий, бо відверто збитковий.

      Представники фірми наполягають на тому, що вони ввозили цукор буряковий, але, згідно з інформацією від джерела «УМ», за постановою слідчого було проведено дві незалежні експертизи, і обидва рази експерти дійшли висновку, що насправді це цукор тростинний. Щоправда, в даному випадку він призначався не для наших співвітчизників, але використання України в будь-якій міжнародній контрабандній схемі завдає безпосередньої шкоди її міжнародному іміджу.

      Європейська практика показує, що провідні цукровиробники — Німеччина та Франція — віддають перевагу власному дорогому буряковому цукру перед дешевим тростинним і не беруть його навіть за давальницькими схемами для подальшого вивезення, аби не наражати на небезпеку важливу галузь національної економіки. Навіть маленька північна Фінляндія, значна частина якої вкрита вічною мерзлотою, вирощує і переробляє власний цукровий буряк, але не спокушається цукром-сирцем. І тим паче ніхто не знищує підприємства, бо то не тільки додаткові робочі місця, а й непомітний, проте важливий складник національної безпеки.

Замість епілогу

      ...Наприкінці серпня, якраз напередодні бурякових жнив, я побував у облдержадміністрації на нараді керівників цукрових підприємств. У настроях людей не відчувалось ентузіазму чи бодай оптимізму ні попри щирі запевнення нового «губернатора» в протегуванні місцевим виробникам (тут немає лукавства — цю позицію він відстоює давно), ні попри прийняті у квітні кілька урядових постанов на сприяння галузі. Звідки ж узятись ентузіазму, якщо ти не певний, що завтра не зміняться правила гри? Звідки взятись оптимізму, якщо їхні ж «колеги» під високим покровительством продовжують підтримувати економіку будь-якої держави, але тільки не України?