Пропаганда міфу про поліетнічність України особливо посилилася в час минулої влади, але експлуатується успішно протягом усього ХХ століття. Переписи населення від 1897 до 2001 року засвідчують: українці, окрім Криму, переважають на всій території України. Росіян в Україні проживає 17,3 відсотка, найбільший відсоток їх — у Криму. Суттєва частка росіян мешкає в Донецькій (38,2) та Луганській областях (39 відсотків), однак саме українці тут утиснені у своїх правах на освіту й культуру. У Дніпропетровській області проживає 79,3 відсотка українців, у Кіровоградській — 90,1, у Миколаївській — 81,9 відсотка. І в інших південно-східних областях українці становлять абсолютну більшість.
У порівнянні з європейськими країнами, це один iз найвищих показників автохтонного населення.Однак чуємо і читаємо: в Україні проживає 140—150 народів, отже, треба сповідувати «теорію» «збалансованого» підходу до всіх цих «народів». Стерильно чисту моноетнічну державу взагалі тепер важко знайти на земній кулі, бо міграція населення посилюється.
Важливо звернутися до російської статистики. Так, у довіднику «Русские в современном мире» (М., 1998) стверджується, що більше половини росіян в Україні — це мігранти ХХ століття, тобто першого покоління. І ми добре знаємо, що в повоєнний час зросла міграція росіян до України в статусах начальникiв та наглядачів за непокірними українцями. Варто зазначити, що переселенці у першому та другому поколіннях мають скрізь у світі статус мігрантів, а не національних меншин.
Отже, згідно зi статистикою, на ті міфічні «140 народів» припадає лише 5 відсотків населення. Серед них близько 15 етнічних груп, які становлять від 0,6—0,3 відсотка від загальної кількості населення. За державної фінансової підтримки в Україні для них функціонують угорські, румунські, єврейські, грецькі, польські, гагаузькі, болгарські школи.
Решта «народів» — це окремі представники народів світу, часом декілька, або до 100 осіб. Зокрема, алеути — 6 осіб, юкагири — 12, чилійці — 13, ітельмени — 18, тофалари — 18, чукчі — 30... Як тут не погодитися з думками академіка Івана Дзюби, який неодноразово зазначав, що «офіційна пропаганда активно експлуатує визначення типу: «народи України», «Україна — багатонаціональна республіка» і сенс таких формул зрозумілий — поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни». І маємо наслідок цієї політики: повне несприйняття української культури і мови російськими мігрантами та частиною зросійщених українців і вбивство українців на рідній землі. Якби ми протягом хоч би останніх 20 років не підігравали політичним амбіціям, а послідовно відроджували б українську культуру і ширили правду про історію України і її культуру, то сьогодні б такої цинічної і жорстокої війни в Україні не було б.
Треба зауважити, що провідні європейські держави, як Франція, Німеччина, Великобританія, відмовилися від теорії мультикультурності як такої, що поглиблює етнічні конфлікти, а сповідують адаптаційну політику, згідно з якою численні мігранти мають призвичаїтися до мови, законів, культури, традицій країни їхнього нового проживання.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
