Молитва біля Хреста «Убієнним синам України». Сандармох.
2 липня 1997 року в Медвеж’єгорському районі Карелії віднайшли місце розстрілу великого соловецького тюремного етапу, вивезеного з островів у 1937-му для виконання найвищої кари в’язням. А вже у вересні 1997-го вирушила до Біломор’я експедиція з трьох осіб — директора видавництва «Сфера» Ігоря Гільбо, майора Георгія Смирнова та журналіста, тоді підполковника, керівника прес-центру Управління СБУ Києва та Київської області Сергія Шевченка, який і очолив групу. Майор залишився в Архангельську копіювати матеріали архівних кримінальних справ, а журналіст і видавець рушили далі — на Соловецькі острови.
То була перша поїздка Сергія Шевченка в місця, до яких доля прив’язала його ось уже на півтора десятиліття. Відомий дослідник-митець, лауреат низки престижних літературних відзнак, днями знову приймав вітання — його удостоєно Премії імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики 2014 року. Нині Сергій — кандидат на здобуття Шевченківської премії 2015 року у сфері публіцистики і журналістики за книжку «Соловецький реквієм» за подання Національної спілки журналістів України.
...Але повернімося в рік 1997-й. Наслідком тієї першої експедиції на північ Росії та подальшої колективної праці редакційної колегіїв Україні став науково-документальний 3-томник «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (1997—1999). В основу цієї унікальної книжки лягли розсекречені документи спецслужб і вперше видані «альбомним» форматом машинописні розстрільні протоколи. Проти кожного прізвища з короткими даними в’язня — красномовна резолюція: «РАССТРЕЛЯТЬ».
Згодом пан Сергій випустив у співавторстві з істориком Дмитром Ведєнєєвим власну книжку публіцистики «Українські Соловки» (2001). Тут вміщено нариси, науково-популярні статті про експедиції на острови й у Сандармох, про роботу в архівах Архангельська й Петрозаводська, документальні оповіді про невільників, чиїми кістками покрито Соловецький архіпелаг і Карелію, про репресованих кобзарів, політиків, про художника Ніла Хасевича, про загибель командувачів УПА Клима Савура й Романа Шухевича, про українську еміґрацію 1920-х...
У 2006-му вийшла друком ще більш ґрунтовна, щедро ілюстрована книжка Сергія Шевченка «Архіпелаг особливого призначення». Окрім нарисів про соловецьких в’язнів, тут є статті про скарби Києво-Печерської лаври, про останній заповідник ГУЛАГу в селі Кучино на Уралі, про Чорнобильську катастрофу... Це живі розповіді про труднощі пошуків, про драматичні долі видатних особистостей, які могли б вивести Україну на рівень передових націй. Але постріли малограмотного, проте кваліфікованого розстрільника-чекіста стали фатальними для світочів розуму... До речі, публіцист простежив і долі багатьох катів. Не хочеться згадувати їх тут, але назву головного — це терористична комуністична держава.
Улітку 2010 року побачила світ книжка у співавторстві «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті». Тут творчий тандем зосередився, окрім Соловків, на найважливіших подіях політичної історії нашої країни у ХХ столітті: українська революція 1917—1921 років, Голодомор-геноцид, Великий терор, радянсько-німецька війна, героїчна боротьба УПА.
Поміж згаданими виданнями були ще десятки публікацій у періодиці, ілюстрованих, як і книжки, світлинами та документами. У творчому доробку, до якого з 2013 року долучився публіцистичний «Соловецький реквієм», згадано сотні імен. Мені до болю знайомі багато з них, бо й сам я сім разів (1999—2005) організовував експедиції-прощі на Соловки й у Сандармох. Автор детально описує, як карельський дослідник Юрій Дмитрієв і голова Санкт-Петербурзького «Меморіалу» Веніамін Іофе визначили за документами, де шукати місце масових страт і як було виявлено перші розстрільні ями. Як влада Карелії облаштувала тут меморіал, як українська громадськість Карелії і всього світу на чолі з подвижницею Ларисою Скрипниковою 2004 року спорудила Козацький хрест із написом «Убієнним синам України» (це трохи перефразовані Євгеном Сверстюком слова з поеми Євгена Плужника «Галілей», а сам репресований поет, як відомо, помер на Соловках 31 січня 1936 року — ще до сумнозвісних соловецьких етапів).
У книжці-реквіємі Сергія підсумовано зроблене за багато років і додано низку найновіших публіцистичних творів — про Миколу Зерова, Миколу Куліша, Всеволода Ганцова, Миколу Нарушевича, Петра Солодуба, про «терористську групу» професорів, у якій були Катерина Абраменко, Олександр Вайн та інші... У статтях є і про тих, хто «писав оперу» (донощик Болеслав Лась), і про «герострата з Ленінграда» — капітана держбезпеки Михаїла Матвєєва та інших дзержинців, причетних до катувань соловецьких етапів. Перед нами правдива, цікава книжка, написана компетентним, талановитим автором, який навіть сам зробив її оригінальне художнє оформлення — з обкладинкою-плакатом.
Правду про Соловки і Сандармох утверджують чимало українських дослідників і журналістів. Це статті й книжки Сергія Білоконя, вже покійного Миколи Роженка, Юрія Шаповала, Вахтанґа Кіпіані, Гриця Гайового, Богдана Теленька, та й мої. Це також документальні фільми незабутнього Бориса Гривачевського, Олександра Рябокриса, Михайла Ткачука, Богдана Кутєпова; робив тематичні телесюжети й автор «Соловецького реквієму», який, крім того, реально допоміг багатьом людям — нащадкам репресованих — дізнатися правду про долі їхніх родичів. А все ж таки найбільше інформації про «українські Соловки» має наше постгеноцидне суспільство з публікацій Сергія Шевченка. У дослідженні Соловків він має видатні успіхи, варті відзначення найвищою в Україні премією імені його однофамільця — Шевченківською.
27 жовтня 2010 року, у понеділок, о 18-й годині, біля пам’ятника Лесеві Курбасу, що на перетині вулиць Прорізна та Пушкінська в Києві, неформальне Товариство «Українські Соловки», Всеукраїнський «Меморіал» ім. В. Стуса, Київське Товариство політв’язнів і репресованих, Український iнститут національної пам’яті, громадськість збираються, аби справити панахиду за в’язнями Соловецького етапу, розстріляними в урочищі Сандармох на півдні Карелії 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року.
Приходьмо зі свічками, з портретами загиблих, iз квітами. Покличмо друзів, знайомих. Хто не зможе прийти — хай поставить свічку в церкві або вдома.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
