Будинок-примара

«50 років тому ухвалили знести. А він стоїть»

Полтавський окружний адміністративний суд, розглянувши справу за позовом першого заступника прокурора Полтави Руслана Кривоноса до Полтавської міськради та її постійної комісії з питань містобудування та розвитку міського господарства, визнав протиправну бездіяльність першої щодо координації роботи другої та зобов’язав згадану постійну комісію внести пропозицію до міськвиконкому щодо вирішення долі сумнозвісного зруйнованого будинку № 104, що на вулиці Леніна, та зареєстрованих у ньому 17 осіб із семи родин.

Іноді міська рада ставала на бік мешканців будинку-примари, проте останнім часом її позиція змінилася.

Старший прокурор відділу прокуратури Полтави Ольга Сорочинська констатувала, що ще два роки тому виконком Ленінської районної у місті Полтаві ради визнав будинок № 104 на вулиці Леніна таким, що не відповідає ані санітарним, ані технічним нормам, не підлягає капітальному ремонту і є не придатним для проживання. Було запропоновано винести на розгляд Полтавської міської ради питання про знесення цього будинку згідно з чинним законодавством. У рішенні ж постійної комісії з питань містобудування та розвитку міського господарства з приводу повторного звернення однієї з отих 17 полтавців, зареєстрованих у розвалюсі під номером 104, Валентини Співак зазначено лише, що висновок виконкому Ленінської районної у місті Полтаві ради взято до уваги. Старший прокурор відділу нагадала, що, згідно зі статтею 30 закону України про місцеве самоврядування, питання управління житловим фондом, його реконструкції та ремонту належить до повноважень місцевих органів влади.

Представник відповідача Євген Новіков заперечував проти позовних вимог щодо Полтавської міської ради: мовляв, органи місцевого самоврядування займалися питанням забудови вулиці Леніна. Зокрема, рішеннями 4-ї сесії міськради в 2006 році та 2-ї сесії в 2008-му зобов’язання щодо знесення певних житлових будинків, відселення мешканців та компенсації їм житла, яке підлягає знесенню, було покладено на забудовника — ВАТ «Полтаватрансбуд». Останнє ж своїх зобов’язань не виконало. У відповідь на численні скарги мешканців Полтавська міська рада подала позов до Господарського суду Полтавської області, аби притягнути до відповідальності забудовника. Однак рішенням Господарського суду від 20 червня 2011 року, яке залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного господарського суду, у задоволенні позовних вимог Полтавській міській раді відмовлено. Окрім того, нагадав Євген Новіков, іще в 2009 році Валентина Співак звернулася до суду з позовом до виконкому Полтавської міської ради про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої у зв’язку з порушенням її права власності. Рішенням Ленінського райсуду, яке залишила без змін судова апеляційна інстанція Полтавської області, у задоволенні їй позовних вимог відмовлено. Визнано, що саме неналежне утримання власниками свого майна, а не бездіяльність міської влади призвело до руйнування будинку № 104. Рішення згаданих судів набули законної сили. Євген Новіков у свою чергу послався на закон про місцеве самоврядування, згідно з вимогами якого міська рада має повноваження розпоряджатися винятково об’єктами комунальної власності, а не нерухомим майном, яке на правах приватної власності належить тим чи іншим особам.

І ось тут уже суддя Олександр Кукоба нагадав про те, що до комунальної власності міської громади належить 5/84 частка будинку-розвалюхи.

— У 2011 році Полтавська міська рада зверталася до Вищого господарського суду України з позовом до ВАТ «Полтаватрансбуд», у якому відстоювала право полтавців на житло — просила знести будинок № 104 на вулиці Леніна, не придатний для проживання, та вирішити питання про надання компенсації власникам. Чому ж нині позиція органу місцевого самоврядування змінилася? — запитала у представника міської ради Ольга Сорочинська.

— Ну от така позиція, — пояснив Євген Новіков.

Одна із семи власників квартир — 63-річна Валентина Співак — мешкала в будинку 1870 року забудови, про який ідеться, з однорічного віку — квартиру в ньому придбали її батьки. Валентина Василівна повідомила, що в 1965 році, коли в ході реконструкції їхнього кварталу почали зводити п’ятиповерхівки, з’явилося рішення виконкому Полтавської міської ради депутатів трудящих про знесення їхнього будинку після закінчення будівництва 70-квартирного будинку в 1968—69-х роках.

— Не вистачає лише року до 50-річчя цього рішення, — гірко посміхається Валентина Співак. — Ніхто його й не думав виконувати. Натомість без згоди власників нашого дому провели каналізаційний колектор між п’ятиповерхівками. У 1983 році він почав забиватися, тож ми, даруйте, просто плавали у знаєте чому. У 2000 році почалася забудова сусіднього провулку Рибальський. Коли почали забивати палі, наш будинок, якому на ту пору вже було понад 130 років, витримати цього не зміг. Головне, що ми неодноразово зверталися до Ленінської райради з проханням дозволити капітальний ремонт будинку, проте дозволу не отримали. Аргументували ж відмову тим, що це зона червоних ліній, у якій неможливо ані приватизувати, ані капітально ремонтувати житло, бо не сьогодні, так завтра його знесуть. Тепер нас звинувачують у тому, що не підтримували житла належним чином. Неодноразово ми подавали в міську раду технічні висновки про непридатність будинку для проживання — і в 2001 році нас таки поставили на пільгову чергу. Відтоді от уже 14-й рік ходимо до приміщення міськради з поклонами. Змінилася не одна міська влада, проте жодна з них не довела нашої справи до логічного завершення.

Кому вигідно не зносити будинок-примару?

Тож нині 17 осіб (серед них два інваліди та 6 малолітніх дітей), зареєстровані в будинку, якого, по суті, вже не існує, змушені перебиватися по родичах та винаймати житло. Хоч рішенням Вищого господарського суду України відселення мешканців і покладено на ВАТ «Полтаватрансбуд», проте міська рада, вважає Валентина Співак, нічого не зробила для того, щоб передати земельну ділянку, на якій розміщений злощасний будинок, під забудову.

— Ми зверталися і до Комітету із захисту прав людини, і до Верховної Ради. У відповідь на їхні запити нинішній Полтавський міський голова Олександр Мамай, як під «копірку», дає відповіді, що винесе це питання на розгляд сесії, — і не виносить, — обурюється Валентина Василівна. — Зверталися й до постійної комісії з питань містобудування та розвитку міського господарства, просили надати дозвіл на приватизацію земельної ділянки, прилеглої до нашого зруйнованого будинку, та на забудову — наші звернення не були розглянуті взагалі.

Іще один власник житла-примари Ігор Бутко вважає, що бездіяльність міської ради очевидна, якщо врахувати всі суди, через які довелося пройти йому та товаришам по нещастю, відстоюючи своє право на житло. Наталія ж Ладікова зауважила, що міська рада іноді нібито й ставала на бік мешканців багатостраждального будинку: виносили не одне рішення з вимогою знести не придатне для проживання житло, проте контролю за виконанням отих рішень не було, тож усе зводилося нанівець. Останнім часом за вказівкою міської влади ветхий будинок обнесли парканом, аби він не мозолив очей і не псував загального вигляду вулиці Леніна. Паркан простояв майже 2 роки — тепер і його вкрали. «Хочу додати, що ми майже 20 років стоїмо на житловій черзі при міській раді, у будинку ж, якого не існує, зареєстровані й наші діти — і у зв’язку з цим також виникає багато проблем», — підсумувала Наталія Ладікова.

Валентина Співак підозрює міську владу в тому, що комусь вигідно не зносити будинок-примару.

— Там є одна комунальна квартира: уявляєте, який це лаз для того, аби надавати житло чиновникам, адже вона і справді в зруйнованому будинку, — припускає жінка. — Ми пройшли через 10 судів, а судових засідань пережили, мабуть, із півсотні. Урешті-решт звернулися до прокуратури, бо вже не маємо грошей на адвокатів. Тільки сама я виносила їм 30 тисяч гривень. До того ж, як бачите, я інвалід, мені важко пересуватися. Аби добратися до суду, доводиться платити за послуги таксі 25 гривень — і це лише в один бік. Із 1965 року, коли з’явилося перше рішення про знесення нашого будинку, — навіть надаючи по квартирі на рік, — можна було б уже забезпечити всіх нас житлом. У тому ж 65-му році в будинку було прописано 40 осіб, нині — 17. Більша половина власників уже померла, і спадкоємців у них не лишилося. Тож, схоже, міська влада відтягує час, поки і нас винесуть уперед ногами, а тоді дві квартири виділять молодим людям — і все, земельна ділянка під забудову вільна. Мої сини вже не зможуть оформити спадщину, бо замість будинку — згарище, гадючник. Тож що мені лишається? Написати дарчу Олександру Мамаю? Уже немає ні сил, ні здоров’я боротися. Та я вірю, що справедливість таки візьме гору.

А Мамай оскаржує...

Міський голова Полтави про рішення окружного адміністративного суду знає й наголошує, що його оскаржуватиме.

— Цей будинок був проблемним іще за часів Анатолія Кукоби, там кілька власників, це приватна власність людей, тож ці люди можуть відремонтувати своє житло. Натомість спочатку ці власники хотіли майже 15 квартир, тепер їхні апетити дещо зменшилися. Так, окружний адміністративний суд виніс рішення, проте воно не остаточне — підлягає оскарженню. Усі рішення, що не на користь територіальної громади, ми оскаржуємо, — пояснив Олександр Федорович. — Хоч, звісно, якщо є така нагальна потреба, ми можемо проголосувати на сесії і видати житло, скажімо, не дітям-сиротам, а цим людям.