Головний герой не юний Норман, не сержант Ден у виконанні Бреда Пітта, а танк із написом FURY. Українці замість «Люті» читають на танку ПТН ПНХ. (з сайта kinopoisk.ru.)
Та цього разу не до усмішок, жартів і порівнянь. Після перегляду «Люті» взагалі важко думати, дихати, говорити. Сили вистачає витерти сльози і проходити кілька годин навколо кінотеатру наче в тумані. Бо для українців це не просто «найкращий фільм про війну за останні 30 років», як пишуть британські газети, і не той фільм, який «захоплює з першого епізоду і не відпускає», як пишуть американці. І навіть не «антивоєнний фільм, який хоче бути бойовиком». І не та стрічка, яка обливає глядача з ніг до голови брудом, кров’ю, кіптявою справжньої суворої війни. Як пише одне російське видання: «Кожна стрічка про війну — на вагу золота. Забувати про таке не можна. Повторити таке неприпустимо».
Так, забути про таке не можна, особливо коли це відбувається тут і тепер, у твоїй країні, у тебе під носом. Бред Пітт на кінофестивалі у Лондоні прагнув розповісти молодим глядачам, що сюжет «Люті» — це не відеогра. За його словами, війна несе величезні страждання, жертви залишаються мертвими, «ви не можете натиснути «перезавантаження», щоб повернути їх живими». Бред, з тобою погодяться всі 45 мільйонів українців, що війна — це абсолютне зло; що військовослужбовці під час боїв можуть виглядати тваринами, бо якщо не ти вбиваєш, то тебе розірвуть на шматки, «знімуть живцем шкіру і будуть довго мучити».
У п’ятницю на московську прем’єру має приїхати 42-річний режисер фільму Девід Ейєр і 32-річний оператор Роман Васянов, родом із Росії. Творці фільму знають про війну не з книг. Девід Ейєр свого часу вступив на службу у Військово-морські сили США як підводник. Перші сценарії він писав на основі досвіду служби моряком на флоті (дебютна стрічка «Ю-571»), пізніше про повсякденне життя поліцейських (фільм «Спецназ Міста ангелів»). Роман Васянов зізнається, що завжди мріяв зняти фільм про Другу світову: «У мене ж було радянське дитинство і дідусь танкіст».
Знімальна команда хотіла показати світу один із квітневих днів 1945 року. Коли вже війна мала закінчуватися, але ніхто не думав здаватися. Американська армія — у серці нацистської Німеччини. Вони день за днем по багнюці і замінованих полях просуваються до Берліна і звільняють обстріляні міста. Американців ненавидять. У них із лісових посадок стріляють навіть завербовані діти. Визволителі украй виснажені, вони можуть жартувати лише про Гітлера, чи той їм «дасть» за плитку шоколадки. На дозвіллі також розмірковують, як Ісус вибирає, хто в бою має загинути і чи він любить Гітлера. Хлопці знають, що їм уже не світить майбутнє, вони навіть знають, що похмілля завтра не буде, бо через пару годин увесь взвод дізнається, що таке рай.
«Лють» для глядачів із країн, де мир і спокій, — це просто хороше кіно про війну. Не більше. Але для українців — це документальне кіно про наших на Донбасі, це ранкові теленовини, з яких ми щодня дізнаємося, скільки разів за ніч обстрілювали Донецький аеропорт і скільки бійців загинуло. Це кіно, під час якого глядач дві з половиною години сидить поруч із Бредом Піттом у старенькому танку «Шерман», напакованому гранатами, та який розвалюється на ходу. І тут уже кожен вибирає собі роль, яку зможуть витягнути. Можна бути жартівливим іспанцем, сексуальною дівчиною на фотографії, прикріпленій біля водія, пластирем, який посеред поля з трупами п’є каву і читає Біблію, дебелим воякою, якому море крові по коліна і все по барабану, можна бути самим Бредом Піттом з ідеальним торсом і обпеченою спиною. А можна бути юнаком, у якого ще борода не пробилася. Норман усього вісім місяців в армії, його вчили друкувати 60 слів за хвилину, а не стріляти по трупах. І цього хлопчика з наївними очима відправляють на передову помічником механіка. Він не витримує насилля, мало не збожеволівши, блює, вимиваючи кров із танка, він у розпачі, вбиваючи першу людину, він закохується у німкеню, він молодий і ще живий. Він має плани. На відміну від чоловіків із його команди, які не думають уже ні про що — ні про життя, славу, поразку, тільки про те, щоб чимшвидше вбити фріців, бо ті не здадуться.
Коли фільм закінчується і на екрані йдуть титри, хочеться себе вщипнути, чи справді війна закінчилася і ми живі. Хоча й лежимо під танком, присипані землею...
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
