...І хмарочоси замість халуп

Без моральних стандартів зробити щось дуже важко

Нині у Східній Азії що не країна — то тигр. Але «шинель», з якої вони всі вийшли, — крихітний клаптик землі на півдні Малайського півострова всього за 136 кілометрів від екватора.

Країна-місто перебувала ще під британським наглядом, коли 1959 року до влади у Сінгапурі прийшла Партія народної дії на чолі з успішним адвокатом Лі Куан Ю. У сусідніх країнах палали війни (В’єтнам) та проводилися жорстокі соціальні експерименти (Китай, Камбоджа), а Лі Куан Ю, маючи за плечима університет Кембриджа, взявся перетворити Сінгапур на розвинену країну.

Сьогодні, прогулюючись серед безлічі хмарочосів і позираючи на блиск вітрин, неможливо уявити той спадок, який отримало нове керівництво країни. Але історія безстороння: «У халупах із дощок, покритих пальмовим листям, проживало 65% сінгапурців, які займалися рибальством, а іноді й піратством. 40% населення не вміли ні читати, ні писати. Державний апарат пронизувала корупція, бізнес контролювали мафіозні «тріади». Навіть воду і будівельний пісок завозили з-за кордону».

Спроби щось змінити у країні наштовхнулися на корупцію та відсталі економічну і соціальну системи. Лі Куан Ю чудово розумів, про що йшлося. «Корупція — одна з рис азійського способу життя. Люди відкрито беруть хабарі, й це — частина їхнього життя, — констатував він і одразу визначив орієнтир, від якого вже не відступився: — Найголовніше — мати чисту центральну владу. Якщо люди нагорі не є прикладом моральних стандартів, які вони впроваджують на нижчі рівні влади, зробити щось дуже важко».

Корупція має різні форми: хабарі, дарунки, розкрадання бюджету, шантаж, зловживання службовим становищем. У політиці — купівля голосів, незаконні надходження до виборчих фондів, лобіювання інтересів у парламенті шляхом підкупу. Щоб убити такого багатоголового дракона, керівник держави виробив «логіку боротьби проти корупції». «У мене непохитний характер. Якщо я переконаний у чомусь, досягатиму мети, вкладаючи у справу всього себе, навіть коли відчую, що всі проти мене, а земля тікає з-під ніг», — не приховував рішучості Лі Куан Ю.

Із «логіки боротьби», або Що слід запам’ятати всім українським політикам

«Найпростіший спосіб зупинити корупцію — мінімізувати можливості чиновників діяти на власний розсуд, тобто зменшити кількість підписів під документами». Тож у країні максимально спростили процедуру прийняття рішень і усунули можливість подвійного прочитання законів, встановили для всіх зрозумілі, прозорі правила з мінімальною дозвільною системою, ліквідували зайві адміністративні бар’єри для розвитку економіки.

«Неминучість покарання — перший чинник, що стримує корупцію. Заходи повинні стосуватися обох сторін: і тих, хто дає хабарі, і тих, хто їх бере. Ні міністр, ні член парламенту не можуть стояти понад законом».

«Державні посадовці повинні щорічно звітувати про своє майно й активи. Прокурор має право перевіряти будь-які банківські рахунки осіб, підозрюваних у корупції».

«Боротьба з корупцією, верховенство закону і прозорість економічних умов дуже цінуються міжнародними інвесторами».

Для контролю створили спеціальний орган — Бюро з розслідування корупції у вищих ешелонах влади, керівник якого безпосередньо звітував перед прем’єр-міністром. Ніхто не міг втрутитися у розслідування. Коли на хабарництві спіймали міністра національного розвитку Де Цзінвана, то після серйозної розмови з Лі Куан Ю винуватець пішов додому і... наклав на себе руки. «Поки не посадиш двох-трьох друзів, ніхто не повірить у серйозність твоїх намірів», — констатував Лі Куан Ю.

Розслідування проводили навіть проти родичів глави держави. Викритих чиновників засудили до смертної кари або багаторічного ув’язнення; дехто з них покінчив життя самогубством або втік із країни. Були жорстоко придушені «тріади» — мафіозні угруповання. Страти корупціонерів і мафіозі продемонстрували серйозність намірів влади. Нині, згідно з рейтингами міжнародної організації Transparency International, Сінгапур — одна з найменш корумпованих країн світу.

Коли Лі Куан Ю став прем’єр-міністром Сінгапуру, йому було лише 36 років. Свій пост він обіймав 31 рік (1959—1990), перетворюючи залізною рукою країну-карлика на економічного і соціального гіганта. Він зазначав: «Було б нереалістично чекати, що талановиті люди пожертвують своєю кар’єрою і сім’ями заради суспільства, яке часто не цінує їхніх зусиль. Ми вирішили платити державним службовцям зарплати, які вони могли б заробити в приватному секторі. Якби країною керували не найкращі фахівці, наша історія закінчилася б посереднім урядом, незадовільною грошовою політикою і корупцією». Тож на посади суддів запросили найкращих юристів, яким підвищили зарплати до кількох сотень тисяч доларів на рік. А міністрам і вищим посадовим особам платили ставку на рівні успішних приватних адвокатів і банкірів. Сьогодні прем’єр Сінгапуру — найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці — президент США).

«Якщо в сім’ї солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних»

Не секрет, що корупція стримує інвестиції, уповільнює економічне зростання, спричиняє бідність й істотно обмежує можливості боротьби з нею. Щоб подолати бідність, країна потребувала іноземних інвестицій. «Ми просто зі шкури лізли, аби залучити в нашу країну кошти і виробництво», — згадував Лі Куан Ю. 1968 року до Сінгапуру прийшли перші американські компанії, які заклали фундамент високотехнологічної промисловості Сінгапуру. Нині країна — провідний виробник електроніки у світі.

«Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, — казав він. — Демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку. Важливо пам’ятати, що для створення політичної конкуренції і вільних ЗМІ потрібно, аби 40—50% населення належали до середнього класу, тобто мали щомісячний дохід до п’яти тисяч доларів і добру освіту. Скажімо, на Філіппінах освічених людей з нормальними доходами лише 15%. І що з того, що країна має вільну пресу? Там же панує цілковитий безлад, щодня вибухають скандали».

Лі Куан Ю сформував середній клас не лише завдяки підвищенню доходів населення, а й за рахунок програми будівництва доступного житла, забезпечивши кожному громадянинові частку в багатстві країни. Він створив суспільство домовласників, а не орендарів житла: «Це робить людей патріотами. Батьки повинні мати той отчий дім, який захищають їхні сини, служачи в армії Сінгапуру. Якщо в сім’ї солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних».

Крім того, не забували і про роль освіти. «Ми відбирали і відправляли кращих випускників наших шкіл до провідних університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, США. Ми виростили власних підприємців, які заснували процвітаючі компанії», — зазначав лідер країни.

Щоправда, правозахисні міжнародні організації критикують Сінгапур за порушення прав людини, диктат правлячої партії, обмеження свобод. Але в колишнього керівника Сінгапуру своя думка: «Західні журналісти вважають, що ми повинні бути абсолютно такими, як вони. Однак у нас інше історичне минуле й інші соціальні цінності. Саме вони й сприяли швидкому зростанню економіки. Так, у нас впроваджена смертна кара. Але якби ми її не мали, то стали б центром злочинності та перехрестям світової наркоторгівлі».

За роки незалежності Сінгапуру ВВП на душу населення зріс із 400 доларів до майже 28 тисяч. Країна є четвертим у світі фінансовим центром після Лондона, Нью-Йорка і Токіо, а також найбільшим науковим центром Південно-Східної Азії.

І останнє запитання, яке теж, мабуть, залишиться без відповіді: чи є в українському політикумі особистості, здатні повторити шлях Лі Куан Ю і Сінгапуру?