Війна і мир

16.10.2014
Війна і мир

Тарас Пастух. (з мережі «Фейсбук».)

Ми познайомилися на складі Всеукраїнського об’єднання «Патріот», де рядовий Тарас Пастух забирав медикаменти, зібрані волонтерами для 128-ї окремої Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Вдягнутий у «стекляшку» «Дубок», взутий у звичайні армійські побиті берці. Ще пару місяців тому — успішний бізнесмен, директор тернопільського пивзаводу «Опілля», депутат обласної ради. За словами тернопільського воєнкому — єдиний з області багатодітний батько (у Тараса є четверо дітей), який пішов до війська добровольцем.
Розмова з Тарасом Пастухом — про зраду генералів, протистояння армії та добровольчих батальйонів, про війну та броню і про те, чому ми «не далеко втекли від граблів».

Про армію та добровольців

Розмови про те, що армія воює краще, а добровольчі батальйони — гірше, або навпаки, — пусті. Зі свого досвіду можу сказати — ніякого протиставлення «армія — добровольчі батальйони» нема. Навпаки, є гарна комунікація. Але не всіх з усіма, а, скажімо так, працює індивідуальний підхід. Окремий добровольчий батальйон комунікує з окремим підрозділом армії. Наша бригада, наскільки мені відомо, дуже тісно працює з «Айдаром». 51-ша — найтісніше працювала з «Донбасом». Бо можливості добровольчих батальйонів та армії абсолютно різні. У перших немає ні важкого озброєння, ні броні. Але вони значно мобільніші. Вони можуть одномоментно зібратися, підготуватися для виконання конкретного завдання. Армія — це броня, артилерія, це глибинні завдання. Часто буває, що батальйони виконують для армії функцію розвідки. Вони можуть дати інформацію щодо розташування, кількості, а вже армія застосує ці дані, використовуючи артилерію. Координація на передовій відбувається і доволі ефективно.

Ще один момент — передача полонених. Армія полоненими не займається, хоча допити свої проводити може. На цю тему вже й анекдотів багато ходить, про те, що, коли допитують терористів чи російських віськовослужбовців, ті спершу в партизанів грають — нічого вам не скажу. То такому кажуть, мовляв, не хочеш, не говори, тебе тоді в «Айдар» віддаємо. А там про «Айдар» вже ходять цілі легенди — що там по кусочку шкіру зрізають, очі виколюють, на кіл саджають. З того боку одразу паніка — і все розповідають...

Армія ж тюрму за собою не возить. Відповідно, полонених передають у добровольчі батальйони. Ті вже з ними що хочуть, те й роблять — піаряться чи передають далі на пункти затримання.

Про розпіарені батальйони

Добровольчий батальйон формально має більше інформативних можливостей. В результаті, вони можуть піаритися двома шляхами: надавати інформацію офіційно — через речників прес-служби, та неофіційно — через бійців. Армія ж таких можливостей не має. Речників та прес-служб у підрозділів немає. Є два речники штабу АТО, які говорять тільки те, що їм дозволяють.

Добровольчі батальйони не регламентують своїх бійців часом — хто скільки може там побути. Хтось приїхав, повоював тиждень, місяць, потім каже — я вже змучився, їде додому. На його місце заступає хтось інший. На бійця, по приїзді додому, нависає преса, і той розповідає — як ми захоплювали те, як боролися там... Суспільство бачить ситуацію його очима. Наскільки об’єктивною є та картина? Адже інколи у страху бувають очі великі, інколи ситуація бачиться зовсім з іншого ракурсу. Навіть я у своєму підрозділі, бачу тільки те, що я бачу. Тому діяльність добровольчих підрозділів висвітлюється набагато краще, яскравіше, ніж діяльність армії.

Про «злив» та зрадників

Не знаю, як по добровольчих батальйонах... Для них команда генерала штабу АТО не така категорична — можуть виконати, можуть ні. Для нас вона обов’язкова. На жаль, були випадки, коли бригади, полки заводили під конкретний удар. Вони встигали там ледь зупинитися, як їх накривали «Градами». Тобто, є інформація про те, що не те що «зливають» інформацію про рух колони чи розташування табору, а свідомо віддають наказ вийти в уже пристріляний район. Зі мною в роті служить чоловік, підрозділ якого врятувався через те, що фактично порушив наказ вищого керівництва. Командир оцінив ситуацію, визначив місце можливої атаки. Не встигли вони відійти метрів 500—600, як той квадрат почали обстрілювати. Коли вони потім відзвонювалися своєму командуванню, ті дивувалися, як же ви вижили? Ще був випадок, коли наша колона через поломку головного авто запізнилася на 4 години на місце дислокації. В результаті — лише частково попали під обстріл. А керівництво зі здивуванням вимагало — чому запізнилися. З того боку часто отримують інформацію про розташування українських військових підрозділів. А якщо це стосується підрозділів МО, то значно небезпечніше, бо йдеться про потенційні втрати важкої артилерії, яка може працювати на відстані до 20 км.

Звісно, є військова прокуратура, яка б мала розслідувати такі випадки. Але, боюся, самосуд почнеться швидше. Військові вже самі визначають винних і виконують вироки. Не буду говорити за конкретні випадки. Але вже гуляла поміж військових інформація, що деякі генерали, які були підловлені на зраді, просто зникли.

Говорять також, що «Правий сектор» створив підрозділ, який бореться з такими зрадниками. Навіть якщо це не відповідає дійсності, а існує просто така легенда, вже вона багатьох генералів змушує задуматися перед тим, як зливати інформацію або віддати злочинний наказ.

Про війну та броню

Зараз війна броні. Як наша броня буде витримувати, подивимося. Єдине, що вселяє віру, то це розуміння, за що ми воюємо, що, якщо раптом, не дай Бог, звідти повертатися на щиті, то тебе як людину приймуть вдома. А не закопають десь у лісі. Моральний дух додає значно більше плюсів. Ми здзвонювалися з хлопцями з 95-ї Житомирської частини ПДВ — десантниками, які стояли під Маріуполем. Вони розповідали, що, коли був наступ на Маріуполь, вони відбили атаку і пішли у контрнаступ. А їх потім зупинили. І — перемир’я. Про цей випадок промовчали і російські, і наші ЗМІ. Російським незручно про це було говорити, а українські не хотіли про це розказувати. Бо наші трішки розігналися і забігли на їхню територію. Російські десантники зазвичай були розслаблені. Вони фраєрами йдуть по випаленій землі після роботи «Градів», впевнені, що нічого живого тут уже нема. Вони йшли на штурм практично на добивання. А наші вже вміють закопуватися глибоко в землю. Артилерійський штурм пройшов, не завдавши нашим шкоди, а коли російські десантники підійшли, наші піднялися з-під землі і пішли у контрнаступ. А ті до штикової фактично не готові. Наші — ура, майку рвуть на собі — і вперед. Ті розвертаються, починають тікати. Наші, коли почали їх доганяти, трохи поплутали кордон, перескочила через нього, загнали тих у їхнє місце розташування, і вже там почали їх гамселити. Потім отримали орієнтири, що мужики трохи перескочили, наших почали відтягувати. І тоді прийшла команда, почали говорити про перемир’я.

Зараз Міноборони розконсервовує значні запаси техніки. Але питання в тому, наскільки ефективно її буде використано? Досвід військ НАТО у Сирії свідчить, що ефект є, коли спершу працює авіація, потім — важка артилерія, яка вражає ціль за сотні кілометрів, потім іде легша артилерія, потім броня і нарешті люди. У нас були випадки, коли легку броню кидали у прямий бій. І коли їх накривало «Градами», ні від техніки, ні від людей нічого не лишалося, хіба купка попелу. Під Зеленопіллям, під Іловайськом у котлах багато нашої техніки було знищено. Треба розуміти, що противник на нашій території вже укріпився. Наша земля вже окупована, її треба відбивати. А тут не тільки відкрита лобова атака може бути. Є багато у війні інших способів ведення бойових дій. Диверсійний зокрема. Проблема в тому, що командування виховувалося кабінетно. Дуже мало бойових генералів, які пройшли навіть той самий Афган. Ті розуміють війну, вони вже навчені і знають, як людей зберегти. Можна говорити, що у нас народжуються справжні бойові командири, військова еліта. Ми зараз навчаємось тих тактичних моментів, яких за партою не почуєш, але голови треба напакувати і теорією. Є речі, до яких військові століттями доходили.

Про засипаний Дніпро

Ще один позитивний момент ситуації, попри її трагічність, — це те, що єдині стали не тільки армія та народ, а й усі регіони України. Відбулося надзвичано глибоке порозуміння. В нас у бригаді присутня вся країна. В частині переважно західна Україна, є Київщина, Вінниччина. Тепер, коли ми потрапили на Східну Україну — відверто приємно, як зустрічають нас місцеві. Особливо старші люди, старші жінки — зі слізьми зустрічають — бачать у нас своїх дітей. Із хати виносять — нате вам, хлопці і килимок, і їжу.. Підтримка величезна. Колись казали: щоб об’єднати Україну — правий і лівий береги — то треба засипати Дніпро. Зараз Дніпро засипати не треба. Країна об’єдналася.

Про романтиків та негідників

Я завжди говорю, що ми заслуговуємо на свою владу. Вона абсолютно не є гіршою за нас. Ніколи б англійці не проголосували б за Януковича. Ніколи б німці не проголосували за Симоненка. Бо люди є одними — а вони — іншими. Якщо люди голосують за зека, за злодія, значить для них він не те, що свій, але не чужий. Люди звикли, що у країні даються хабарі, що все купується-продається, що можна забрати чийсь бізнес, можна не платити податки, можна якимось здирництвом займатися. Ми до такого звикли, і таких рівних собі обираємо. Сьогодні суспільство втратило своїх кращих людей на Майдані, втрачає на війні. Якщо це не стане для громадян повчальним уроком, якщо суспільство саме не знайде в собі сил оновитися, тоді влада своїх просто протягне. Вони ж самі за себе 100 тис. бюлетенів не вкинуть. Ми зараз нарікаємо на Януковича, а чим кращі три вожді, які між собою вирішили по квоті поділити владу у країні. Елементом демократії? Здоровою конкуренцією в суспільстві? Чим вони кращі? Слава Богу, що наче закінчилося купування голосів. Я думаю, що такого відвертого нахабства вже не допустять. Але будуть використовувати інші виборчі технології та маніпуляції.

Ми зараз далеко від граблів не втекли. Маємо всі шанси повторити свій «подвиг». Якщо знову не докопаємося до суті, а проголосуємо за тих, хто найголосніше кричить «Слава Україні!» чи використовує інші маніпуляції, то, значить, нам вони підходять.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>